Фізико-географічне районування буває галузевим і комплексним. Прикладами галузевого районування є геологічне, геоморфологічне, кліматичне, гідрологічне, ґрунтове, районування рослинного і тваринного світу тощо. Комплексне районування проводять з урахуванням галузевих районів на певних територіях.
Межі між одними фізико-географічними районами чітко виділяються на місцевості, між іншими – їх визначити важче; вони виступають не у вигляді ліній, а у вигляді смуг. Лінійний характер мають межі, що проходять по річках, берегах морів тощо. Межі, що пролягають у вигляді смуг, мають менш чіткі територіальні ознаки. Смуговий характер, наприклад, має межа між Західно-Українською і Дністровсько-дніпровською лісостеповими провінціями (за виходом на поверхню порід Українського кристалічного щита).
Найбільшими фізико-географічними регіонами є країни. Вони поділяються на рівнинні і гірські.
Більшість рівнинної території України займає південно-західна частина Східно-Європейської фізико-географічної країни (в тектонічному відношенні вона збігається з такою самою частиною Східно-Європейської платформи). В її межах розміщені три згадані вище фізико-географічні зони.
Гірськими країнами в нашій державі є Карпати і Кримські гори, де добре виражена вертикальна поясність.
Природно-географічні зони виділяються індивідуальністю клімату, ґрунтового покриву, водного режиму, рослинного і тваринного світу.
В Україні природні зони займають великі площі і поступово змінюють одна одну з півночі на південь.
Підзони – складові частини зон.
У нашій державі вони виділяються у Степовій зоні в основному за ґрунтовими і рослинними ознаками. Межею між Північностеповою і Південностеповою підзонами, «наприклад, є межа поширення чорноземів з ковилово-типчаковою рослинністю і каштанових ґрунтів з типчаково-полинною рослинністю.
Провінції розміщені в межах зон та підзон. В Україні при їх виділенні за основу беруть азональну ознаку кліматичної ситуації, насамперед зміну вологості повітря внаслідок зростання континентальності клімату із заходу на схід. Наприклад, у Лісостеповій зоні за цією ознакою виділяють Західноукраїнську, Дністровсько-Дніпровську, Лівобережно-Дніпровську і Середньоруську лісостепові провінції.
Природно-географічні області та райони визначають здебільшого за геологічною будовою, тектонікою і рельєфом території, тобто за азональними ознаками. Наприклад, Західно-Українську лісостепову провінцію поділяють на такі області: Волинську височину, Розточчя, розчленоване Опілля, височину Західно-Подільську, підвищену Північно-Подільську, Хотинську височину. Прут-Дністровська область, наприклад, у свою чергу, поділяється на такі райони: Кременецький кряж, Случ-Горинський північно-східного схилу Подільського плато, Авратинської височини, Городоцько-Хмельницький південно-східного схилу Подільського плато.
Таблиця 1. Фізико-географічні зони і гірські країни
| Зони, гірські країни | Площа | Розораність, % | Залісненість, % | |
| тис. км2 | частка в Україні, % | |||
| Зона мішаних лісів | 113,1 | 20,1 | 30–50 | 20–40 |
| Лісостепова зона | 207,0 | 32,9 | 60–70 | 10–20 |
| Степова зона | 239,2 | 39,7 | 70–90 | 1–5 |
| Українські Карпати | 37,6 | 6,2 | 2–30 | 40–70 |
| Кримські гори | 6,8 | 1,1 | 5–35 | 20–50 |
| Разом, | 603,7 | 100,0 | 57 | 14 |
Нижче подано характеристику таких фізико-географічних зон, підзон, провінцій та областей:
Зони мішаних лісів; Лісостепової зони у складі провінцій: Західно-Української, Дністровсько-Дніпровської, Лівобережно-Дніпровської, Середньоруської; Степової зони у складі підзон: Північностепової, Південно-степової; Українських Карпат у складі областей: Зовнішньокарпатської, Вододільно-Верховинської, Полонинсько-Чорногорської, а також Передкарпаття і Закарпаття;
Кримських гір.
Площа, розораність і залісненість земель зазначених вище фізико-географічних зон і гірських країн наведені в табл. 1.
Під територіальними угрупованнями організмів ми розуміємо будь-які комплекси – флори, фауни, угруповання тієї чи іншої території. Мабуть, наведені нижче міркування можна застосувати і до акваторій. Порівнювати між собою територіальні угруповання організмів можна за різними наборами характеристик. Вибір основних параметрів, схожість і відмінності яких досліджують, уже значною мірою визначають місце цього угруповання в класифікаційній системі. Відмінності у виборі основних характеристик диктуються різноманітністю поставлених завдань і цілком виправдані. При цьому можна, однак, виділити два основних напрями в класифікації. Перший із них віддає, перевагу схожості в зовнішній будові та функціонуванні, другий – схожості в походженні, кровній спорідненості елементів. Названі два аспекти можна порівняти, відповідно, з класифікацією життєвих форм і біологічних груп та з філогенетичною класифікацією організмів. Перший напрям враховує насамперед аналогічні, другий – гомологічні ознаки.
Класифікація за аналогічними ознаками найбільш прийнятна для угруповань, хоч логічно таке ж правомірне використання в ценотичних класифікаціях і гомологічних ознак. Останні, безперечно, домінують при класифікаціях флор і фаун. При цьому слід, однак, зазначити, що навіть у генетичних взаємозв'язках флор і фаун немає й не може бути тієї однозначності, яка є між таксонами філогенетичної системи організмів. Причина цього передусім у тому, що територіальні угруповання організмів – поліфілетичні утвори (принцип гетерогенезису). Таксони філогенетичної системи організмів – формування практично завжди монофілетичні, тобто такі, що походять від одного предка. З цього приводу А. І. Толмачов писав: «Критерію «кровної» спорідненості, зв'язку за походженням від спільних предків, щодо
флор як комплексів видів, кожен з яких має свою особливу генеалогію, знайти не можна. І тому кожна класифікація флор, не виключаючи таких, в яких робиться посилений наголос на генетичному принципі, не може бути уподібнена до «природної системи флор». Вона залишається засобом пізнання передусім і відповідно до цього неминуче несе на собі відбиток пристосування до мети і завдань досліджень, у зв'язку з якими їх розробляють».
Всяка ієрархічна класифікація територіальних угруповань організмів водночас може бути й відповідною класифікацією самих територій (у вигляді поділу їх на ділянки, по-різному схожі щодо угруповань організмів.). Поділ території, проведення меж (часто межі «розмиті», мають широкі перехідні смуги), визначення рангу різних ділянок у системі – усе це й є районуванням.
Є сенс, виходячи з сказаного, говорити про районування за аналогічними ознаками і про районування за гомологічними ознаками. Прикладом першого може бути зональний підхід, що ґрунтується на конвергентній схожості багатьох параметрів угруповань (продуктивність, панівні життєві форми в едифікаторів, співвідношення біологічних груп, сезонна ритміка і т. ін.) у подібних кліматичних (гігротермічних) умовах. Прикладом другого підходу може бути флористичне і фауністичне районування (регіональний підхід). Обидва вони не дуже відокремлені один від одного, і в принципі, ймовірно, можливий синтез їх, хоч досі цю можливість допускають не всі дослідники. В усякому разі, при виділенні нижчих, найелементарніших категорій угруповань гомологічний підхід може навіть переважати (виділення.асоціацій і навчіть формацій за домінуючими загальними видами). Так само аналогічні і гомологічні ознаки використовують при виділенні такої категорії класифікації рослинного покриву, як флороценотип, що об'єднує фізіономічно і таксономічно (філогенетично) схожі формації. І все-таки при переході до районування, яке охоплює великі території, важко уникнути еклектичного чергування різних принципів при спробі синтезу принципів аналогії і гомології.
Як правило, кожен виділений при районуванні регіон індивідуальний, тобто окреслений однією неперервною межею. Щоправда, іноді виділяють окремі ексклави – ділянки, відірвані від основного регіону, але це вже винятки. Разом з тим розподіл якогось виділеного в нашій класифікаційній системі типу територіального групування організмів у просторі може мати переривчастий характер. Про таке переривчасте поширення свідчать типологічні карти (наприклад, карти рослинності). При районуванні (в разі регіонального підходу, на відміну від топологічного) виходять із специфіки розподілу, з переважання того чи іншого типу територіальних угруповань організмів (типу фауни, флори, угруповання). Крім того, враховують і ранг типологічних виділень, які є в виділеному регіоні. Це, власне, позначається на ранзі самого цього регіону.
Схем такого типу є досить багато, але звичайно найменшою одиницею визнають асоціацію (тип фітоценозу). Асоціація разом з своїми абіотичними компонентами відповідає найменшій одиниці класифікації біогеоценозів – типу біогеоценозу. Асоціація характеризується одними видами – домінантами – кожного ярусу, схожою просторовою структурою та умовами існування. Окремі фітоценози, що об'єднуються в асоціацію, можуть мати різні розміри, але найбільші з них звичайно перевищують сотні квадратних метрів. Таксономічні категорії, що йдуть за асоціацією, охоплюють групи асоціацій, формації, групи і класи формацій, тип рослинності. Синонім асоціації – тип фітоценозу – легко переплутати за співзвуччям з найбільшим таксоном – типом рослинності. Це особливо легко зробити, коли застосовувати відповідні фітоценологічні терміни до біоценозів. Тому поняття «тип біоценозу» в таксономічному розумінні не застосовуватимемо, залишивши за цим словосполученням тільки загальний зміст, який вказує на належність до типологічного (а не до індивідуально-хорологічного, регіонального) об'єкта. Замість найвищого таксону «тип рослинності», стосовно до біоценотичної ієрархії, говоритимемо про тип біоценотичної формації.