Умовно-наслідкові – це такі безсполучникові конструкцій, у яких один із компонентів вказує "на реальну, потенціально реальну чи ірреальну" [31, с.97] умову звершеної або необхідної дії чи стану, реалізація якої дає чи може дати реальний, сподіваний або можливий, але не реалізований наслідок.
Семантична вираженість дії, що зумовлює результат, визначила переважне розміщення умовної частини безсполучникового складного речення на першому місці, а наслідку – на другому: "Пиши трудодні, люди тобі хмарочоси возведуть". На думку С.І.Дорошенка, видо-часові і часово-способові співвідношення умовного і наслідкового компонентів, що визначають реальний, потенціальний чи ірреальних характер умови, служать основою поділу умовно-наслідкових конструкцій на речення реальної, потенціальної й ірреальної умови. У структурах реальної умовності називається умова, яка реально існувала, існує чи здійсниться у майбутньому, наприклад: "Знайдуть – до вечора не доживу". Речення потенціальної умовності вказують на умову, що може або могла збутись: "Були б кістки – м’ясо наросте". Ірреальна умовність виражає умову, яка не здійснилась і не може здійснитись: "Отже, їй богу, сказав би мені хто таке з два місяці тому, очі видряпав би".
Умовно-наслідкові відношення виявляються у значеннях одночасності й послідовності, ґрунтуються вони на співвідношення вило-часових форм дієслів дійсного, умовного і наказового дієслів, а також інфінітива.
З-поміж видо-часових і способових відношень виділяється низка таких, що нагадують співвідношення присудків конструкцій інших різновидів детермінантного виду, зокрема структур із часовою частиною. Найчастіше це стосується речень реальної умовності, які формують умову, що існувала, існує чи здійсниться у майбутньому і в час якої чи після якої виникає результат. Подібно до цього видо-часова і способова співвідносність дієслів у конструкціях із часовим значенням формує реально існуючі відношення дії – часу, в межах якої чи після якої відбувається інша дія.
Як і в структурах із часовим компонентом, в умовно-наслідкових конструкціях, значення попередності/наступності передаються різночасовими і спільно часовими дієслівними формами складників. У творах Г.Тютюнника нами зафіксовані такі умовно-наслідкові речення, у яких присудки виражені часовими формами:
1) теперішнього і майбутнього часу: "Не хочеш по-доброму, візьму силою"; "Любов та совіт, житимуть не гірше других";
2) майбутнього і майбутнього часу: "Підеш за правдою ніхто тебе не обидить".
Часову послідовність умовно-наслідкових конструкцій передають також присудки, виражені в обох частинах однією і тією самою часовою формою а також це значення відтворюється у випадках використання у першому компоненті присудка, вираженого формою доконаного виду, а в другому – доконаного або недоконаного, наприклад: майбутній – майбутній: "Ти не вб’єш – тебе вб’ють"; "А доглянете – від Радянської влади вам буде велика подяк"; "Не вбережемо його чоловіка – нас усіх перестріляють"; "Знайдуть Северина – обох за грати посадять"; "Не дай же бог, помітить, отут нам з тобою і клинці заб’ють". Дослідники наголошують на тому, що в українській мові серед безсполучникових складних умовно-наслідкових речень реальної умовності центральну позицію займають конструкції, у яких співвідносяться форми майбутнього часу доконаного виду в обох компонентах [31, с.98]. Це пояснюється характером майбутнього часу, який тією чи іншою мірою уявляється умовним.
Безсполучникові речення з часовою частиною і умовно-наслідкові безсполучникові структуру поділяються на одно модальні і двомодальні [31, с.100]. Одномодальні – це переважна більшість конструкцій, у яких присудки обох складників виражені формами дійсного або умовного способу. ДО одно модальних умовно-наслідкових речень належать також і такі структури, у яких присудок першого компонента передається формою наказового способу, а другого – дієсловом дійсного способа: "Накажіть – я все виконаю"; "Тебе, Гнат, постав на перехресті – німці нізащо не підійдуть". Це конструкції реальної умовності. У них наказ сприймається як умова, виконання якої мусить дати результат. Така синтаксична роль форми наказового способу впливає на вираження нею імперативності: вона втрачає ознаки наказовості, тому й усе речення сприймається із значенням одномодальності.
Специфіка конструкцій із наказовим способом і першій частині проявляється не лише у властивості названих дієслівних форм функціонувати з переносним значенням, але й у тому, що аналізовані речення не мають структурних відповідників серед складнопідрядних синтаксичних одиниць А це означає, що ці безсполучникові речення, будучи семантично співвідносними зі сполучниковими не припускають введення сполучного елемента без зміни морфологічних ознак присудків.
Двомодальними бувають: а) умовно-питальні, наприклад: "Ровами обкопаємось, - куди пройде?"; "Горобці на льоту мерзли, падали, так куди вже теляткам витримувати?"; "Ще раз налетять – кого ж я повезу в тил?"; б) умовно-спонукальні конструкцій: "Ще раз застану – не нарікай".
Той факт, що у структурах із часовим компонентом і в умовно-наслідкових конструкціях реального значення є випадки збігу часового способових форм, дав підстави деякі групи речень із часовим складником вважати "близькими до безсполучникових умовних"[49, с.264], а певні групи умовно-наслідкового різновиду вважати умовно-часовими [34,с.20] чи такими, що "можуть суміщати значення часу і значення зумовленості [48,с.124]. А це в свою чергу стало приводом до розгляду подібних структур як синтаксичних одиниць із недиференційованими умовно-часовими відношеннями [29, с.45-46].
Однак, як зазначають інші мовознавці, близькість власне граматичних ознак вираження часових значень не може служити основою ні для їх ототожнення, ні для визначення не диференційованості відношень компонентів умовно-наслідкових і часових конструкцій [31, с.102]. "Недиференційованість" окремих видів зіставлюваних речень виникає внаслідок змішування граматичного співвідношення часу (передуючого і наступного), що властиве обом різновидам безсполучникових структур і семантичного відношення часу першої частини як фону дії другої (яке визначає різновид речення із часовим значенням). Разом із тим і речення з часовим складником, і конструкції з умовною частиною, хоч мають у багатьох моментах однакову граматичну видо-часову вираженість, відзначаються відмінною семантикою, створюваною відношенням компонентів і лексичним їх наповненням.
Видо-часове відношення як граматична ознака безсполучникової структури є морфолого-синтаксичною основою всіх різновидів детермінантного виду конструкцій. Із цього погляду всі вони однаковою мірою часові. Однак на цьому "граматичному видо-часовому грунті формується семантична надбудова, яка диференціює детермінантні речення за роллю детермінуючого складника стосовно детермінантної частини" [31,с.102]. Якщо детермінуючий компонент виражає час, протягом якого або в який чи після якого з’являється інша дія то така безсполучникова складна конструкція іменується реченням із часовим скадником. Коли ж видо-часове співвідношення фіксує наслідок, зумовлений дією, вираженою першим компонентом, виникає інша значеннєва синтаксична одиниця – умовно-наслідкова. Отже, на грунті одних і тих самих граматичних показників із урахуванням семантики елементів формується відмінне значеннєве наповнення всієї безсполучникової конструкції або з часовим, або з умовним компонентом. У різновиді речень із часовим складником перша частина називає дія як таку, що не несе в собі ніяких ознак зумовленості наступної дію, названої постпозитивним компонентом. В умовно-наслідкових структурах препозитивний компонент виражає умову, здійснення якої дає чи може дати певний результат.
Виявлення семантичних риз першої частини, її функції за відношенням до другої має служити надійним критерієм диференціації значень зіставлених одиниць. Речення "Іскра потрапила на сухеньке – губка почала зітлівати"і речення "Замаж трав’яним соком, воно пройде" семантично неоднорідні: перше з них включає часовий компонент, друге – виражає відношення умови і наслідку. Відмінність їх у відсутності та наявності внутрішнього умовного зв’язку між першим і другим складником. У першій конструкцій дієслово потрапила не становить умови щодо дії, вираженої у наступній частині, воно є часовим фоном для другого складника. У другому речення компоненти виявляють внутрішню пов’язаність, обов’язкову смислову зумовленість стану другого складника дією першого.
Отже, якщо дія, виражена другою частиною, здійснюється в час, названий дієсловом першої, то таке значеннєве відношення компонентів характеризує конструкцію з часовим складником. Коли ж для реалізації дії другого інгредієнта перший є умовою, то це умовно-наслідкові відношення. Вказані семантичні ознаки визначають межі між цими різновидами і роблять неможливим вбачати в структурах із часовим значенням відтінки умовності, як на це вказує Б.М.Кулик [49, с.256].
Проте зазначені ознаки, за якими розрізняють часові й умовно-наслідкові речення, не відносяться до низки інших конструкцій із зумовленою частиною, з огляду на те, що структурно вони становлять оригінальні граматичні синтаксичні одиниці, не властиві складним реченням із часовою семантикою. Такими є структури потенціальної й реальної умови, тому що в них особливі способи вираження присудків, які забезпечують передачу виразно умовних смислових відношень.