Пряма мова – форма чужої мови, яка вводиться у текст авторською ремаркою й відтворює висловлювання (або думку) від тієї особи, якій воно належить, зі збереженням граматичних, лексичних й інтонаційних особливостей. Завдяки цьому формами прямої мови передається індивідуальний стиль мовлення кожного героя і вона справляє враження, ніби її видновили буквально.(Мілих, стр 3) Конструкції прямої мови є найбільш стародавніми за способами передачі чужого мовлення, протягом значного історичного періода пряма мова була єдиним способом для передачі чужого висловлення.
Непряма мова – форма чужої мови, яка будується на основі безпосереднього висловлювання, але передається від особи автора у формі підрядного речення або зворотами всередині простого речення, у більшості випадків з різними ступенями скорочення, з лексичними замінами, що зумовлює зміну інтонації; у непрямій мові переважає стиль автора.(Мілих, стр 3) Виникненню непрямої мови передувало утворення системи складнопідрядного речення.(Давидова, стр 8)
Терміни «пряма» та «непряма» мова вживаються на позначенні синтаксичних конструкцій, які використовуються для оформлення чужої мови.(Васильева, стр 17) В даній роботі розглядатимемо невласне-пряму мову, яка разом з мовою автора та героїв відноситься до числа основних стилістичних понять у художньому творі.
Невласне-пряма мова – це третя форма чужої мови, яка займає проміжне положення між прямою та непрямою мовою. Невласне-пряма мова належить авторові, усі займенники та форми особи дієслова оформлені у ній с точки зору автора (як у непрямій мові). Однак, невласне-пряма мова має яскраві лексико-синтаксичні та стилістичні особливості прямої мови персонажа; оформлюється як самостійне речення. Невласне-пряма мова дозволяє тонко характеризувати героя, проникати у його внутрішній світ.
Отже, це три основні типи передачі чужої мови. М. М. Бахтін надає більш повну й більше деталізовану типологію видів прозаїчної мови, яка представлена у наступному підрозділі.
1.4.2 Типологія видів прозаїчної мови за М. М. Бахтіним
Мовні форми, розглянуті як вихіднийматеріал, утворюють внутрішню структуру композиційно-мовного рівня. Зовнішнім матеріалом для цього шару є різнівиди авторської, прямої, непрямої і невласно-прямої мови.
М. М. Бахтін дає глибоку типологію видів прозаїчної мови, засновану на критерії «діалогічних відносин», яка може послужити основою для створенняспеціального «лексикона» видів мови. При розгляді стилю творів ця класифікація виявляєтьсяособливо цінною, різноманіття видів мови в прозаїчному творі поняттями авторської, прямої, непрямої і невласно-прямої мови характеризується дуже сумарно.
Виділяють три типи мови:
I тип мови — власно-авторська мова— це пряме, безпосередньо направлене на свій предмет слово, як вираз останньоїсмислової інстанції говорячого.Ця мова розрахована на безпосереднє наочнерозуміння, подібно науковій мові, офіційній тощо. Пряме наочно направлене слово знає тільки себе і свій предмет, за для якого воно прагне бути максимально адекватним.
Другий тип слова — об'єктне слово (слово зображеноїособи) - пов'язано з прямою мовою героїв. Об'єктне слово, як і безпосереднє пряме слово, направлене напредмет, але воно в той же час саме є предметом авторського зображення. Авторське слово не проникає всередину об'єктного слова, а бере його як ціле, не змінює його значення і тону, підпорядковувавши його своєму завданню.
В словах першого і другого типу міститься по одному голосу(одноголоса мова).
IIтип- інколигерої твору на певних ділянках оповіданняможуть виступатиу вигляді оповідачей (автор ніби на якийсь час передає їм свою роль). Ступінь об’єктності даного слова може бути різною - вона може слабшати -в цьому випадку мова героїв наближається до власне авторської мови. Це має місце особливо, якщо соціально-типова і індивідуально-характерологічна визначеність не яскраво виразна. Але чисто об'єктним слово (мова) в даному випадку, тобто коли герой бере на себе функції оповідача,бути не може. Тому, що автору в ньому важлива не стільки індивідуальна манера мислити, переживати, говорити, скільки манера бачити і зображати; в цьому його пряме призначення як оповідача, що заміняє автора.
Пряма мова може зображатись в 2-х формах: у формівиголошеної промови (deklamativ) і у формі внутрішньогомонологу (meditativ).
Цікаво розглянутиIII тип слова — слово з установкою на чуже слово (двоголосе слово). Такі форми цього слова як стилізація, оповідь, пародія, діалог, невласне-пряма мовленнявідомі давно.
Слово цього типу має подвійний напрямок - і на предмет мови, як звичайне авторське слово і на інше слово, на чужу мову. В одному слові виявляютьсядві смислові спрямованості - два голоси. Якщо пряме авторське слово співвідноситься з аукториальним типом оповідача, який знаходиться зовні світу подій, що зображуються, а об'єктне слово (героя) співвідноситься з оповідачем, який є «належністю» світу, то III тип слова співвідноситься з оповідачами, які займають проміжне положення між цими крайніми крапками.
Слово третього типу підрозділяється на три підгрупи:
1. Однонаправлене двоголосе слово.
2. Різнонаправлене двоголосе слово.
3. Активний тип (відображене чуже слово).
Перша підгрупа включає:
а) стилізацію
б) розповідь оповідача
в) необ'єктне слово героя-носія (частково) авторських задумів
г) слово, пов'язане з оповіданням у формі 1-го обличчя однини
Об'єктом стилізації може бути тільки слово першого типу (безпосереднє пряме слово) [31:20]. При стилізації слово не стає об'єктомзображення, хоча стилізаторі користується чужим словом як чужим, воно набуває легкий об'єктний наліт, тобтонабуває наліт мови, що зображується. Стилізатору важлива сукупність прийомів чужої мови, як вираз особливої точки зору. Тому деяка об'єктна тінь падає саме на саму точку зору, у наслідок чого вона стає умовною [13:61-62]. Об'єктнамова героя ніколи не буває умовною. Герой завжди говорить всерйоз. Авторське відношення не проникає всередину його мови, автор дивиться на неї ззовні. Умовне слово - завжди двоголосе слово. Умовним може стати лише те, що колись було не умовним, серйозним. Це первиннепряме і безумовне значення служить тепер новим цілям, які опановуються ним з середини і роблять його умовним.
Аналогічна стилізації - розповідь розповідача. Розповідь розповідача може розвиватися у формах літературної мови або у формах усної мови-оповіді у власному значенні слова. Словеснаманера використовується автором як точка зору, як позиція, необхіднайому для ведення розповіді. Але об'єктна тінь, падаюча на слово розповідача, тут набагато густіше, ніж в стилізації (тобто слово не тільки відображає, але й саме стає предметом зображення), а умовність – набагато слабкішою.
Як і в стилізації, відношення автора не проникає всередину слова розповідача, роблячи його в більшому або меншомуступені умовним. Автор примушує нас відчувати дистанцію між собою і цим чужим словом. Коли ж дистанція зникає, то розповідь і навіть оповідь втрачають всяку умовність і стають прямим авторським словом.В таких випадках немає стилізації чужої індивідуальноїі соціальної манери розповіді. Розповідь перетворюєтьсяна простий композиційний прийом, саме як усна форма оповідання, але для прямого виразу авторського задуму [14:90]. Елемент оповіді, тобто установки на уснумову, обов'язково властивий всякій розповіді. Розповідач, хоча і пише свою розповідь, та дає йому відомулітературну обробку, все ж таки не літератор-професіонал, він володіє не певним стилем, а лише соціально і індивідуально певною манерою розповідати, яка тяжіє до усної оповіді. Якщо ж він володіє певним літературним стилем, який і відтворюєтьсяавтором від імені розповідача, то перед нами стилізація, а не розповідь.
Аналогічна розповіді розповідача форма «розповідь від першоголиця» ich-erzählüng: іноді її визначає установкана чуже слово, іноді вона зливається з прямим авторським словом. Розповідь від 1-ої особи повинна створювати ілюзію сприйняття живого голосу героя. Читаючи очима, ми повинні все ж таки чути цей голос в його реальній плотіі мелодиці.
Різно направлене двоголосе слово має наступні форми:
а) пародія зі всіма її відтінками;
б) пародійна розповідь в 1-ій особі єдиного числа (ich-erzählüng);
в) слово пародійно зображеного героя;
г) всяка передача чужого слова із зміною акценту.
В пародії автор, як і в стилізації, говорить чужим словом. Але, на відміну від стилізації, він вводить в це слово смислову спрямованість, яка прямо протилежна чужій спрямованості. Голоси в пародії не тільки відособлені, розділені дистанцією, але і вороже протиставлені.
Чужий стиль можна пародіювати в різних напрямах і вносити в нього нові акценти,тоді як стилізувати його складно, в єстві, це можна зробити лише в одному напрямку - у напрямку його власного завдання.
Третя підгрупа в цьому типі слова «активний тип» існує як:
а) прихована внутрішня полеміка;
б) полемічно-забарвлена автобіографія і сповідь;