вводить у свій курс та підручник “Основания политической экономии” (Київ, 1870) засади психологічної школи, а пізніше викладає її основні концепції у порівнянні з іншими
напрямками політекономічного знання у фундаментальній
праці “Очерки, политика - экономическая литература”(СПб., 1895). Ідеї М.Бунге розвивав і його учень, професор того ж університету Дмитро Іванович Піхно, видавши такі відомі на
той час праці, як “Закон спроса и предложения. К теории ценности”(1886), “Основания политической экономии”(1890)
та ін.
Віддаючи данину німецькій історичній школі, вчені Київської психологічної школи використання історико-емпіричних підходів поєднували з ідеєю регулюючого впливу держави в економічному житті. Один із пізніших наступників ідей цієї школи відомий вчений-економіст Олександр
Петрович Білимович головним її достоїнством вважав те, що
“в багатьох найбільш основних питаннях як в економічній
теорії, так і в економічній політиці вона різко розходиться з іншою школою російських економістів - марксистською в
теорії та народницькою в політиці”. [6]
Київська психологічна школа підготувала добрий грунт в Україні для сприйняття ідей маргіналізму, який на цей час склався на Заході у самостійну і надзвичайно впливову течію (австрійська, англо-американська та математична школи). І саме внесення ідей маргіналізму в науковий обіг одночасно з критичним переглядом теоретичних засад як класичної школи , так і німецької історичної, а також марксизму склало характерну особливість формування економічної думки на зламі столітть.
Внесення у психологічний напрямок політичної економії засад австрійської школи надало йому, образно кажучи,
друге дихання. Абстрактно-дедуктивний метод дослідження, застосований представниками цієї школи, внесення ними
таких нових елементів аналізу, як величина “граничної корисності”, фактор рідкісності та ін., дозволили подолати
ряд суперечностей старої психологічної школи. Одним із перших в Росії та Україні звернув на це увагу М.Туган-Барановський, зробив порівняльний аналіз австрійської
школи. Пізніше, проаналізувавши розвиток теорії граничної корисності від її витоків, вчений зробив висновок про доцільність її використання в економічних дослідженнях, зрозумів потужність та перспективність методів граничного аналізу. Хоча теорія граничної корисності служить у М.Туган-Барановського своєрідним завершенням теорії трудової цінності Рікардо.[7]
Для післяжовтневого розвитку економічної теорії в Україні характерні ті ж риси, що і для загальнорадянської економічної думки. Політекономія перетворилась на описову науку, яка доводила правильність економічного курсу партії та уряду, господарські форми, суб‘єктивно створювані ними, соціалістичними і єдино можливими. Вчені у своїх дослідженнях спирались на дезінформовані статистичні джерела, були позбавлені можливості користуватися досягненнями зарубіжної наукової думки, що було несумісним з об‘єктивним економічним аналізом. Тому політична економія соціалізму не тільки все далі відходила від свого предмета, а й поступово перепліталась з політикою. І це повністю відповідало інтересам бюрократичної системи, якій абсолютно не потрібна була правда про об‘єктивний стан виробничих відносин радянського суспільства. Розквіт економічної думки на Україні прийшовся на 20-30-ті роки.ю її занепад на 30-60-ті, короткий пкріод відродження на 60-ті, а криза на 70-80-ті, і знову період відродження, що розпочинається в другій половині 80-х років.[8]
У 20-их роках в Україні, де розвиток економічної науки відображав цивілізаційні особливості національної економіки (зокрема це проявлялось в організації селянського господарства, якому не була притаманна “общинність”, і яке сптралось на приватний інтерес), ленінська програма побудови державного соціалізму не знаходила підтримку. Критикуючи програму більшовиків, М.Туган-Барановський, В.Косинський, К.Воблий та інші виступали проти націоналізації, що на їх погляд призведе до більшої анархії, ніж капіталізм, оскільки неможливо створити такий апарат, який зможе замінити саморегулюючу силу ринку.
У 1918 р. була створена Українська Академія Наук,
в якій М.Туган-Барановський очолив соціально-економічний відділ. За його ініціативою в 1918 р. був створений Інститут економічної кон‘юнктури (він став його директором), який чав на меті проведення економічних досліджень закономірностей суспільного розвитку та вироблення рекомендацій для його соціально-економічного стимулювання. Після йього смерті в 1919 р. інститут очолив М.Птуха, згодом - К.Воблий, Р.Орженцький. Розробки цього інституту базувались на дослідженнях світової економічної теорії, і були спочатку оріїнтовані на обгрунтування хибності економічної програми більшовизму, на розробку плану самостійного розвитку України (формування української кооперації, власної валюти і т. ін.), а коли більшовизм вкорінився - на створення наукової концепції планування, створення нової системи фінансів, єдиної системи української сільсько-господарської кооперації.
В той час українська наукова думка включала різноманітні напрямки дослідження. В 1920 р. було засновано Товариство економістів, до якого входили такі видатні вчені як Є.Слуцький, К.Воблий, Р.Орженцький, М.Птуха, Ф.Задорожний та інші, що займались теоретично-економічним та прикладним аналізом народного господарства. В теоретичних концепціях того часу відстоюється думка про регулюючу роль ринку та ринкових цін, про неможливість зведення їх в економічних відносинах до системи натурального та трудового (вартісного ) обліку. Вказувалось на те, що не зважаючи на декларування цієї системи, держава повинна орієнтуватись на ринок та ринкові показники. В той час українська економічна думка досягла значних наукових висот і за рівнем та напрямами досліджень знаходилась в авангарді світової економічної думки. Праці Є.Слуцького, К.Воблого, Р.Орженцького, М.Птухи, Л.Яснопольського, О.Чаянова, О.Фелінцева та їнших отримали світове визнання. Проте орієнтація владних структур на тоталітаризм поклала край розвитку економічної думки в Україні, перетворила її на складову радянської економічної теорії. Були закриті щойно створені інститути та кафедри, припинені економічні дослідження, багато вчених було вислано з країни. З 30-х років змістом наукових досліджень стає доведення переваг економічної політики, що будується за “класовим принципом”, а самі дослідження проникаються ідеями планування, директивності, централізму. Науковців,
що підносили ці ідеї, відносили до складу “офіційних” і лише вони могли розраховувати на визнання, оскільки їхні ідеї не розходились з ідеологічними постулатами Компартії. До них можна віднести таких, як В.Чубар, О.Шліхтер, В.Введенський, Т.Жигалко та ін. Роботи цих економістів майже нічим не відрізнялись за спрямуванням, але все ж містили наукові положення щодо визначення принципів соціалістичного планування (серед яких балансовий метод), планового ціноутворення, планування товарообігу (особливо в частині побудови економіко-математичних моделей), кредитного планування та ін.
Особливе місце займала тоді критика “волобуївщини”
як прояву націоналістичних настрої в економічній думці. М.Волобуєв 1928 р. виступив на сторінках преси з ідеєю
про переваги самостійного економічного розвитку України, зазначаючи, що імперська політика Росії сприяла
спотворенню природнього розвитку продуктивних сил
України, пристосуванню її економіки до власних потреб. Він вказував на те, що Україна володіє достатнім потенціалом,
аби інтегрувати до світової господарської системи самостійно, безпосередньо, а не через російську економіку, за що був оголошений ворогом соціалізму і радянської держави.
Згодом були оголошені ворожими, буржуазними ідеї М.Туган-Барановського, Є.Слуцького та інших. З цього часу
економічна думка України розвтвається відповідно до соціального замовлення, знаходиться в ізоляції від світової економічної думки. ЇЇ відродження починається разом із відродженням інших економічних наук в 60-х роках “політичної відлиги”. Саме в цей час виходять з друку праці українських вчених І.Лукінова, Ю.Пахомової, В.Корнієнка, І.Ястремського та інших. В роботах цього періоду розробляються теоретичні засади впровадження господарського розрахунку, йдеться про місце та роль товарно-грошових відносин в економічному розвитку. В українській економічній літературі, як і в радянській взагалі, починають обговорюватись проблеми, що чекали свого вирішення ще у 30-ті роки. Однак період піднесення змінюється періодом застою - коли одвічні проблеми політекономії соціалізму починають розглядатись в контексті
“розвинутого соціалізму”. Але і в цей період з‘являється
низка фундаментальних праць, в яких характеризуються проблеми розвитку економічного механізму, теоретично розробляються підходт до використання ринкових форм
в умовах соціалізму. Саме в цей час з‘являються праці з
“історії економічної думки”, де аналіз її розвитку ведеться
не лише з позицій критики, а й позитивного внеску. На
кінець 80-х - початок 90-х років в Україні починають формуватися засади сучасної концепції суспільного
розвитку, з‘являється ряд статей та публікацій в українській науковії пресі.
Повернення української економічної теорії в лоно світової економічної думки тільки розпочинається, її ставлення до процесів, що відбуваються, ще не визначене. Але вже тепер в економічній літературі панує плюралізм поглядів, який сприяє розвитку науки. З огляду на це, в Україні існують передумови розвитку економічної теорії. Але такий процес має відбуватись на тлі переосмислення економічної спадщини та розвитку прогресивних економічних концепцій сучасності. Значну роль в цьому процесі повинна зіграти молода економічна еліта, вільна від стандартів тоталітарного мислення.