Основне призначення – бути засобом впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з’ясування виробничих і побутових стосунків.
Слід відрізняти неформальне й формальне спілкування. Перше – нерегламентоване, його мета й характер значною мірою визначаються особистими (суб’єктивними) стосунками мовців. Друге – обумовлене соціальними функціями мовців, отже, регламентоване за формою і змістом.
Якщо звичайне спілкування попередньо не планується, не визначаються мета його і зміст, то ділові контакти передбачають їх попередню ретельну підготовку, визначення змісту, мети, прогнозування, можливих висновків, результатів.
У повсякденній розмові мовці можуть торкатися різних, часток не пов’язаних між собою тем, отже, їхнє спілкування носить частіше довільний інформативний характер.
Ділова ж мова, як правило, не виходить за межі визначеної теми, має конструктивний характер і підпорядкована розв’язанню конкретних завдань, досягненню заздалегідь визначеної мети.
Основні ознаки:
· безпосередня участь у спілкування;
· усна форма спілкування;
· неофіційність стосунків між мовцями (неформальне);
· невимушеність спілкування;
· непідготовленість до спілкування (неформальне);
· використання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, пауз, інтонації);
· використання позамовних чинників (ситуація, поза, руки, жести, міміка);
· емоційні реакції;
· потенційна можливість відразу уточнити незрозуміле, акцентувати головне.
· Основні мовні засоби:
· емоційно-експресивна лексика (метафори, порівняння, синоніми та ін.);
· суфікси суб’єктивної оцінки (зменшено-пестливого забарвлення, зниженості);
· прості, переважно короткі речення (неповні, обірвані, односкладові);
· часте використовування різних займенників, дієслів із двома префіксами (поп-, пона-, поза-);
· фразеологізми, фальклоризми, діалектизми, просторічна лексика, скорочені слова, вигуки й т.д.);
· заміна термінів розмовними словами (електропоїзд – електричка, бетонна дорога – бетонка.
· Типові форми мовлення – усні діалоги та полілоги.
Норми розмовного стилю встановлюються не граматиками, як у книжних стилях, а звичаєм, національною традицією – їх відчуває і спонтанно обирає кожен мовець.
Жанри реалізації – бесіда, лист.
Цей найбільший і найпотужніший стиль української мови можна розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно вплітають ті чи інші стилі до своїх творів для надання їм більшої переконливості та достовірності в зображенні подій.
Художній стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтва, у культурі й освіті.
Як у всіх зазначених сферах, так і в белетристиці (красному письменстві – художній літературі) це стиль покликаний крім інформаційної функції найсуттєвішу – естетичну: впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття та волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки.
Основні ознаки:
· найхарактерніша ознака художнього відтворення дійсності – образність (образ – персонаж, образ колектив, образ – символ, словесний образ, зоровий образ);
· поетичний живопис словом навіть прозових і драматичних творів;
· естетика мовлення, призначення якої – викликати в читача почуття прекрасного;
· експресія як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне, зневажливе, грубе та ін.);
· зображуваність (тропи, епітети порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази, тощо; віршова форма, поетичні фігури); конкретно-чуттєве живописання дійсності;
· відсутня певна регламентація використання засобів, про які йтиметься далі, та способів їх поєднання, відсутні будь-які приписи;
· визначальним є суб’єктивізм розуміння та відображення (індивідуальне світобачення, світовідчуття і, відповідно, світовідтворення автора спрямоване на індивідуальне світосприйняття та інтелект читача).
· Основні мовні засоби:
· наявність усього багатства найрізноманітнішої лексики, переважно конкретно-чуттєвої (назви осіб, рече, дій, явищ, ознак);
· використання емоційно-експресивної лексики (синонімів, антонімів, анонімів, фразеологізмів);
· запровадження авторських новаторів (слів, значень, виразів, формування індивідуального стилю митця);
· уведення до творів, зі стилістичною метою, історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів., навіть жаргонізмів;
· поширене вживання дієслівних форм: родових (у минулому часі й умовному способі): Якби ми знали, то б вас не питали (Н. тв.); особових (у теперішньому й майбутньому часі дійсного способу): Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан (Л.Костенко); у наказовому способі: В квітах всі вулиці кричать: нехай, нехай живе свобода! (П. Тичина);
· широке використання різноманітних типів речень, синтаксичних зв’язків, особливості інтонування та ритмомелодики;
· повною мірою представлені всі стилістичні фігури (еліпс, періоди, риторичні питання, звертання, багатосполучниковість, безсполучниковість та ін.).
За родами й жанрами літератури художній стиль поділяється на підстилі, які мають свої особливості мовної організації тексту:
1. епічні (прозові: епопея, казка, роман, повість, байка, оповідання, новела, художні мемуари, нарис);
2. ліричні (поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія. епіграма);
3. драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль);
4. комбіновані (ліро-епічний твір, ода, художня публіцистика, драма-феєрія, усмішка).
Сфера використання – наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта.
Основне призначення – викладення наслідків дослідження про людину, суспільство, явище природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизації знань, роз’яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення.
Основні ознаки:
· ясність (понятійність) і предметність тлумачень;
· логічна послідовність і доказовість викладу;
· узагальненість понять і явищ;
· об’єктивний аналіз;
· точність і лаконічність висловлювань;
· аргументація та переконливість тверджень;
· однозначне пояснення причино-наслідкових відношень;
· докладні висновки.
· Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються:
· великою кількістю наукової термінології (транскрипція, турбуленція, дистиляція, реорганізація, атомна маса й т. ін.);
· наявність схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і значків;
· оперування абстрактними, переважно іншомовними словами (теорема, вакуум, синус, параграф, ценз, шлак та ін.);
· використовуванням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполучень;
· залучення цитат і посилань на першоджерела;
· як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та емоційно-експресивної лексики;
· наявністю чіткої композиційної структури тексту (послідовний поділ н розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосування цифрової або літерної нумерації);
· окрім переважного вживання іменників т відносних прикметників наявні дієслівні форми, частіше безособові, узагальнені чи неозначені, як правило, теперішнього часу; що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково характеризують дії, предмети та явища;
· монологічним характером текстів;