А коли так, то і тут треба: "Вашу Україну з України — геть!" (Е. Драч). Бо яка може бути Україна без української мови? Це добре знають ті, що заперечують останню, щоб заперечити першу.
Лінгвоцид через "зближення" і уподібнення
Втручання у структуру та функціонування української мови розпочалося ще в царській Росії. "Дбала цензура навіть про чистоту і нашої вкраїнської мови, — вона не дозволяла неологізмів, не допускала нових слів, що показують якісь культурні розуміння..." (І.Огієнко). У п'єсах допускалося вживання української мови лише персонажами-селянами. Друкувати українські тексти, дозволені цензурою, можна було тільки російським правописом, "єрижкою". Однак тотальний наступ на структуру української мови почався в Країні Рад.
Однією з догм XIX століття було твердження про злиття народів у єдину загальнолюдську націю з загальнолюдською мовою. За практичне втілення цієї догми у життя взялись російські більшовики. У їхній реалізації прогрес справді набув вигляду "язичницького ідола, котрий не бажав пити нектар інакше, ніж із черепів убитих" (А.Камю). На цвинтарі мов мала торжествувати Мова. Але оскільки "доля утопії — у служінні цинізмові" (А.Камю), то на роль Мови була призначена одна з мов, причому та сама, заради якої заборонялись усі інші мови в добільшовицькій Росії.
Українська мова була поставлена в центрі полігону, де проводився експеримент "злиття мов". "Зливали" саме її, відціджуючи з неї самобутні, специфічні ознаки і перетворюючи її на "бліду й незграбну копію російської мови" (С.Караванський) зі слідами ерозії та ознаками примітивізму.
Деформації був підданий правопис, фонетика, граматика і особливо лексика. Коли вживали "валіза", а не "чемодан", "фотель", а не "крісло", "від дня народження", а не "з дня народження", то це вже трактувалось як інакомислення (Л.Кореневич).
Звертає на себе увагу те, що вилучалися не будь-які слова, скажімо, "дорога", "вода", "ліс", а такі лексичні та фразеологічні одиниці, які мають національно-символічний зміст: "Україна", "Київська Русь", "козак", "Запорізька Січ", "рідна мова", "українська нація". Не прийнято було вживати і слова типу "денаціоналізація", "асиміляція", "русифікація" тощо. Вживанням слів керували відповідні інстанції. "Перед війною редакція "Комуніста" розсилала списки слів на дві колонки: слова, яких не вживати, — слова, яких уживати" (Ю.Шевельов). Внаслідок такої політики мова була "редукована до газетного словника, як музика — до маршів, а живопис — до портретів вождів" (О.Пахльовська).
У ставленні до української мови більшовики і тут не видумали пороху: ще у 1905 році П.Стебницький писав, що цензурою "виключаються такі слова, як "козак", "москаль", "Україна", "український", "Січ", "Запоріжжя".
Якщо в Польщі, Румунії, Чехословаччині, Угорщині українську мову душили лише ззовні — шляхом усякого роду заборон на її вживання, то в СРСР — і ззовні, і зсередини: втручанням у внутрішню структуру. За допомогою методу, відомого у медицині як вівісекція (живорізання), намагались зробити українську мову копією російської, а оскільки копія завше гірша за оригінал, то для чого вона потрібна, тим більше, що оригінал — до ваших послуг, ним не лише можна, а й треба послуговуватись. "Я русский бы выучил только за то, что им разговаривал Ленин" (В.Маяковський). "Зливання" мов призвело до розквіту мовної химери—суржика, що знайшло своє відображення в київському фольклорі шістдесятих років:
Говорила баба дєду:
—Ти купи мінє «Победу»,
Я поеду к Бєлодєду.
Хай він дасть мінє ответ:
є в нас мова ілі нет?
Учені теоретики "дружби мов", зокрема згаданий у цитованому вірші академік І.Білодід, науково обгрунтували, а поети навіть оспівували суржикізацію:
Спочатку так: немов підкова, в руках у тебе гнеться, бідна, а потім раптом — мова! мова! Чужа звучить мені, як рідна... І позичаєш тую мову в свою — чудову, пребагату...(П. Тичина).
З часом "позичене" починало сприйматись як своє, а своє опинялось на периферії мови або й цілком виганялось із неї. Не дарма ж про деякі російсько-українські словники саркастично говорять, що вони подають переклад російських слів на ... російські. Ці словники називають "могильниками української лексики", що "збиватимуть з пантелику не лише сучасників, а й прийдешні покоління" (С.Караванський).
Відомий і такий жарт: оскільки українська мова — малоросійська, то її зробили більшеросійською. Чорний гумор!
Лінгвоцид через ставлення до носіїв мови
За статтю "О педагогическом значении малорусского языка..." М. Драгоманова було звільнено з посади доцента Київського університету. У 1880 році за неблагонадійність був звільнений з роботи в Київському кадетському корпусі та колегії П.Ґалаґана видатний український філолог П.Житецький. Переклад українською мовою лише одного речення з Євангелії мав наслідком для М.Лободовського позбавлення права вчителювати. Указ 1876 року зобов'язував "прийняти як загальне правило", щоб в Україні призначати вчителів-великоросів, а малоросів посилати до Петербурзької, Казанської і Оренбурзької округи. Тільки з Київської округи у 1876 році було вислано 8 педагогів.
Не набагато кращим, якщо взагалі кращим, було ставлення до української мови і її носіїв у Польщі. "Люди боялись говорити по-українському. Ще й донині, коли хтось почне говорити по-українському, виявить себе як українця, — то реакція ворожа" (А.Вінценз).
Найбільш повне уявлення про ставлення до української проблеми на "місцях" дає доповідь полтавського губернатора міністрові внутрішніх справ Росії (1914 рік):
1. Призначати на посаду вчителів, по можливості, тільки великоросів.
2. На посади інспекторів і директорів народних училищ призначати виключно великоросів.
3. Усякого вчителя, котрий виявив схильність до українського, негайно звільняти. (...)
7....на чолі єпархій ставити архиєреїв винятково великоросів, причому твердих, енергійних; виявляти найкрутіший тиск на священиків, заражених українофільством; парахіальних наглядачів за школами призначати виключно великоросів.
8. Звернути особливу увагу на семінарії і ставити ректорами виключно великоросів, усуваючи інших; навчальний персонал має бути тільки з великоросів; за семінарії треба взятись і викорінити дух українства, що гніздиться в них.
9. Необхідно субсидувати деякі газети в Києві, Херсоні, Полтаві, Катеринославі та ін. з метою боротьби проти українців; у газетах показувати тотожність великоросів з українцями і пояснювати, що малоросійська мова утворилась шляхом полонізації російської в минулі часи...
...старатись, щоби євреї не прилучились до українського руху — виселяти їх із сільських місцевостей, не утворювати нових містечок і заважати економічному зростанню єврейства. (...).
12. Узагалі на різні посади не допускати людей, котрі коли-будь, хоча б і в далекому минулому, мали стичність із українським елементом".
У підросійській Україні директори гімназій мали обов'язок давати кураторові шкільної округи таємну "референцію" про кожного абітурієнта: якою мовою він користується в розмові, чи дбає про вдосконалення себе в російській мові, чи виявляє відданість Росії і взагалі до всього російського. У миргородській гімназії був напис: "Въ стенахъ гимназіи строго воспрещается воспитанникамъ говорить на малорусскомъ наречіи".
Подібна, тільки більш жорстока політика провадилась і в пізніші, "пожовтневі", часи. Першими, хто підлягав масовим репресіям тридцятих років, були викладачі української мови, літератури, історії. Не диво, що й нині, наприклад, у Вінницькому обласному науково-методичному центрі народної творчості з 26 співробітників українською мовою володіють тільки шість" ("Культура і життя", 1991, 29 липня).
Лінгвоцид через освіту
Чия освіта, того й мова. Про цю стару істину добре знали й керувались нею всі вороги українського народу на всіх його розшматованих теренах і в усі часи. "Кінцевою метою освіти всіх інородців, що проживають у межах нашої вітчизни, безперечно, повинно бути обрусіння",— писав, наприклад, у 1870 році міністр освіти Росії Д.Толстой. Саме через освіту йшов головний напрям удару по нашій мові.
"Народ повинен учитися, народ хоче учитися; якщо ми не дамо йому умов і засобів учитися на своїй мові — він стане учитися на чужій — і наша народність загине з освітою народу", — писав на початку 60-их років минулого століття М.Костомаров. Російські правителі і їхні чиновники в Україні прекрасно це усвідомлювали за сто років до цих слів Костомарова і сто років після них. І робили все для того, щоб українці "загинули з освітою", тобто за допомогою російськомовної освіти.
Навіть один із міністрів народної освіти Росії констатував, що заборона української мови, "значно утруднюючи поширення серед малоруського населення корисних знань шляхом .-видання зрозумілим для селян наріччям книг, заважає піднесенню нинішнього низького його рівня". Звертаємо увагу читача на слово "нинішнього": на початку XX століття серед українців 87 відсотків було неписьменних, а в XVII столітті письменними були майже всі.