2. Зволоження їжі слиною.
3. Хімічна обробка їжі відбувається за участю ферментів слини.
4. Знезараження – знищення мікроорганізмів лізоцимом слини.
5. Аналіз смакових якостей речовин смаковим аналізатором, на підставі аналізу формуються емоції відповідно до складу їжі (солодощі Ù задоволення, лайно Ù огида) й приймається рішення щодо продовження чи припинення її споживання;
6. Рефлекторне надходження інформації від рецепторів, які розміщуються в даній ділянці до інших органів системи травлення, що буде змінювати їх секреторну та моторну активність – це підготовка органів до перетравлення їжі з вже встановленим складом (багата на білок чи жири), що забезпечує більш ефективне травленя.
7. Всмоктування деяких низькомолекулярних речовин – це використовується для введення деякий лікарських препаратів – валідол.
8. Формування харчової грудки – порція їжі, що готова до ковтання.
Складно-рефлекторна (“цефалічна”) фаза регуляції шлункової секреції.
За головними механізмами регуляції шлункову секрецію поділяють на декілька фаз:
І фаза – складно рефлекторна. Секреція в цій фазі пов’язана з реалізацією умовних рефлексів (на вигляд, запах їжі, думка про якусь смакоту). Другий механізм – безумовні рефлекси, що виникають при подразненні їжею рецепторів ротової порожнини Ù блукаючий нерв Ù вплив на головні та G-клітини.
Особливості секреції в першій фазі (вивчають ці особливості при постановці досліду “уявного годування”):
1. Короткий латентний період (5-8 хвилин). Після початку досліду перша крапля соку з свища з’явиться через 5-8 хвилин. Цей період короткий тому, що секреція викликана нервовими механізмами регуляції.
2. Кількість соку невелика – 20% від всього об’єму, який виділяється під час їди.
3. Склад соку – в соці багато ферментів тому, що блукаючий нерв передає інформацію до головних клітин шлунка. Багато ферментів Ù швидке переварювання білків їжі.
4. Тривалість секреції невелика – 1-1,5 години тому, що нервові механізми регуляції.
Нейро-гуморальна (“шлункова і кишкова”) фаза регуляції шлункової секреції. Ентеральні стимулятори і інґібітори шлункової секреції.
ІІ фаза – нейрогуморальна. В цій фазі секреція пов’язана з реалізацією нервових та гуморальних механізмів регуляції. Нервові – це рефлекси. Гуморальні – шлунково-кишкові гормони (гастроінтестинальні гормони).
Реалізується цей механізм таким чином: при розтягненні шлунку подразнюються чутливі волокна блукаючого нерва, ця інформація надходить в довгастий мозок, і парасимпатичними волокнами блукаючого нерва назад до шлунку, стимулюючи секрецію – ваго-вагальний рефлекс; в нервовій регуляції також беруть участь інтрамуральні нервові сплетення.
Хімічна стимуляція секреції здійснюється посередництвом гастрину, що виділяється G-клітинами. Гастрин з током крові надходить до парієтальних клітин – стимулює виділення соку з високою концентрацією соляної кислоти. Основні стимулятори секреції гастрину – продукти переварювання білків – пептиди, олігопептиди, амінокислоти – особливо триптофан і фенілаланін, а також кальцій, магній, алклголь та кофеїн.
При надходженні хімусу до дванадцятипалої кишки, здійснюється дуоденогастральний рефлекс – продукти гідролізу поживних речовин, соляна кислота, а також розтягнення дванадцятипалої кишки хімусом викликають підвищення секреції тканинних гормонів – секретину S-клітинами, котрий гальмує шлункову секрецію, і холецистокініну-панкреозиміну І-клітинами, що має подібну дію.
Стимулятори шлункової секреції:
- ацетилхолін;
- гастрин;
- гістамін;
- бомбезин;
- інсулін;
Блокатори шлункової секреції:
- вагогастрон (виділяється вагусними закінченнями);
- секретин;
- глюкагон - a-клітини pancreas;
- вазоактивний інтестинальний пептид – ВІП – метасимпатична нервова система;
- гастроінгібуючий пептид – ГІП – D-клітини кишково-шлункового тракту;
- нейротензин – N-клітини тонкого кишківника;
- соматостатин - d-клітини pancreas;
- вазопрасин, окситицин;
- простагландини;
- катехоламіни.
Фази регуляції секреторної функції підшлункової залози.
В регуляції секреції підшлункової залози виділяють 2 фази:
Перша фаза – складнорефлекторна (цефалічна).
Секреція підшлункового соку під час цієї фази пов’язана з реалізацією складнорефлекторних механізмів регуляції, тобто умовних рефлексів (вигляд, запах їжі) і з реалізацією безумовних рефлексів (подразнення їжею рецепторів ротової порожнини).
Для цієї фази характерні такі показники:
1.Короткий латентний період (1-2хв.);
2.Об’єм соку невеликий (20% від загального об’єму соку, який виділяється при їді);
3.Сік містить багато ферментів і має високу перетравлюючу силу;
4.Невелика тривалість секреції (1-2год.);
5. Переважають нервові механізми регуляції.
Друга фаза – нейрогуморальна (кишкова).
Ця фаза називається нейрогуморальною, тому що вона зв’язана з реалізацією вагальних безумовних рефлексів у відповідь на подразнення їжею чи хімусом механо- та хеморецепторів слизової оболонки шлунка та тонкого кишківника.
Метасимпатичні рефлекси під час цієї фази мають менше значення, ніж в регуляції шлункової секреції.
Схема нервової регуляції під час 2-ї фази:
Для реалізації 2-ї фази підшлункової секреції великого значення набувають гуморальні механізми регуляції (за допомогою шлунково-кишкових гормонів).
На початкових етапах травлення виділяються гормони, які стимулюють підшлункову секрецію, а на пізніх етапах навпаки – які її гальмують.
Гормони, що стимулюють підшлункову секрецію:
1. Секретин. Виділяється S-клітинами стінки дванадцятипалої кишки під впливом соляної кислоти, яка надійшла з шлунку разом з хімусом. Він викликає виділення великої кількості підшлункового соку, багатого бікарбонатами, але бідного на ферменти, так як основна його дія спрямована на протокові клітини, що виділяють бікарбонати і він майже не діє на клітини ацинусів, що секретують ферменти.
2. Холецистокінін-панкреозимін (ХЦК-ПЗ). Виділяється І-клітинами стінки дванадцятипалої кишки під впливом продуктів початкового гідролізу харчового білка та жиру, деякі амінокислоти, а також соляна кислота та вуглеводи. Він діє на ацинозні клітини, а тому стимулює виділення невеликої кількості підшлункового соку багатого на ферменти. Виділяючись одночасно ХЦК-ПЗ та секретин посилюють дію один одного. ХЦК-ПЗ також стимулює скорочення жовчного міхура та вихід жовчі в дванадцятипалу кишку.
3. Гастрин. Виділяється G-клітинами шлунка та проксимального відділу тонкої кишки. Окрім посилення секреції підшлункової залози, гастрин також посилює перистальтику тонкого кишківника та жовчного міхура.
4. Бомбезин. Виділяється Р-клітинами шлунка та проксимальних відділів тонкого кишківника. Стимулює секрецію ферментів підшлунковою залозою через стимуляцію вивільнення ХЦК-ПЗ.
5. Субстанція Р.
6. Серотонін.
7. Інсулін.
Гормони, що гальмують підшлункову секрецію:
1. Соматостатин. Виділяється D-клітинами дванадцятипалої кишки та паренхіми підшлункової залози за умови підвищення вмісту поживних речовин в крові. Спричиняє зниження виділення підшлункового соку через гальмування секреції шлунково-кишкових гормонів.
2. Нейротензин. Виділяється N-клітинами дистальних відділів тонкої кишки. Гальмує виділення соляної кислоти шлунком Ù зменшення, або повне припинення секреції секретину та ХЦК-ПЗ Ù відсутність стимулюючих гуморальних впливів на секреторні клітини підшлункової залози Ù пониження її секреторної діяльності. Посилює виділення глюкагону.
3. Глюкагон.
4. Енкефаліни.
5. Шлунковий інгібуючий пептид (ШІП).
6. Кальцитонін.
Характеристика секреції в 2-їй фазі:
1. латентний період довший, ніж в першій фазі;
2. об’єм соку = 80% від загального об’єму соку, що виділяється під час їжі;
3. до складу соку входить багато ферментів, води та бікарбонатів;
довготривалість секреції (декілька годин).
4. Таламус, колектор аферентних шляхів
Таламус - чутливе ядро підкірки. Його називають "колектором чутливості", оскільки до нього сходяться аферентні (чутливі) шляхи від всіх рецепторів, виключаючи нюхові. Тут знаходиться третій нейрон аферентних шляхів, відростки якого закінчуються в чутливих зонах кори.
Головною функцією таламуса є інтеграція (об'єднання) всіх видів чутливості. Для аналізу зовнішнього середовища недостатньо сигналів від окремих рецепторів. Тут відбувається зіставлення інформації, що отримується по різних каналах зв'язку, і оцінка її біологічного значення. У зоровому горбі налічується 40 пар ядер, які підрозділяються на специфічних (на нейронах цих ядер закінчуються висхідні аферентні шляхи), неспецифічних (ядра ретикулярної формації) і асоціативних. Через асоціативні ядра таламус пов'язаний зі всіма руховими ядрами підкірки - смугастим тілом, блідою кулею, гіпоталамусом і з ядрами середнього і довгастого мозку.
Вивчення функцій зорового горба проводиться шляхом роздратування і руйнування.
У людини зоровий горб грає істотну роль в емоційній поведінці, що характеризується своєрідною мімікою, жестами і зрушеннями функцій внутрішніх органів. При емоційних реакціях підвищується тиск, частішають пульс, дихання, розширюються зіниці. Мімічна реакція людини є природженою.
У клініці симптомами поразки зорових горбів є сильний головний біль, розлади сну, порушення чутливості як у бік підвищення, так і пониження, порушення рухів, їх точності, відповідності, виникнення насильницьких мимовільних рухів.
5. Фізіологічні основи методів дослідження аналізаторів
Аналізатори — це складні нервові структури, які сприймають і проводять тонкий аналіз всіх подразнень, що надходять із зовнішнього та внутрішнього середовища організму. Кожний аналізатор складається з трьох тісно пов’язаних між собою частин: периферичної, середньої і центральної.