Організм розглядався як єдине ціле: «Уникай лікувати тільки голову, якщо болить голова, і лікувати тільки ноги, якщо болять ноги». Вважали, що велике значення для здоров'я має регулярний сон: «Одну ніч без сну не надолужиш десятками ночей сну».
Загальним правилом для лікарів було «лікувати лише те, що піддається лікуванню; якщо хвороба невиліковна — намагайся полегшити страждання вмираючого».
Основним положенням терапії було лікування протилежним. Терапевтичні засоби китайської медицини дуже різноманітні. Більшість медикаментів становлять ліки рослинного походження. Фармакопея XVI ст. складається з 52 томів. Найкращим з рослинних ліків вважається корінь женьшеня, якому приписувалася чудодійна дія при різних захворюваннях. Сучасними дослідами доведено, що він містить алкалоїди тонізуючого характеру. З ліків тваринного походження застосовувалися панти— роги молодих плямистих оленів; мускус — для лікування захворювань серця, печінки; кістковий мозок — для лікування гемералопії. В особливій пошані були кров і нутрощі тигра. З мінеральних речовин використовувалися ртуть — від сифілісу, сірка — від корости та ін.
Особливістю суто китайської медицини є метод лікування уколами — чжень-цзю (акупунктура) і припіканнями — моксами. В стародавні часи ефективність цих методів пояснювали тим, що припікання й уколи створюють «отвори для виділення нечистоти» з хворого тіла. Показання для призначення їх і опис застосування даються вже в «Трактаті» Бянь Ціо. Китайські вчені визначили на тілі людини близько 600 точок, в які належить робити уколи при тих чи інших захворюваннях. Використовувалися моделі людського тіла з точковими отворами в певних місцях, в які учням треба було навпомацки потрапляти голкою. В цих самих «життєвих точках» робили припікання, запалюючи пучечки клоччя або сухий полин. В дальшому, з розвитком методу їх було замінено спеціально виготовленими сигаретами з того ж матеріалу. При цьому запалені грудочки або сигарети не завдавали опіків, їх тримали на якомога ближчій відстані від тіла — тобто фактично виходила місцева теплова процедура. Таким припіканням приписували не тільки місцеву, а й загальну дію, включаючи довголіття. Досить докладно теорію і практику чжень-цзю-терапії викладено в трактаті «Нен-цзінь», що не раз доповнювався і перероблявся.
Чжень-цзю є найпоширенішим методом лікування і в сучасному Китаї застосовується в поліклініках та в стаціонарах. Цей метод лікування в наші часи досить поширений в країнах Європи і Америки, вивчається в багатьох лабораторіях і клініках, зокрема і в СРСР. Лікувальний ефект його тепер розглядають як наслідок сенсорно-вісцерального рефлексу.
Особливу трудність для китайських лікарів становило лікування жінок, яких за звичаєм вони не могли досліджувати безпосередньо, звільнивши від одягу. Лікар, ідучи до хворої жінки, завжди мав при собі ляльку жіночої статі, на якій жінка показувала лікареві хворі місця. Цим та ще визначенням пульсу й оглядом сечі обмежувалося все об'єктивне дослідження хворих жінок.
Стародавня медицина Китаю знала багато засобів лікування ран, переломів, вивихів, виготовлялися протези для ампутованих. Уже в V ст. до н. е. у військових частинах були штатні лікарі. Із стародавніх хірургів особливо відомий був Хуа Ту (V ст. до н. е.), який робив порожнинні операції із знеболюванням, використовуючи для цього вино, опій, сік конопель.
У Китаї до нашої ери вже застосовувалися запобіжні засоби проти віспи: щоб штучно викликати захворювання, засохлі струпи віспяних пустул вкладали в ніздрі дітей. У стародавніх писемних пам'ятках («Чжоуські ритуали», XI-V ст. до н. е.) радять обмивати все тіло через кожні 5 днів, мити голову через 3 дні, а руки — 5 разів на день. Рекомендувалися для здоров'я різні види спорту, розроблена була своєрідна система пластичної гімнастики, покликана відвертати увагу хворого від сумних думок, болісних відчувань, створювати життєрадісний настрій. В «Шицзін» підкреслювалось, наскільки важливо підтримувати в житлі чистоту.
Більшість здобутків китайської народної медицини були доступні тільки заможним верствам населення. Надзвичайна складність ієрогліфічного письма дуже обмежувала поширення грамоти і досягнень науки серед широких мас населення. Становище не поліпшилось навіть із розвитком капіталізму в Китаї (початок XX ст.), коли в країну почали проникати досягнення європейської науки.