Реферат з журналістики:
ПОЧАТКИ БАРОКОВОЇ АСИМІЛЯЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПУБЛІЦИСТИКИ
Люблінська унія 1569 року спричинила паморочливий протяг на запрілих українських теренах, аби відчути освіжаючий подих сучасності, прилучитися до благ європейської цивілізації, самоідентифікуватись як повноцінна нація.
Загострена криза у Великому князівстві Литовському з половини ХVI ст. сягнула критичної межі у зв'язку з політичними зазіханнями Московського царства. Окупувавши сіверські землі з Черніговом і Стародубом, Москва втягує князівство у виснажливу війну. Поляки готові були надати допомогу, але запросили високу ціну. Головною умовою вони висунули політичне об'єднання. Підняте поляками питання про остаточне злиття підтримала маса середнього й дрібного українсько-литовського панства, сподіваючись реально отримати (саме для себе, а не для дітей і внуків) пільги і привілеї, якими вже користувалася вся польська шляхта. Забезпечена аристократія Великого князівства побоювалася втратити своє високе панівне становище та накликати католицьку експансію. Ще жахливіша перспектива московського чи оттоманського ярма знімала з роздумів проблему суверенності й схилила історичну долю України в бік Річі Посполитої. Чи не вперше українці опинилися в ранзі недержавної нації, а відтак - етнічної спільноти.
Вітер з Європи розвіяв пелену застою, реформував соціально-політичний статус українських земель, приніс до них побудники ринкової економіки. Духовну домінанту нового способу життя став визначати всеєвропейський культурний стиль Бароко. Політичні умови, зумовлені, з одного боку, протекторатством, що автоматично провокувало явище асиміляції українців панівною нацією, а з другого - відсутністю тоталітаризму, суспільного страху, що легімітивно сприяло консолідації українства, дозволили в межах однієї держави співіснуванню кількох національних культур із продуктивним взаємовпливом [1].
"Розтовстіла" від українських земель Польща зайняла в Європі найбільше місця. Зініційований королем Сигізмундом Августом (якому, до речі, у своїх публіцистичних посланнях давав заочні уроки демократії знаменитий перемишлянський гуманіст Станіслав Оріховський-Роксолан) спільний сейм зрівняв православну шляхту з католицькою, дозволивши їй займати всі державні посади до сенатора включно. Особливо поважно ставився король до Волині, де сиділи впливові українські магнати, вірніше до місцевих чорноземів. Волинські землі зрівнювались у правах з коронними, отримавши привілеї на незалежне самоврядування. У чергу до короля за дармовими наділами вишикувалася польська шляхта з надвислянських суглинків. Накотилася перша хвиля колонізації, своєрідний волинський Клондайк.
Нащадки удільних князів і боярства, близько 100 династійних українських родин сходили з політичної арени, зі щемом у серці дозволяючи себе засватати безродній компанії нуворишів і створюючи шляхті загальний імідж титулованості.
Вони зовсім не бажали втрачати закоренілий статус автономності своїх неозорих земельних латифундій, в яких представляли останню інстанцію, прагнули зберегти аморфну структуру Великого князівства й продовжувати сидіти на родових гніздах, нікого не допускаючи до"золотих яєць". Така "самостійність" України на тлі масового безправ'я й зубожіння під корогвою аскетичного православ'я їх цілком влаштовувала. Тому магнати спочатку лоббіювали політичну унію й лише під тиском шляхти сіли за стіл переговорів. Відчувши королівську лояльність щодо права власності, вони не вимагали особливих привілеїв, а хапались за свої "вільні економічні зони" й заради повновладного панування готові були піти на зраду дідівської віри й власної нації. Стара українська еліта все більше відривалась від народу, самочинно знімаючи з себе відповідальність за його долю, пізніші "домашні" війни зробили це провалля нездоланним. Русичі осиротіли й озлобились.
Розпорошена суверенність полегшувала польський вплив. Єзуїтська ідеологія формувала громадську думку про українців як про темних провінційних іновірців, неуків і невігласів [2]. Та й свої книжники били у дзвони на сполох. Автор "Перестороги" розпачливо зітхає, що княжі роди лоску наробили, монастирів намурували, церкви золотом-сріблом оздобили, а "що було найпотребнійшоє, школ посполитих, не фундувалали". За тим нащадки благочестивих княжат руських, наукам не навчені, спокушені світськими красотами, взяли велику охоту до панування. Так "за невідомостю й глупством" затягує наші землі "грубость поганськая". Дієвої національної політики аристократія виробити не спромоглася, згасала її одержимість під напором "теперішнього віку". Повторювалася ситуація, пов'язана з вибором віри. Та цього разу нового Володимира не знайшлося.
У "Треносі" (1610), шедеврі барокового стилю, за купівлю якого король наклав кару вартістю п'ять тисяч злотих, Мелетій Смотрицький уможливлює насильницьку передачу віленських церков уніатам лише через тяжку втрату останнього стовпа православ'я князя Костянтина Острозького, дім якого світив "блиском світлості старожитної віри своєї", як сонце поміж зірками. А далі "знаменитий син знаменитого батька" (М.Возняк) серією риторичних запитань навішує знатні руські роди, сапфіри і діаманти, на низку зради - "княжата Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чарторийські, Пронські, Ружинські, Соломирецькі, Головчинські, Крошинські, Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини..." Це так перегукується з однотипними рядами саркастичних неологізмів І.Вишенського у внутрішньому діалозі з читачем: "ще ти кровоїд, м'ясоїд, волоїд, худобоїд, звіроїд, свиноїд, куроїд, гускоїд, птахоїд, ситоїд, ласоїд, маслоїд, пирогоїд..."
Віра становила основу тогочасного світогляду, ментальну ознаку нації на шляху до самоствердження [3]. Саме тому реформаційний рух не охопив широких верств українського суспільства, які по своїй консервативній суті в православній вірі та старій церкві вбачали відмінну рису своєї народності. "Руська віра" волею-неволею стала клейнодом нації в боротьбі за місце в Європі. Перебуваючи в глибокій кризі, українська церква не могла гідно виконати ту історичну місію, яка випала на її долю після втрати власної державності: живити духовну традицію, освіту, письменство, тим самим зберігаючи й консолідуючи спільноту.
У цю критичну мить на громадянську арену виходить соціальна верства, що досі перебувала на другорядних ролях, - міщанство. Воно "націоналізувало" ідеологію й очолило оновлення суспільного життя. Своєю активністю йому вдалося переконати громаду "преградиша черленими щити" від навали папістів. Організовані у своєрідний православний церковний орден, братчики кинулись рятувати віру й українство, асимілюючи з католицизму єзуїтську опорну силу на користь традиційній старожитності [4].
Українська православна церква з відновленням митрополичої кафедри в Києві формує власну доктрину, що набуває характер політичної альтернативи з одного боку державній релігії, католицькому прозелітизму, з іншого - месіанській ідеї "третього Риму" східних одновірців. З бездіяльного стану "німої й скривдженої" вона переходить до цілого комплексу рішучих заходів: сакралізації столиці, її монастирів, священних реліквій, популяризації культу старокиївських подвижників, пропаганди ідеї українського патріархату.
Ідеологи Києво-Печерської лаври, відчувши нагальну потребу в друкованім слові - носії соціальної інформації, заснували потужну друкарню. Архімандрит Єлисей Плетенецький, "перший сподвижник книжної справи в Києві при його відродженні" (М.Максимович), "ценою сребла" братії викупив у галицьких Балабанів "пилом припалу" Стрятинську друкарню, а заразом переманив до печерської обителі вчених земляків - Йова Борецького, майбутнього митрополита, Захарію Копистенського,свого наступника, "головних тружеників" Памву Беринду та Тарасія Земку. Київське друкарство на відміну від галицького та волинського не було понівечене замороззю," тому й буйно розцвіло воно відразу і ясно засвітило на цілу Україну" [5].
Передмови до печерських першодруків стали творчою лабораторією опанування бароковим літературним стилем. "Првейшую жит своих рукоят" справою печерці згодили видруковати вперше на Україні солідний і розкішний "Анфологіон"("Книгу піснословленій церковних"), але її набір затягнувся. Тому вирішили швиденько "предпослати книгу малу аки предитечу" шкільний "Часослов"(1616). У передмові до первенця київського друку Є. Плетенецький зізнається, що на цей несподіваний крок він "умолен бив правовірними, яко да исплонится требованіє, єже в училищех в православном граді Кієві, и в прочіих". Ніби упереджуючи докори зловтішників у неоригінальності, "яко уже не єдиною, и не от єдиноя Типографіи произиде книга сія", розвиває думку на побутовому рівні: добрий товар завжди купується на торжищі, речі частого користування завжди користуються попитом; так і молитва є "діло всегдашнеє", її ніколи не буває забагато; от і починаємо друкарську справу з молитовника, щоб угодити церквам православним.
Колективна передмова до врешті виданого "Анфологіона"(1619) містить цінні факти про те, як постала Печерська друкарня. Вони свідчать, що Плетенецький дійсно купив Стрятинські верстати, які відразу пустив в оборот, що рішення про першу книжку приймалось "купно с всими, иже о Христі братіями". Ченці вітали винахід книгодруку як "божествноє промишленіє, єже вся к спасенію человеческому строящеє". Рукописне слово мало обмежений інформаційний простір і було недоступне "многорачительному и люботрудному", особливо "ленивому уму".
У передмові до "Бесід на 14 послань ап. Павла" З. Копистенський порівнює внесок "мужа благих желаній" Є. Плетенецького з заслугами покійного князя К. Острозького. Проводиться цікава стилістична паралель між сподвижниками на візуальному рівні: обидва дожили до глибокої старості, осяяні розквітлою сивиною мудрості.