Фауна гризунів Куликівського району (стр. 3 из 8)

Своє гніздо білки звичайно влаштовують у дуплі дерева, вистеляючи його сухою травою, листям, мохом тощо. Там, де немає зручних для гнізд дупел, вони, майстерно переплітаючи сухі гілочки обрісників, мох, будують кубло кулястої форми, з круглим вхідним отвором, яке підвішують між густих гілок у верхівках невисоких дерев. Усередині воно вистелено сухими стеблинками трав, мохом, пір'ям тощо.

У такому гнізді двічі на рік: перший раз — у квітні, другий — у кінці липня або в серпні, після 35-денної вагітності самки народжують малят. У кожному приплоді буває четверо-п'ятеро білченят. Перші дні після народження вони сліпі, голі й дуже немічні. Прозрівають лише в п'ята-тижневому віці, після чого швидко ростуть, а ще через два тижні намагаються самостійно добувати їжу. Покидають гніздо у двомісячному віці, проте і після цього ще деякий час продовжують ссати молоко матері. Дорослими стають на п'ятому місяці життя.

У зимову сплячку білки не залягають, але в люті морози та хуртовини по кілька днів сплять, не виходячи з теплого кубла.

Миша лісова жовтогорла

Серед багатьох мишовидних гризунів, що їх можна зустріти в лісі, мишу лісову, яка швидко прошмигне в траві серед чагарників, важко впізнати. Але уважно розглядаючи її ближче, легко побачити, що від інших мишей — хатньої, польової, маленької та різних полівок — вона помітно відрізняється.

Серед усіх мишей фауни України лісові миші мають найбільші розміри, довжина їх тіла досягає 13 см. Вони мають найдовший хвіст, що майже дорівнює довжині тіла разом з головою, очі великі, добре розвинені вушні раковини довгі й прямостоячі.

Волосяний покрив рудий з інтенсивно іржавим відтінком уздовж спини, черево яскраво-біле, між передніми кінцівками виразна жовта пляма, буває різної форми — від смужки до овала.

Особливо улюбленими місцями лісових мишей є старі листяні ліси з добре розвиненими кущами ліщини й іншим густим підліском. Тут вони живуть у норах між корінням дерев, серед чагарників. Нори звичайно закінчуються гніздовою та кількома продуктовими камерами, у яких зберігаються запаси їжі, заготовлені на зимовий період. Рідше лісові миші влаштовують своє житло в дуплах старих дерев, невисоко над землею. Активні тварини вночі, хоч зрідка їх можна побачити і вдень.

Основу живлення лісових мишей становлять жолуді, горіхи, насіння з шишок ялини і сосни, горішки липи, плоди диких фруктових дерев тощо. Склад їжі залежить від сезонних явищ. Жолуді, наприклад, стають основним продуктом живлення в період їх достигання й обсипання на землю з першими заморозками (коли вони стають найбільш доступними для цих наземних гризунів). Зрідка, на відміну від інших мишовидних гризунів, лісові миші навіть не чекають, коли опадуть жолуді або горіхи ліщини, а вилазять за ними досить високо на дерева. Другорядне значення в живленні після жолудів і горіхів має ліщина. Хоч поживність її горіхів висока (містять 60 % жиру), кількість їх буває недостатньою. У роки, коли ці корми відсутні або їх не вистачає, лісові миші поїдають плоди липи, клена, береста, а в карпатських лісах — бука (кормова поживність його горішків не менша, ніж жолудів дуба).

По залишках горіхів ліщини, згризених лісовими мишами, легко дізнатися про наявність саме цього виду мишовидних гризунів у певному районі лісового масиву, бо їхні кормові залишки істотно відрізняються від тих, які залишають білки або інші гризуни [5, 52].

Охоче поїдають лісові миші й різні гриби, тому в роки масового розмноження лісових мишей великий процент грибів виявляється пошкодженим: на їхніх шапках виразно видно сліди зубів цих звірків. Споживають також і різноманітних комах.

Розмножуються лісові миші в теплі пори року; починаючи з кінця березня, дають два, три і навіть чотири приплоди, народжуючи кожного разу по четверо — шестеро малят. Ростуть малята дуже швидко; вже в місячному віці вони виходять з кубла, самостійно добувають їжу, тільки розмірами відрізняючись від дорослих. У тримісячному — навіть можуть розмножуватись.

У зимову сплячку лісові миші не впадають. У разі негоди тижнями не виходять зі схованок, живлячись у цей час запасами, заготовленими восени. У теплі дні на сніговому покриві серед чагарників і бур'яну можна нерідко побачити стрибки мишей, які досягають до півметра у довжину. Сліди лісової миші відрізняються від слідів усіх інших мишей. Відбитки Її лапок зібрані купками і мають, як у білок, вигляд трапецій, між якими виразно тягнеться слід від довгого хвоста.

Лісові миші завдають лісовому господарству значної шкоди: в культурних лісових і плодових шкілках визбирують з ґрунту посівний матеріал (жолуді, горіхи), знищують молоді, проростаючі сходи, обгризаючи на них кору, тощо.

Деякої шкоди лісові миші завдають і природному відновленню лісу, поїдаючи опалі плоди.

2.2 Гризуни відкритих просторів

Ховрах крапчастий

Ще недалекі ті часи, коли в нашій країні внаслідок шкідливої діяльності ховрахів хлібороби щороку не добирали мільйони пудів зерна, коли значно погіршувалися найкращі пасовиська і сінокосні угіддя.

Серед ховрахів, які населяють територію України, найкраще пристосувався до окультурених ландшафтів, особливо в хліборобних районах нашої країни, ховрах крапчастий.

Крапчастий ховрах — гризун, який за будовою дещо схожий на білку, тому і належить до родини білячих. Як і в білки, його міцне тіло не більше 20 см завдовжки. Подібні до білчиних зуби, внутрішні органи. А от характерні для ховраха ознаки — це валькуватий тулуб з короткими лапками, не пухнастий, на чверть коротший від довжини тіла хвіст, а вуха майже непомітні, вони більше нагадують згортки шкіри. У ротовій порожнині ховрахів є защічні мішки, в які вони збирають різноманітні кормові продукти, щоб перенести до своєї нори.

На відміну від білки ховрахи — типові степові тварини або жителі відкритих просторів, схилів балок, вигонів, узбіч шляхів тощо, які ніколи і не оселяються в гущавині лісу.

Своєрідним є забарвлення волосяного покриву верхньої частини тіла у цих гризунів: спина вкрита добре помітними білими плямами (крапчастість) на загальному фоні сірувато-бурого забарвлення тіла. Черевна частина тіла — біла, з жовтуватим відтінком [5, 79].

Типові мешканці відкритих місцевостей, вони уникають не тільки лісових масивів, а й ділянок, укритих густим чагарником і навіть високих заростей бур'янів.

Найчастіше оселяються на землях з помітно збільшеною вологістю і досить щільним грунтом, по схилах балок, на узбіччях польових шляхів тощо. Лише в останні десятиріччя, після суцільного освоєння цілини, коли всі цілинні площі було розорано, ховрахи почали проникати на землі, зайняті під різними сільськогосподарськими культурами, хоч постійні нори, як правило, риють тут рідко.

Мал. 1. Нора ховраха під час сплячки (1); після виходу зі сплячки (2).

Живляться ховрахи майже виключно соковитими частинами трав, цибулинами, кореневищами рослин, насінням. Оселяючись на посівах зернових, період наливання колосся, воскової стиглості і повної стиглості зерна майже повністю переключаються на живлення хлібними культурами. Проте протягом усього періоду активності ховрахи поїдають і комах (жуків, арану, коваликів, гусениць тощо), особливо в жаркий період, коли вологість трав'янистої рослинності звичайно знижується до 50 %, а вологість тіла ;омах — понад 80 %.

Ховрахи — типово денні тварини, але діяльні вони лише вранці та у вечірні години, вночі сплять у своїх норах. Активними є досить обмеженій період часу: більшу частину року вони проводять у сплячці.

Щоб залягти у зимову сплячку, ховрахи готують свою нору. Вони проривають від кубла під прямим кутом вертикальний хід, який не доводять до поверхні ґрунту приблизно на півметра. Землею, яку вони наривають, забивають із середини похилий хід до кубла (мал. 1). Отже, взимку ховрахи перебувають в ізольованому кублі, і тому легко переносять зимові морози.

Під час зимової сплячки ховрахи зовсім не їдять, усі життєві процеси і їх організмі в цей час припиняються настільки, що температура тіла падає до +3 °С. Це сприяє тому, що на відміну від інших зимосплячих тварин ховрахи під час сплячки майже не втрачають запасів речовин :і організмі, накопичених восени і навесні.

Прокидаються ховрахи після зимової сплячки і виходять на поверхню деяких місцевостях навіть тоді, коли ще значна частина ґрунту вкрита снігом, але це залежить від температурних умов ходу весни. Тому в різні роки в одному й тому самому районі вихід із стану сплячки може доливатися навіть в межах місяця.

Прокинувшись, ховрах прориває до кінця вертикальний хід і через нього з'являється на поверхні. У перші дні цей отвір зберігає характерний вигляд: навколо нього—валик, який утворився під час виштовхування ґрунту. Такі отвори нір називають "веснянками", по них можна підрахувати кількість ховрахів на певній ділянці.

Розмножуються ховрахи, на відміну від переважної більшості гризунів, раз на рік.

Своє підземне кубло для виведення малят влаштовують у глибокій норі, яка йде під кутом від поверхні на глибину до 130 см і закінчується їздовою камерою, вистеленою м'якою травою, соломою тощо. Тут у другій половині квітня (приблизно через місяць після пробудження) самки ховрахів, після 3-тижневої вагітності, народжують п'ятеро — семеро, до п'ятнадцяти голих, сліпих малят, які швидко розвиваються, вкриваються шерстю . вже в місячному віці вилазять з нір. Самка годує малят молоком лише до 20-денного віку, після чого вони починають вести самостійне життя, а в кінці травня — на початку червня покидають кубло, переселяються в сусідні порожні нори і вже живуть окремо.