Функтор — це мовний вислів, який не є ні іменем, ні висловлюванням і слугує для утворення нових імен або висловлювань з тих, що вже є. Наприклад, слово «є» — це функтор, оскільки воно не являє собою імені або висловлювання, але дозволяє з двох імен одержати висловлювання (наприклад, вислів «Ньютон є фізик»). Вислови «все... є...», «дехто... є...», «все... не є...» і «дехто... не є...» також є функторами: це не імена і не висловлювання, але з їхньою допомогою, підставляючи замість крапок якісь імена, можна одержати вислови (наприклад, «усі інертні гази є летючими», «деякі метали є рідинами», «усі кити не є рибами» і «деякі музиканти не є композиторами») тощо.
Вислови «... і...», «... чи...», «або.., або...», «якщо.., то...», «.., якщо і тільки якщо...» — це функтори, що дають з двох висловлювань нове («йде сніг і віє вітер», «ми йдемо у кіно чи ми залишаємося вдома», «або Київ стоїть на Дніпрі, або Київ стоїть на Сені», «якщо є причина, то є й наслідок», «число ділиться на 6, якщо і тільки якщо число ділиться на 2 і на 3» тощо).
Вислів «неправильно, що...» (або просто «не»), не будучи іменем або висловом, дозволяє одержати з одного вислову інший (наприклад, з вислову «всі вчені неуважні», «неправильно, що всі вчені неуважні» або «всі вчені не є неуважними»).
Функтори, що дозволяють з імен або висловлювань одержувати інші вислови, називаються пропозиційними (від лат. слова ргороsitio — висловлювання, міркування). У подальшому з усіх можливих функторів особливу увагу буде приділено саме їм.
4. Мова як знакова система
Отже, з визначення мови випливає, що головним її елементом є знак. Природно виникає запитання: що таке знак?
Під знаком розуміють матеріальний об'єкт, який символічно, умовно представляє і відсилає до означуваного ним предмета, явища, події, властивості, відношення.
Щодо мови, то в ній знаками виступають слова і словосполучення. Справді, слова і словосполучення є матеріальними об'єктами (при усній мові — коливання повітря, при письмовій — сліди чорнила, фарби). При цьому слова і словосполучення завжди мають певні предметні значення, тобто вказують на відповідні об'єкти.
Застосування знаків властиве різноманітним формам людської діяльності. Предметом спеціального вивчення знак стає за часів античності. У Новий час до цієї проблеми зверталися Локк, Гоббс, Лейбніц.
Лейбніц вказував на те, що знак своєю чуттєвою наочністю полегшує логічні операції. Використовуючи знаки, люди не тільки передають думки один одному, а й підвищують ефективність процесу мислення. Лейбніц вважав, що знаки повинні відповідати двом основним вимогам:
по-перше, бути короткими і стислими за формою і містити максимум смислу в мінімумі протяжності;
по-друге, ізоморфно відповідати позначуваним ними поняттям, представляти прості ідеї найбільш природним способом.
Знаки поділяють на три види:
— знаки-індекси;
— знаки-образи;
— знаки-символи.
Знаками-індексами називають знаки, які безпосередньо вказують на позначуваний ними предмет. У цьому випадку між знаком і предметом існує зв'язок, аналогічний зв'язку наслідку з причиною. Наприклад, дим вказує на наявність вогню, зміна висоти ртутного стовпчика — на відповідні зміни в атмосфері.
Знаки-образи мають певну подібність з відповідними предметами. Наприклад, карта, план місцевості, картина, креслення.
Знаки-символи фізично ніяк не пов'язані з предметами на які вони вказують. Тут зв'язок між знаком і предметом складається або за угодою, або стихійно при формуванні мови і практичного її засвоєння конкретною людиною. Саме ці знаки складають основу мови. Слова і є знаками-символами.
Перевага знака-символу над іншими знаками полягає в тому, що за його допомогою можна відображати різноманітний зміст; маючи гнучкий зв'язок з предметом, знак-символ може виразніше представити зміст (мається на увазі саме той аспект змісту, який зараз нас цікавить).
Тобто, використовуючи знак-символ, ми можемо однозначно вказати на те, що для нас суттєве саме зараз у предметі, про який ми говоримо, який ми розглядаємо, досліджуємо.
Іншими словами, відмінність між знаками полягає саме в характері зв'язку, який може мати знак конкретного виду з предметом.
Найдосконаліший за характером зв'язок між знаком-символом і предметом. Це дає право розглядати основні характеристики знака на прикладі знаку-символу, оскільки все, що притаманне знака-символу, можна з певною мірою умовності екстраполювати на знаки-індекси і знаки-образи.
Кожний знак повинен вказувати на певний предмет і нести певну інформацію про цей предмет. Тобто, кожний знак характеризується предметним значенням і смислом.
Предметним значенням знака називається об'єкт, який позначається цим знаком. Такими об'єктами можуть бути окремі предмети, множини предметів, явища, події, властивості, відношення тощо.
Смислом є інформація, яку несе знак про предмет.
Тут необхідно зауважити, що, говорячи про смисл знака, ми маємо на увазі інформацію про предмет, завдяки якій ми однозначно виділяємо предмет і відрізняємо його від інших предметів. Тобто не будь-яка інформація про предмет може відігравати роль смислу. Таку інформацію називають прямим смислом.
Прямий смисл слів і словосполучень необхідно відрізняти від переносного та етимологічного (буквального).
Переносний смисл слова вказує лише на подібність одних об'єктів до інших. Наприклад, для характеристики нафти застосовують вираз «чорне золото». Етимологічний смисл слова вказує на буквальне походження слова. Наприклад, «біографія» — буквально означає «опис життя».
Знакам і знаковим системам притаманні різні відношення.
По-перше, це відношення між знаками у знаковій системі, яке називається синтаксичним (від грецького sіпtахіs — складання, побудова, порядок).
По-друге, між знаком та об'єктом і знаковою системою об'єктів існує відношення, яке називається семантичним (від грецького sеmantikоs — позначуваний).
По-третє, між суб'єктом, який використовує знакову систему, і самою знаковою системою має місце відношення, яке називають прагматичним (від грецького ргаgmаtісиs — практичний).
Синтаксичні, семантичні та прагматичні відношення називають семіотичними відношеннями.
У XIX ст. американський філософ і логік Чарльз Пірс засновує спеціальну науку про знаки — семіотику, яка вивчає властивості семіотичних відношень (семіотичні властивості) і дає методологію побудови знакових систем.
Семіотика як теорія знакових систем має три розділи:
— синтаксис,
— семантику
— прагматику.
Синтаксисом називають розділ семіотики, який вивчає синтаксичні відношення. На перший погляд здається, що таке визначення синтаксису є тавтологічним. Насправді ж це не так. Мається на увазі ось що. Синтаксисом називають і синтаксис знакової системи (синтаксичні відношення або правила, що визначають ці відношення), і синтаксис як науку про синтаксис знакової системи. В останньому випадку доцільніше було б вживати термін «синтактика». Але практично до цього терміна звертаються рідко, оскільки з контексту завжди видно, про який синтакс йдеться.
При синтаксичному аналізі знакової системи абстрагуються від смислу і значення знаків.
Семантика як розділ семіотики вивчає властивості семантичних відношень. Зрозуміло, що термін «семантика» також має два смисли: ним позначають і семантичні відношення знакової системи і науку про семантичні відношення знакової системи. Розрізнити смисли цього терміна в кожному конкретному випадку допомагає контекст.
І, нарешті, прагматика як розділ семіотики досліджує прагматичні відношення знакової системи.
Синтаксис, семантика, прагматика як розділи семіотики розробляють спеціальний інструментарій дослідження знакових систем. Зважаючи на цей інструментарій, визначають три рівні семіотичного аналізу знакових систем:
— синтаксичний,
— семантичний,
— прагматичний.
На синтаксичному рівні аналізу досліджують знаки самі по собі, тобто визначають принципи побудови знаків.
Семантичний рівень аналізу розкриває принципи співвідношення знака і значення.
Прагматичний рівень аналізу висвітлює відношення між знаковою системою та її носієм.
Виділення трьох рівнів аналізу мови обумовлено насамперед тим, що мова розглядається як засіб, інструмент спілкування. Саме з тлумачення мови як інструменту спілкування випливає, що будь-який акт спілкування передбачає:
а) відношення, які існують всередині цієї системи. Іншими словами, тут спілкування розглядається як звичайна маніпуляція знаками, що обумовлена їх структурними властивостями та відношеннями.
б) систему явищ, до яких відносяться фрагменти мови. Ці явища знаходяться за межами мови і складають позалінгвістичну дійсність;
в) системи, між якими відбувається спілкування, їх називають комунікантами або інтерпретаторами.
Кожний із рівнів семіотичного аналізу розглядається як певна абстракція від реального процесу спілкування, де вони (рівні) виступають в єдності.
У цьому розумінні на синтаксичному рівні беремо до уваги лише систему Семантичний рівень аналізу визначається як система а), до якої додали систему в). Але це не просто система а), тобто чисті знаки, а знаки, пов'язані (або можуть бути пов'язані) з певними типами значень. Тут предметна сторона знака виступає на передній план, є визначальною. Власне знаку надається другорядна роль. Певний об'єкт визначається знаком лише тому, що він може фіксувати певний зміст.
І, нарешті, прагматичний рівень є така абстракція від реального процесу спілкування, яка дає можливість розглядати системи а) і в) з позицій того, ким і в яких умовах вони застосовуються. Йдеться про те, що на прагматичному рівні знак і його значення сприймаються і вживаються через зміни смислової характеристики слів та виразів, через явища емоційного забарвлення того, про що йдеться, через передумови світоглядного характеру суб'єктів, які спілкуються.