За структурно-семантичними ознаками речення з однофункціональними поділяємо на два різновиди: конструкції перелічуваної семантики із значенням одночасності і речення перелічуваної семантики із значенням часової послідовності.
Конструкції перелічуваної семантики із значенням одночасності дій особливі тим, що кожна частина є рівнозначним компонентом семантично і структурно, дії і факти об’єднуються одним часовим відрізком і можуть перебувати у стані минулого, теперішнього і майбутнього.
Компоненти речень перелічуваної семантики із значенням послідовності становлять перелік дій, що змінюються в часовій послідовності, і вони семантично рівноправні між собою. Присудки цих речень можуть виражатися семантично однаковими і різними часовими формами.
Обидва різновиди речень із однофункціональними частинами схожі інтонацією, здатністю включати спільний другорядний член і перетворюватись у складносудрядні. Відрізняються семантикою та можливістю транспозиції компонентів і введення специфічних лексичних елементів.
У творах Г.Тютюнника значно переважають речення перелічувальної семантики із значенням одночасності. Безсполучникові складні конструкції із значенням послідовності функціонують регулярно.
У прозі Г.Тютюнника серед безсполучникових конструкцій центральну позицію займають речення з різнофункціональними частинами.
За структурно-семантичними рисами конструкцій з різнофункціональними частинами виділяються три різновиди: 1) структури зіставно-протиставного значення; 2) речення із пояснювальними відношеннями компонентів; 3) конструкції з відношенням детермінації.
Різновидами зістовно-протиставних конструкцій є зіставні та протиставні речення, які відмінні семантично і структурно. Семантикою воні відрізняються різною мірою виявлення схожості/несхожості між явищами. Структурно зіставні й притиставні відмінні винтаксичним вираженням компонентів і можливостями транспозицій. Обидва різновиди стилістично забарвлені.
Відповідно до реалізованих синтаксичних відношень виділяємо чотири різновиди конструкцій із пояснювальним компонентом: з розгортаючою, уточнюючою, коментуючою, доповнюючою частинами. Кожний із різновидів характеризується відмінними семантико-структурними і стилістичними особливостями.
Важливою структурною ознакою речень із пояснювальними відношеннями є порядок розташування компонентів: пояснювальний складник стоїть у препозиції, пояснюючий – у постпизиції. Трансформація частин спричиняє втрату змісту або перетворення речення в інший вид.
Помітну роль відіграють лексичні засоби. За наявності виразних лексичних елементів, які визначають семантико-синтаксичні відношення і становлять структурні ознаки всієї конструкції; участь часових, видових і способових форм дієслів-присудків у формуванні значеннєво-граничних відношень між складовими компонентами речень стає мінімальною. У цьому їх важлива риса, за якою безсполучникові речення з пояснювальними вдношеннями відрізняються від інших видів безсполучникових конструкцій.
Речення із пояснювальними відношеннями з коментуючою частиною стилістично не співвідносні зі сполучниковими конструкціями структури інших трьох різновидів, безсполучникові складні речення з пояснюючими конструкціями поділяються на групу стилістично співвідносних і групу стилістично неспіввідносних зі сполучниковими реченнями.
У досліджуваному тексті Г.Тютюнника з-поміж конструкцій із пояснювальними відношеннями найчастіше вживаються речення з розгортаючою частиною, значно рідше – структури із коментуючим компонентом.
Найбільшу кількість різновидів мають безсполучникові речення з відношенням детермінації.
У безсполучникових реченнях із часовим компонентом порядок розташування частин, видо-часові і часово-способові співвідношення й інтонація тісно переплітаються, взаємодіють із лексичною наповнюваністю складників і в окремих випадках залежать від неї. У детермінантному часовому співвідношенні велику роль відіграє семантика лексем детермінуючого компонента.
В умовно-наслідкових реченнях семантична вираженість дії, що зумовлює результат, визначила переважне розташування умовної частини на першому місці, а наслідку – на другому. Умовно-наслідкові відношення виявляються у значеннях одночасності й послідовності дій. Вони грунтуються на співвідношенні видо-часових форм дієслів дійсного, умовного і наказового способів, а також інфінітива.
У прозі Г.Тютюнника центральну позицію серед умовно-наслідкових речень займають конструкції реальної умови, регулярно функціонують речення ірреальної умови, а перефирійну – структури потенціальної умови.
У причиново-наслідкових реченнях перший компонент констатує факт або дію, що спричиняють результат, висновок, прохання, наказ. У цих реченнях можливі різні комбінації видо-часових дієслівних форм. У причиновому компоненті можливе широке використання дієслів минулого і теперішнього часу. Причинова частина позбавлена будь-яких ознак гіпотетичності та спирається переважно на форми дійсного способу "реального" значення.
Безсполучникові причиново-наслідкові речення зі складносурядними із значенням наслідку і складнопідрядними з підрядною наслідковою частиною, зближує семантична подібність у формуванні схеми "причина - наслідок". Граматично ж і стилістично це окремі типи у системі складного речення.
У реченнях із причиновим обгрунтуванням потребу в називанні обгрунтування попередньої дії викликає значеннєве наповнення першої частини. Перший складник вимагає обгрунтування названого, якщо він утримує ознаки заперечення, волевиявлення, бажання. Важливу роль відіграє й інтонація. Транспозиція частин цього різновиду речень змінює характер смислових відношень. Семантична відповідність "висловлення і його причинове обгрунтування" базується на співвідносності різних видо-часових і способових форм.
У конструкціях причинової обумовленості часове вираження допускає передачу послідовності дії й у формулі "наступне-попереднє", й у формулі "попереднє-наступне". У творах Г.Тютюнника кількісно переважають конструкції зі „зворотною" послідовністю, а структури із „прямою" послідовністю трапляються рідше.
Структури з компонентом мети виразно окреслюються вузьким вживанням співвідносних форм, що відбиває специфіку цільового значення, зверненого в майбутнє. „Пряма" часова послідовність у цих реченнях може передаватись дієсловами, вираженими різними формами часу. Активно використовується в оформленні безсполучникових конструкцій з компонентом мети категорія наказового способу.
У прозі Г.Тютюнника речення, друга частина яких має значення мети, займають периферійну позицію.
Конструкції, одна з частин яких передає допустовість, будуються на такій співвідносності, коли другий компонент констатує те, що суперечить умові. У творах Г. Тютюнника такі структури є раритетними.
Безсполучникові неелементарні речення виділяються більшою різноманітністю семантичних відношень. У цих конструкціях можуть мати місце як відношення рівноправності, так і відношення неоднорідності, а також можливе поєднання цих видів відношень. У прозі Г.Тютюнника кількісно переважають неелементарні структури з однорідною безсполучниковістю.
У тексті творів Г.Тютюнника активно функціонують і сполучниково-безсполучникові утворення. У них можуть бути представлені різні види і безсполучникового і сполучникового зв"язку.
Отже, безсполучникові складні речення, представлені в прозі Г.Тютюнника, являють собою цікаве з формально-граматичного, семантичного та стилістичного боків синтаксичне явище, дослідження якого й дотепер має значні перспективи.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
1. Авксентьєв А., Калашник В. Дорошенко С.І. Складні безсполучникові конструкції в сучасній українській мові//Мовознавство. - 1981 - №3 – с.93-94.
2. Актуальні проблеми сучасної філології. Мовознавчі студії: 3б. наукових праць РДГУ. – Рівне, 2000. – Вип.8. – с.15-21.
3. Ахманова О.С. Словарь лингвистических терминов. – М.: Сов. энциклопедия, 1966. – 606 с.
4. Белошапкова В.А. Сложное предложение в современном русском языке (Некоторые вопросы теории). – М.: Просвещение, 1967. – 159 с.
5. Белошапкова В.А. Современный русский язык. Синтаксис. – М.: Высшая школа, 1977. – 248 с.
6. Борковський В.И. Бессоюзные сложные предложения, сопоставляемые со сложноподчиненными. – М.: Наука, 1972 – 157 с.
7. Бронська А.А. При синтаксичны відношення у безсполучникових складних реченнях//Мовознавство. – 1973. - №6. – С. 53-63.
8. Букатевич Н.И., Грицютенко И.Е., Мижевськая Г.М. и др. Почерки по сравнительной грамматике восточнославянских языков. – Одесса, 1958. –С. 267.
9. Булаховський Л.А. Курс сучасної української літературної мови: Посібник для філологічних факультетів університетів і факультетів мови і літератури педагогічних інститутів. Т.1. – К.: Радянська школа, 1951. – 519 с.
10. Булаховський Л.А. Курс сучасної української літературної мови: Посібник для філологічних факультетів університетів і факультетів мови і літератури педагогічних інститутів. Т.2. – К.: Радянська школа, 1951. – 409 с.
11. Валгина Н.С., Розенталь Д.Э., Фомина М.М. и др.. Современный руський язик. – М.: Высшая школа, 1961. – 452 с.
12. Валгина Н.С. Синтаксис современного руського язика. 2-е изд. – М.: Высшая школа, 1978. – 439 с.
13. Василенко И.А. Бессоюзные сложные предлодения в современном русаком литературном языке//Учен. записки МГПИ им. В.П.Потемки на, т.73, вып. 5, 1959. – С. 189-259.
14. Василенко І.О. Б.М.Кулик. Курс сучасної української літературної мови, ч.2. Синтаксис//Укр..мова в школі. – 1962. - №5. – С. 78-83.
15. Виноградов В.В. Из истории изучения русского синтаксиса/от Ломоносова до Потебни и Фортунатова/. – Изд-во Московського университета, 1958. – 400 с.
16. Виноградов В.В. История изучения русского літературного языка.: Избр. труды . – Москва: Наука, 1978. – 320 с.