Щоправда, українська розмовна мова вживалась і раніше в інтермедіях, віршах тощо, але тоді її використовували здебільшого в пародійному плані, вона вважалась непридатною для офіційного листування, для літературної мети. Тому-то необхідно було добитися визнання її як літературної мови. Але не кожний сюжет міг утвердити українську мову в правах громадянства. Таким удалим щодо змісту твором виявилась Вергілієва “Енеїда”.
Українська мова, мов коштовний самоцвіт, заіскрилась тисячами барв, переливаючись багатством семантичних відтінків. Вона здобувала права громадянства літературної мови, бо нею розмовляли освячені тисячолітньою літературною традицією персонажі. Таким чином утвердження української розмовної мови в літературі вигідно підсилювалось змістом “Енеїди”.
Заслуга Котляревського й у тому, що він, відкинувши застарілі традиції книжної мови, перший звернувся до полтавських говорів як до невичерпного джерела літературної мови й тим самим утвердив їх як основу літературної мови.
Своєю літературно-мовною практикою письменник показав безмежні можливості виражальних засобів народно-розмовної мови. Особливо щедро використав він її лексико-фразеологічні скарби. Лише в “Енеїді” вжито близько 7000 слів найрізноманітніших семантичних груп.
Найширше представлена тут етнографічно-побутова лексика, в якій мало слів з родовим значенням, а переважають слова з конкретно-видовим змістом. Близька до цього шару суспільно-політична лексика, особливо та, що пов’язана з історією України. Помітне місце в творах Котляревського посідає військова лексика, адміністративно-канцелярська тощо.
Лексика творів Котляревського має переважно конкретний характер, менше назв абстрактних понять, що пояснюється використанням письменником, особливо в “Енеїді”, здебільша номінативної лексики (наприклад, назви побутових речей, назви соціальних верств тощо) і його орієнтацією на народно-розмовну мову.
За своїм походженням лексика Котляревського, крім власне українських слів, що становлять її основний масив, має в своєму складі й слова, запозичені з мов церковнослов’янської, російської, польської, а через них – з латинської та західноєвропейських.
Серед фразеологічного матеріалу творів Котляревського чимало приказок та прислів’їв, які використовуються як характеризуючий лексичний матеріал в описах внутрішніх якостей і поведінки людини. Вони відбивають також побут народу, його історію, вірування тощо.
Усі ці мовні компоненти посилюють народність твору.
Отже, мова творів першого класика нової української літератури відзначається багатством усіх компонентів, на яке спирались і великою мірою використовували всі пізніші майстри українського художнього слова.
Шляхи розвитку української літератури, театру й музики тісно переплетені між собою: великі письменники, поети і драматурги в багатьох випадках відігравали велику роль у становленні різних галузей музичної культури, стимулювали розквіт композиторської творчості.
Почесне місце в літопису українського музичного мистецтва належить Івану Котляревському. Справедливо визнаний зачинателем нової української літератури, він подарував українському народові твори, які значно розширили горизонт вітчизняної музики, накреслили важливі віхи її дальшого розвитку.
У 1819 році вперше побачила світло рампи безсмертна “Наталка Полтавка”. Цей твір названий автором “малоросійською оперою”, ознаменував народження нового жанру музичної драматургії, що безпосередньо виріс на ґрунті національних мистецьких традицій. Покладений в основу “Наталки Полтавки” принцип чергування розмовних діалогів з музичними (а точніше – пісенними) номерами властивий багатьом типам театральних п’єс, поширених в Західній Європі та Росії в кінці XVIII – початку ХІХ століття. Спираючись на ці форми театральної творчості, а також на деякі зразки української національної театральної культури (вертеп, шкільні інтермедії), І. Котляревський написав п’єсу наскрізь оригінальну, новаторську як щодо змісту, так і щодо особливостей музичної драматургії.
Самобутність “Наталки Полтавки” корениться насамперед у життєвій правдивості її образів, у глибокому проникненні автора в духовний світ і мистецький побут українського народу. Письменник напрочуд гнучко й різнобічно використав у п’єсі багатющі ресурси української пісенності.
Відповідно драматичній ситуації чи характерові персонажів у дію п’єси введені оригінальні народні мелодії різних жанрів і типів. Ліричні й лірико-драматичні мотиви переважають в партії Наталки та її коханого Петра, вольовий життєрадісний образ бурлаки Миколи розкривають козацькі пісні з героїко-епічним відтінком (“Гомін, гомін по діброві”, “Ворскла-річка невеличка”). Є у п’єсі вокальні номери, близькі сфері побутового романсу і канту або ж запозичені з арсеналу народних жартівливих наспівів. Таким чином, спираючись на жанрову різноманітність української народної музики, Котляревський осягнув необхідну, з погляду сценічної драматургії, контрастність музичного малюнка. Водночас ця контрастність є далеко не єдиною й основною рушійною силою музично-драматичного розвитку (як це має місце, скажімо, в дивертисментах). Використання народних мелодій не обмежується введенням їх у формі декоративного елемента. Драматургічні функції пісень в “Наталці Полтавці” набагато складніші: аналогічно аріям чи монологам в сучасній опері вони розкривають характер дійових осіб, їхні душевні переживання, відтіняють вузлові моменти драматичної дії. Лірико-драматичний характер сценічної інтриги, психологічна глибина й достовірність портретних зарисовок поєднуються в “Наталці Полтавці” з емоційно-смисловою багатогранністю вокальних номерів, з різноманітністю їх образно-драматургічних функцій.
Таким чином, “Наталка Полтавка” уже за драматургічною конструкцією, створеною І. Котляревським, виразно репрезентує тип наближеного до опери пісенно-розмовного сценічного жанру, позначеного самобутніми національними рисами.
Ясна річ, що І. Котляревський трактував народні пісні як цільний музично-словесний організм, і запозичені ним безпосередньо з фольклорних джерел зразки увійшли в п’єсу разом з утвердженими народною виконавською практикою музичними мотивами. Далеко складнішим, до того ж досі не розв’язаним є питання генезис мелодій оригінальних авторських пісень “Наталки Полтавки” (“Віють вітри, віють буйні”, “Видно шляхи полтавськії”, “Ой я дівчина Наталка” тощо). Не виключено, що Котляревський і тут, дотримуючись закону єдності пісенного організму, складав тексти одночасно з наспівами. Адже письменник був музично обдарованою й освіченою людиною, чудово знав український народний фольклор, тогочасну вокально-романсову літературу.
Мелодії з “Наталки Полтавки” швидко ввійшли в народний побут, стали невід’ємною часткою музичного життя України. М. Семенович писав у 1846 році: “... сотні списків її (“Наталки Полтавки”. – М. З.) ходять тепер ще по всій Малоросії, народ засвоїв її пісні, написані Іваном Петровичем, і є багато таких людей, які знають на пам’ять всю оперу”. Цікаве свідчення про поширення пісень з “Наталки Полтавки” в різних районах українських земель дає рукописний збірник закарпатського фольклору І. Талапковича, складений в 60-х роках ХІХ ст. По матеріалах закарпатського села Білки. Тут серед корінних місцевих коломийок вміщена мелодія пісні “Віють вітри, віють буйні” з короткою поміткою упорядника: “Новозайшлая”.
У процесі сценічного життя “Наталки Полтавки” її основні музичні обриси стабілізувалися, ставали щораз чіткішими. У 1821році Котляревський писав з Полтави до м. Гнедича: “Єсть у мене і пісеньки малоросійські зі створеною мною опери “Наталка Полтавка”, прийняті досить добре Полтавській, Чернігівській і Харківській губерніях. Коли до журналу входять і пісні, то я міг би доставити їх навіть з нотами до фортепіано, бо у нас і віртуози єсть на сім інструменті, і композитори”.
Звернення композиторів до “Наталки Полтавки” спричинилось до збагачення не тільки української театральної музики, але також інших її жанрів. Так, наприклад, публікації А.-Й. Барсицького є характерними зразками ранньо-класичних обробок народних пісень, а видана у 1861 році А. Єдлічкою “Большая фантазия на мотивы малороссийской оперетты «Наталка Полтавка» внесла певний вклад у фортепіанну літературу.
В українському музично-драматичному театрі другої половини ХІХ століття “Наталка Полтавка” належала до найпопулярніших творів репертуару. Вона стала своєрідною “візитною карткою” українських труп, забезпечувала їм постійний успіх в гастрольних поїздках по Україні та за її межами.
Вершиною в історії музичного життя п’єси Котляревського стала “Наталка Полтавка” Миколи Лисенка. Основоположник української класичної музики, тісно зв’язаний з театральним рухом не міг пройти мимо найпопулярнішого твору української драматургії.
“Наталка Полтавка”, її численні редакції мали великий вплив на розвиток і кристалізацію самобутніх стильових рис української театральної музики. За її зразком ХІХ і на початку ХХ століття була написана українськими драматургами велика кількість п’єс, що утверджували жанрові принципи народної побутової оперети, визначили провідне місце цього типу творів в репертуарі українського театру.
Образно-драматургічні принципи Котляревського знайшли відображення також в сучасній оперній творчості українських радянських композиторів. Йдеться про використання народнопісенних мотивів для розкриття психологічно насичених образів, ліричну теплоту музичного вираження, мелодійну виразність каріозних форм тощо.
Інші твори Котляревського також не пройшли безслідно для розвитку української музики. Його “Москаль-чарівник” належить до найяскравіших зразків українського водевіля. Звертаючись до популярного в той час жанру невеликої комедії з куплетами, виконуваними під музику, І. Котляревський і тут виявив тонке відчуття образно-виражальних можливостей побутових пісенних жанрів: у дію твору введено ряд вокальних номерів, що спираються на українські народні пісенні мотиви, зразки міського романсу, канта.