Під час роботи над художнім твором Олесь Гончар своєрідно проектує його інтонаційний малюнок, формує синтаксичну структуру кожної художньої фрази з орієнтацією на те, як вимовить її читач і як сприйме слухач. Без такого ритміко – інтонаційного оформлення художнього тексту не сприймалися б в усій своїй красі картинки природи, позитивна ритміка праці, а також такий стан людини, за якого непривітність, тужливість на душі поступається місцем радощам, бажанням за найскладніших життєвих ситуацій усе ж прямувати до них, сповнюватися і жити ними.
Художня мова творів Олеся Гончара відзначається застосуванням слів, які мають свій ритм, тембр і звучання. “Художні ресурси кожного окремого слова можуть бути невичерпними, але кожен письменник наділяє своє слово різною мірою енергії. Чим більше – тим краще, тим довічні ший роман чи повість, тим вони потрібніші. Є ця начебто прихована від стороннього ока енергія в ожному слові Олеся Гончара, запаси її щедрі, ми постійно черпаємо цю енергію, а вона так і зостається невичерпною, бо її наділено секретом тривалої незнищенності, постійної зарядженості…” [?, с. 60].
Своєрідний, гончарівський ритм прози – від перших невеликих новел до масштабних творів останнього часу з їх символічними узагальненнями – є складовою частиною художньої цілісності творів Олеся Гончара. Він підпорядковується цій цілісності і певною мірою визначається нею.
За твердженням багатьох учених, ритм художньої прози відіграє значну роль у творчому процесі письменника. Поезія зовсім не мислиться без ритму. Проза детальніша і конкретніша, ніж поезія. Водночас вона багатослівніша.
Ритм по–різному виявляється на різних рівнях художнього твору, він може бути виявлений і в чергуванні більш чи менш образно насичених уривків тексту, повторах і контрастах тих чи інших тем, мотивів, образів і ситуацій тощо. Проте ритм прозового художнього мовлення є не лише одним із повноправних “членів” цього ряду ритмів, а й необхідним матеріальним фундаментом для існування всіх інших ритмів у прозовому творі.
Ритм прози ґрунтується на властивостях мови взагалі. Ритм притаманний будь-якому стильовому різновиді прози. Ритмічна організація художнього твору особлива, оскільки в ньому всі різновиди мовлення використовуються як будівельний матеріал. Різні форми і ступені ритмічності трансформуються тут і стають складовими принципово нової художньо-мовленнєвої системи. В цій системі взаємодіють і об’єднуються ознаки різних видів книжного і розмовного, усного і писемного. Ідеться насамперед про принципи і характер об’єднання, що зумовлюються вже не законами мови, а законами мистецтва, звуковим сприйманням зображуваного.
Ритмічний малюнок прози Олеся Гончара створюють інверсійні означення, а також поширені прикладки, що часто вживаються як приєднувальні конструкції. Нанизування прикладок відтворює характерний ритм філософсько-поетичних роздумів, осмислень світу письменником: “…Вузлов’яз життя перед нами. Поет парусів…Перший їхній будівничий, безсловесний їхній співець (“Берег любові”). Такий тип синтаксичної організації не лише впливає на ритм творів, а й сприяє виділенню, увиразненню оцінних характеристик: “Просто геніальний виявився тип. Знавець психології. Кафка!” (“Собор”).
На ритмічну організацію може впливати своєрідне вживання різнотипних синтаксичних структур. Приєднання дає можливість акцентувати увагу на важливому, виділити смислові елементи, що разом з іншими синтаксичними явищами (інверсією) створює ритм-спогад: “ Померкло, стерлося все. Навіть те, що звуть незабутнім першим коханням. Ти – як жива. Бо далекі Рудні гори скрізь ідуть за мною… “(“Модри Камень”).
Як джерело ритму використовуються відокремлені члени речення, інтонація яких “підхоплюється” у Олеся Гончара часто підрядними реченнями, а також однорідні члени речення: “Ти виходиш на дерев’яний різьблений ганок, у білій легкій сукні з чорною пов’язкою на руці, і дивишся вниз. За Модрий Камень, де колись пролягала наша оборона”; “…гори…зелені, пишні, зігріті весняним сонцем, коли полонини, як сині озера, зацвітають тим першим цвітом весни, що по-вашому зветься – небовий ключ”.
Від перших новел, через великі романні структури і до новел останнього часу проходить ця ознака стилю Олеся Гончара. Такі ритмічні обрамлення мають, зокрема, “ Прапороносці”, “Людина і зброя”,”Собор”, ‘’Тронка”, “Берег любові”, “Твоя зоря”, окремі новели з “Далеких вогнищ”.
Характерними для синтаксису прози Олеся Гончара є інверсійні означення типу сонце розпатлане, гори зелені, пишні та ін; що зумовлюють своєрідну мелодику його фрази, її певну уповільненість.
Відокремлення, у творах письменника, створюють різні відтінки, тембри і темпи авторського викладу, увиразнюють виклад, виявляють творчу індивідуальність письменника.
Роман діє на читача так, як діє на слухача музичний твір. Відчути нюанси цієї музики в лінгвопоетиці твору означає пізнати естетику національної мови, а також естетику індивідуального слова.
Центральним символічним образом роману є собор з одноіменною назвою. Символічний образ собору у творі – це соціальне значення, грань, яка розділяє різні категорії людей, що є персонажами одноіменного роману. Олесь Гончар широко застосовує відокремлені члени речення як засіб розкриття змісту роману. Вперше ознайомлюючи читача зі Зачиплянкою, автор використовує відокремлене означення: “Опівночі, коли промчить, прошурхоче велосипедами нічна зміна у бік заводів, і, зморена денними клопотами, За чіплянка нарешті поринає в сон і висне над нею з просторів неба місяць зеленорогий…”. Символічність собору автор розкриває за допомогою відокремленого означення: “…стоїть серед заводського селища, весь освітлений, парусно-повний і чистий, як тоді, у минувшині, коли вперше тут виник, вичарувався з душі своїх мудрих дужих майстрів.” [? c. 270].
Мариво краси собору руйнується за допомогою використання письменником відокремленої обставини: “Обгнила декорація, осунулась, знову оголивши всі бані, вкриті ржею, і За чіплянка звиклася з таким станом речей, хіба що лелека надто розкладається з собором, тоді котрийсь із металургів спідлоба гляне в той бік”.
“Собори душ” людських контрастують з “пустомолотами”,”браконьєрами душ”,”дрібнодухами”,”юнисоїдами” типу Лободи. Смислового навантаження опису цього персонажу надає відокремлена прикладка: “За чіплянку на цьому засіданні представляв її висуванець Лобода Володимир Ізотович, син славетного колись на весь край обер -майстра Ізота Лободи, заслуженого металурга республіки”. Корисливе єство горе-сина Олесь Гончар викриває, використовуючи відокремлену обставину: “І тепер от, коли на засіданні знову зайшлося про собор і було кинуто кудись у жужмо паперів ту ваговиту репліку, зачіплянський висуванець одразу вловив, як йому здалося, її суть і, розвинувши думку, зауважив із скромністю підлеглого, що на тому місці доречно ув’язалось би будівництво зразкового критого ринку для трудящих”.
Навіть коли собор перетворили в склад, для героїні роману Єльки він постає в народному, високому уявленні. Негативне ставлення дівчини до пристосуванців автор передає відокремленим означенням. Юнка спідлоба позирає, як чоловіки “тягнуть комбікорм із собору…й обидва маленькі, миршаві, вовтузяться з тими лантухами перед собором, – мов жуки, мов шашель, перед величчю його.”
У романі “Собор” наявні образи-символи, наприклад, символічними у творі є назви кольорів. Концептуальними для Олеся Гончара виступають білий, блакитний, рожевий, чорний, бурий кольори. Створюючи портрет Віруньки письменник використовує відокремлену обставину: “Білі яблука щік поблискують, і плечі біліють, купаючись в місячнім молоці”.
Важливо зазначити й те, що в систему естетичних можливостей кольорів у романі Олеся Гончара входить також бурий колір. Він набуває негативних емоційно-оцінювальних характеристик. Це символ забрудненого навколишнього середовища і його автор змальовує за допомогою відокремленого означення: “…заводи зробили небо кудлатим, буро-оранжевим”. Бурий колір переходить у палітрі в оранжевий, червоний, жовтий. У мікрополе його включається відносний прикметник залізний, що набуває якісності за рахунок відокремленого означення: “ Дим отой, червоний, залізний, то ж ваш? І коксохімічний смердючий…І азотно-туковий, що й листя на деревах від нього жовтіє”. Причиною бурого лиха є металургійний завод, що зображується відокремленою обставиною: ” А перед вікнами селища, за вишняками, за Дніпром, ніч крізь ніч палахкотить ятриво домен, вулканиться червоно. Там народжується метал. Небо тремтить і глибшим стає щоразу, коли металургійний випліскує заграви, бурхаючи з крутого берега лавою розпечених шлаків ”.
Духовний голод в душевних черевах “ розпатланих первісних постатей” Олесь Гончар розкриває за допомогою відокремленого означення: “ Ніхто не прийде, – буркнув верхолаз. – ми замикаємо цикл. З пітекантропа вийшли, пройшли свій шлях і зникаєм, поглинуті вічністю…Вичерпали себе…”
Кінцівку твору автор емоційно забарвлює за допомогою відокремленої обставини: “Собори душ своїх бережіть, друзі…Собори душ…–і, пропікши Єльку поглядом зірких оченят, подався погрібцем далі.”
художній література гончар стиль
Романістика Гончара – масштабний літопис війни. Зображуючи цілісний образ воєнного лихоліття, у романі “ Людина і зброя” письменник відкриває найболючіші сторінки війни. За допомогою відокремлених обставин автор майстерно змальовує як переформовується світ, у який увірвалась війна. Перед читачем постає чи не найапокаліптичніша сцена нерівного бою із німецьким танком: “ За річкою з’явилося скреготливе потворище…, всі, підхоплюючись, кинулись із кюветів натовпами на міст…Котрогось бійця, що біг поблизу Духновича, обдало полум’ям, видно, куля влучила йому в підняту пляшку, і він, так увесь облитий полум’ям, біг іще далі, поки хтось зіштовхнув його з мосту вниз у воду, а танк, в текучому полум’ї, все повзе…на міст, чавлячи, підгрібаючи людей…”