Лінгвоцид (мововбивство)
Прикметно, що чисельність росіян за останнє століття зросла втричі, зокрема й за рахунок асиміляції ( 1897 року було 55 мільонів, 1959 року - 114 мільонів, 1989 року - 145 мільонів ), тоді як українців залишилося майже стільки, скільки було. (....). За століття частка українського населення в країні ( Росії - СРСР ) зменшилася майже наполовину. Не згадую вже часів Переяславської угоди, коли українців було значно більше, ніж росіян.
В.Радчук
".... На Україні навіть доходило до того, що під загрозою була українська мова - велика мова великого народу".
М.Горбачов
Як же так сталося, що до багатовікового катування української мови, бажання вбити її, Солженіцин залишився цинічно - байдужим, навіть більше - схильним видати культурно - духовний геноцид за короткочасний курйоз?
П.Кононенко
Лінгвоцид (мововбивство) - це свідоме, цілеспрямоване нищення певної мови як головної ознаки етносу - народності, нації. Лінгвоцид спрямовується в першу чергу проти писемної форми мовлення. Кінцевою метою лінгвоциду є не геноцид, тобто фізичне винищення певного народу, а етноцид - ліквідація цього народу як окремої культурно-історичної спільноти, винародовлення етносу.
2.Лінгвоцид є передумовою масової денаціоналізації та манкуртизації: без нього неможлива втрата народом історичної пам'яті, етнічного імунітету, національної самототожності, а без цього,своєю чергою, не може відбутись асиміляція — поглинання одного народу іншим. Ось чому поневолювачі ніколи не забували про необхідність нищення мови поневолених народів.
3.Лінгвоцид мав і має місце фактично в усіх поліетнічних утвореннях, багатонаціональних державах, де стикаються інтереси панівного і поневолених народів. Форми лінгвоциду можуть бути жорстокими чи поміркованими, відвертими чи закамуфльованими, однак це не міняє ні суті, ні кінцевої мети лінгвоциду.
У стародавній Індії носії неарійських мов не мали надії вибратись із нижчих каст; у Китаї, щоб зайняти хоч найнижчу посаду, треба було скласти іспит з ієрогліфічного письма, і хто не знав китайської мови, не мав у житті найменших шансів.
В окупованій іспанськими фашистами Каталонії один із перших заходів режиму Франко стосувався каталанської мови. Було заборонено викладати цю мову в школах і вузах, публікувати нею газети, журнали і книги, правити Службу Божу, листуватись, розмовляти в робочий час, називатись каталанськими іменами, вживати рідні географічні назви, у тому числі слово Каталонія.
4.У науковому світі вважалось, що каталанська мова — найбільш значна із європейських мов,яка не є офіційною мовою незалежної держави.
Українську ж мову, носіїв якої більше, ніж носіїв усіх мов Іспанії (кастільської, галісійської, каталанської, баскської) разом узятих, за давньою звичкою чи з кон'юнктурних міркувань до уваги не брали.
5.Лінгвоцид щодо української мови має довгу історію, сторінки якої рясніють підступом, погордою, нахабством, лицемірством поневолювачів та щедро политі сльозами і кров'ю їхньої жертви — нашого народу. Торкнемось лише окремих сторін та епізодів цієї історії.
Лінгвоцид через заборону мови чужою державою.
— 1690 р. Собор російської православної Церкви осудив "кіевскія новыя книги" С.Полоцького,П.Могили, К.Ставровецького, І.Галятовського, Л.Барановича, А.Радивиловського та інші, наклавши на них "проклятство и анафему, не точію сугубо и трегубо, но и многогубо".
— 1720 р. Указ Петра І про заборону друкувати в Малоросії будь-які книги, крім церковних, які необхідно "для повного узгодження з великоросійськими, з такими ж церковними книгами справляти..., щоби ніякої різниці і окремого наріччя в них не було".
— 1753 р. Указ про заборону викладання українською мовою в Києво - Могилянській академії.
— 1769 р. Заборона Синоду Російської православної Церкви на друкування та використання українського "Букваря".
— 1784 р. Переведення викладання у Києво - Могилянській академії на російську мову.
— 1786 р. Київський митрополит С.Миславський наказав, аби в усіх церквах дяки та священики читали молитви і правили службу Божу "голосомъ, свойственнымъ россійскому наречію". Те ж саме було заведено і в школах України.
— 1789 р. Розпорядження Едукаційної комісії Польського сейму про закриття руських (українських) церковних шкіл та усунення з усіх інших шкіл руської мови.
— 1808 р. Закриття Руського інституту Львівського університету, на двох факультетах якого (філософському і богословському) низка предметів викладалася українською мовою.
— 1817 р. Постанова про викладання в школах Західної України лише польскою мовою.
— 1862 р. Закриття українських недільних шкіл — безоплатних, для навчання дорослих.
— 1863 р. Циркуляр міністра внутрішніх справ П.Валуєва про заборону видавати підручники, літературу для народного читання та книжки релігійного змісту українською мовою, якої "не было, нет и быть не может". Цього ж року заборонено ввіз і поширення в російській імперії львівської газети "Мета".
— 1864 р. Статут про початкову школу: навчання має провадитись лише російською мовою.
— 1876 р. Указ Олександра II (Емський указ) про заборону ввозу до імперії будь-яких книжок і брошур "малоросійським наріччям", заборону друкування оригінальних творів і перекладів, крім історичних документів та творів художньої літератури, в яких "не допускати жодних відхилень від загальновизнаного російського правопису". Заборонялись також сценічні вистави й читання та друкування текстів до нот українською мовою.
Емський указ, як і чимало інших, був таємним. Очевидно, відали обрусителі, що творять, і боялись розголосу. Прийняття таємних указів "з одного боку було протизаконним і злочинним, а з другого — таємністю громадяни позбавлялися можливосте оскаржень" (С.Шелухин).
Москвофіли Галичини привітали указ 1876 року про заборону української мови. Було за що: Росія взялась таємно субсидувати москвофільську газету "Слово" — "для протиставлення в Галичині українофільському напрямку ідей". (В.Міяковський).
Москвофілів використовували для боротьби з українством у Галичині і польські шовіністи. Так, М.Здзєховський закликав "порозумітися з україн-цями-русофілами для того, щоб задушити український дух, який не дає спокою галицьким полякам".
— 1881 р. Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою. М.Костомаров у статті "Малорусское слово" ("Вестник Европы", 1881, № 1) писав, що з забороною церковних проповідей українською мовою "скрізь між малоросами поширюється відчуженість до церкви ... якесь вороже ставлення до духовенства". Народ прагне сприймати святе у рідних йому, природних формах.
— 1884 р. Заборона українських театральних вистав у всіх губерніях Малоросії.
— 1892 р. Заборона перекладати твори з російської мови на українську.
— 1895 р. Головне управління у справах друку заборонило видавати українською мовою книжки для дитячого читання, "хоча б за суттю змісту вони уявлялись би добромисними (благонамеренными)".
Відомо, що в Росії законів ніколи не дотримувались у повному обсязі. Що ж до заборони української мови, то вони навіть перевиконувалися. Цензурний режим "вільно міг переходити і на практиці постійно переходив указані правилами рамки" (П.Стебницький).
— 1908 р. Указом Сенату Російської імперії українськомовна культура і освітня діяльність оголошена шкідливою, бо "може викликати наслідки, що загрожують спокоєві і безпеці".
— 1914 р. Заборона в окупованій російською армією Галичині й на Буковині друкування книг,газет і журналів українською мовою, розгром товариства "Просвіта", гоніння на Українську Церкву.
Бобринський — губернатор Галичини, зайнятої російськими військами, заповнив свою адміністрацію москвофілами і "великополяками", що одержали директиви нищити українців, яких вони називали мазепинцями. Сам він дотримувався такої програми: "Східна Галичина і Лемківщина — давно невіддільна частина єдиної великої Росії; на цих землях місцеве населення завжди було російське, тому їхня адміністрація має бути основана на російських засадах. Я буду тут заводити російську мову, закон і порядки".
Було організовано курси російської мови для вчителів, бо всі українські школи мали бути переведені на російську мову викладання, а для початку їх було просто закрито.
Коли брусиловські війська у 1914 році захопили Львів, козача команда відразу поскакала до бібліотеки Наукового товариства імені Т.Шевченка — і вона була знищена. Звертає на себе увагу той факт, що російська військова адміністрація в Галичині і на Буковині заборонила всю українську пресу, навчальні заклади тощо, однак вона не чіпала німецьких, польських, єврейських інституцій. Воістину дивна, на перший погляд, російська любов до України!
А річ у тому, що "Український рух є для Росії більш небезпечним, ніж усі інші національні рухи, взяті разом", як писала газета "Киевлянинъ" у 1914 році.
— 1924 р. Закон Польської республіки про обмеження вживання української мови в адміністративних органах, суді, школі. Для порівняння: у 1922/23 навчальному році в Галичині було 2532 українські школи, в 1929/30—їх залишилось 749.
- 1938 р. Постанова "Про обов'язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР".
— 1958 р. Положення про вивчення другої мови "за бажанням учнів і батьків". Оскільки постанову 1938 року не було відмінено, то за цими двома документами російську мову в Україні треба було вивчати обов'язково, а українську — хто як захоче."Можна було відмовитись від будь-якої мови, але відмова від російської — кримінал" (Є.Сверстюк).
- 60-ті — 80-ті p.:
— Соціалістична Польща: кількість українських шкіл зменшилась із 152 до 29.
— Соціалістична Чехословаччина: кількість українських шкіл зменшилась із 300 до 20, а з 200 тисяч етнічних українців стали вважати себе українцями (русинами) лише 40 тисяч. До цього спричинився і той факт, що українці боялися признаватись до своєї національності, щоб не бути депортованими до СРСР.