Реферат на тему:
Микола Вороний як зачинатель українського модернізму
Нові видання історії української літератури поповнюються іменами письменників, чия творчість довгий час була недоступною широкому колу читачів. Це стосується й авторів кінця ХІХ – початку ХХ століття, творчість яких упродовж тривалого часу з різних причин випадала з поля зору дослідників.
Це стосується і творчості Миколи Вороного, який одним із перших в країні звернувся до складного явища європейського модернізму та французького символізму зокрема.
На сьогоднішній день ми маємо лише поодинокі статті, присвячені творчості Миколи Вороного, вміщені у різноманітних збірках, які репрезентують авторів, чия творчість донедавна не була доступною широкому колу читачів, тобто так звані “повернені імена”. Це стаття І.Ільєнка “Микола Вороний”, вміщена у збірці “З порога смерті. Письменники України – жертви сталінських репресій” (К., 1991), стаття В.Кузьменка “Микола Вороний” у збірці “Гроно нездоланних співців” (К., 1997).
Також до особи поета привертають увагу передмови до видань творів М.Вороного О.Білецького (до видання 1926 р.), та дві передмови Г.Вервеса до видань 1989 та 1996 років. До огляду творчості М.Вороного звертались у дискурсах української літератури Т.Гундорова, С.Єфремов, М.Ільницький, С.Павличко, Я.Славутич, А.Ткаченко, В.Яременко та ін. У журналах друкували статті В.Лесик, О.Охріменко, Л.Фененко.
Але попри окремі дослідження творчого доробку М.Вороного на сьогодні не існує узагальнюючих монографічних праць, в яких би було розглянуто ідейно-стильові шукання поета, надто у тісному взаємозв’язку з французькими символістами.
У нашій статті здійснюється спроба окреслити місце і роль особи Миколи Вороного у започаткуванні в українській літературі такого складного явища як модернізм.
Микола Вороний, за ствердженням Г.Вервеса “належав до того покоління української інтелігенції кінця ХІХ – першої третини ХХ ст., яке було підготовлене епохою І.Франка до створення нових національних і загальнолюдських культурних цінностей якому в нашій свідомості судилося стати “білою плямою” [1, 6]. Микола Вороний дійсно водив тісну дружбу з Іваном Франком, постійно листувався з ним, вважав його своїм учителем.
Феномен Миколи М.Вороного необхідно розглядати у тісному взаємозв’язку зі світовою літературою того складного періоду. Він творив на зламі двох століть, коли духовна криза усього світового суспільства спонукала шукати нові теми і шляхи втілення вражень від навколишньої дійсності. М.Вороний прагнув відійти від народницької традиції, що довгий час панувала в українській літературі, та вивести її на нові висоти художньо-поетичного мислення. Саме цей митець виступив із ідеєю створення літературного альманаху, який би відобразив ідейно-естетичні шукання в українській літературі того складного періоду.
Маніфестом українського модернізму критика назвала надруковану в “Літературно-науковому віснику” 1901 року “відозву” поета, у якій він звертався до “красного письменства” із закликом укласти “русько-український альманах, який би змістом і виглядом бодай почасти міг наблизитись до новіших течій та напрямків в сучасних літературах європейських” [4, 472].
М.Вороний застерігає письменників від “творів грубо-натуралістичних, брутальних” і закликає їх відійти від шаблонів, що склалися в літературі, відкинути сталі теми, відмовитись від тенденційності, “натомість бажало б ся творів хоч з маленькою ціхою оригінальності, з незалежною свобідною ідеєю, з сучасним змістом; бажало б ся творів, де б було хоч трохи філософії, де б хоч клаптик яснів того далекого блакитного неба, що від віків манить нас своєю неосяжною красою, своєю незглибною таємничістю...” [4, 472]. Наголошує автор на тому, що головним у творах альманаху має бути їх естетичність.
Окреслення позицій поета щодо завдань нового мистецтва, на думку С.Павличко, було досить поверховим та несміливим: “Головна особливість офіційного дискурсу М.Вороного – обережність. У кожному пункті своєї програми він застерігається від надмірностей. Він проповідує не свободу творчості в цілому, а таку свободу, яка б виключала натуралізм, “брутальність” зображення, а також надмірний естетизм” [7, 99]. З таким визначенням не можна не погодитись, адже в самому тексті “вдозви” постійно наштовхуємось на поступливі вирази типу “...хоч з маленькою ціхою...”, “...хоч клаптик...”, “...хоч трохи...” тощо. З цієї причини можна стверджувати, що заклик М.Вороного хоч і набув статусу своєрідного маніфесту модернізму, але не справив ефекту вибуху в літературі через поміркованість висловлюваних у ньому намірів.
Натомість Т.Гундорова, обстоюючи думку про ґрунтовність, глибину і послідовність явища модернізму в українській літературі, доводить її визначенням Д.Лукача, який “...підмітив важливу ознаку модернізму: те, що він фіксує вичерпаність, шаблонність раціональних форм комунікації і здійснює свідомий[виділення наше – Авт.] відбір та конструювання нових” [5, 47]. У цьому розумінні “відозву” М.Вороного незаперечно можна вважати маніфестом українського модернізму, адже сам поет неодноразово наголошував у своїх листах і спогадах, що втілював власні прагнення нового мистецтва із цілком певною метою – вивести українську літературу на європейський рівень. “Згадую про це, – писав Вороний, – лише для зазначення свідомості своєї ролі піонера в українській літературі, що, очевидно, обумовлювалося і загальною моєю свідомістю в європейській культурі...” [3, 614].
Разом із маніфестом існував ще й “неофіційний дискурс” [7, 99] модерністських намагань М.Вороного. Ним були надіслані листи до провідних українських літературних діячів із запрошенням подавати до альманаху власні твори, в яких М.Вороний більш докладно і відверто пояснює свої естетичні позиції. Наприклад, у листі до М.Коцюбинського поет запрошує його до співпраці у альманасі, знаючи його “уміння малювати колоритні картини в зв'язку з власними почуваннями і все зображати в мягких та прозорих тонах” [6, 166].
Саме такі якості творів Коцюбинського, на думку М.Вороного, відповідають головним постулатам нового мистецтва, які він висловлює на початку листа, повторюючи думки, виказані у “відозві”: “Найбільшу увагу маємо звернути на естетичний бік видання і усуваючи на бік моралізаторські і взагалі тенденційні заміри, обрали собі провідною зорею єдине – чисту штуку! Художня виробленість форми і хоч трошки оригінальний зміст – се наші головні жадання. Бажалося б уникати творів грубо-реалістичного напрямку (хіба що з художнім публіцистичним поглубленням), а натомість були б раді творам з легким фільозофічним повоєм (пантеїстичним, метафізичним). В самій прозі бажалося б лірики більше” [6, 166].
Такі листи – з більшим чи меншим уточненням вимог до творів – були розіслані М.Вороним практично усім поважним українським літераторам тієї доби. У них автор чіткіше окреслював напрями ідейно-естетичних пошуків та власні орієнтири.
У листі до О.Білецького (написаного набагато пізніше, у 1928 як матеріал до статті О.Білецького до першого видання творів М.Вороного) поет зазначав, що “час вже відмовлятись від вузького партикуляризму в українському письменстві, час вже вступити на європейський шлях і, не обмежуючись побутовщиною, порушувати в своїх творах питання ширшої філософічної ваги” [3, 612]. Показовим для М.Вороного є акцентування уваги на французькому символізмі й творах Ш.Бодлера, П.Верлена, М.Метерлінка, С.Малларме. Натомість він стверджує, що не визнає “російського декадентства”, з якого вирізняє лише К.Бальмонта і говорить про вплив його поезії на власну творчість лише протягом недовгого часу.
Взагалі поняття декадансу на той період в Україні також неоднозначно сприймалося літературознавцями. Модерністські заклики М.Вороного деякими критиками сприймалися як занепадництво, відхід у чисте мистецтво. Натомість М.Вороний заперечував російський варіант декадентства у своїй художній практиці: “Може й Ви, як д. Єфремов, підозріваєте, що я хочу запровадити якусь декадентщину?.. Правда, такі вирази в моєму листі як “чиста штука”, “усунення тенденцій” можуть збаламутити людину, бо тепер сфера штуки досить збаламучена новими течіями і напрямками і репрезентант кожної такої течії по-своєму тлумачить і штуку і її завдання. Про себе скажу, що я признаю символізм і не визнаю скаліченого російського декадентства, бо се витвір нездарів” [6, 169].
У одному з листів до М.Коцюбинського Вороний знову формулює власне творче кредо: “Тенденційності в поетичній творчості не признаю (се вже буде фабрикація на марку), а ідейність (теж саме зміст) мусить бути, бо се ж душа твору. Формою надзвичайно дорожу, бо одно діло – псалом співати, друге діло – на волів гукати. Реалізм вважаю складовою частиною штуки, а неї цілістю. Грубого реалізму в поезії цілком не визнаю (Терпіти не можу “Тюремних сонетів” Франка, але закохуюсь в його “Зів’ялім листі”). Всіх сих поглядів хотів би додержати й в
альманаху” [6, 170].
Взагалі М.Вороний вважав себе учнем І.Франка, завжди з повагою ставився до його думки. Але в оцінці модерністських шукань М.Вороного їх думки розходились.
Іван Франко у вступі до своєї поеми “Лісова ідилія” подає “Посланіє” до М.Вороного, називаючи його “ідеалістом непоправним” і наголошуючи на недоречному відході М.Вороного від активної громадянської позиції. М.Вороний у відповідь на звернення І.Франка створив поезію “Іванові Франкові” де у художній формі задекларував принципи власної поетичної творчості: інтуїтивне, позараціональне осягнення краси, вільний політ фантазії, розкуте вираження душевних переживань. Для митця домінуючою стає ідея не тільки виходу поезії на новий етап естетичного розвитку, а й утвердження цілісної особистості поета-громадянина, що в умовах тогочасного стану українського самоусвідомлення було особливо цінним. Поет є у нього борцем, воїном, що закликає до бою “всіх тих, хто мляві чи недужі, / Чи під укриттям сплять байдужі”. Життя він повинен охоплювати в усіх його проявах – “радощі і жалі”, “боління і надії”.