Останнім часом набув актуальності метод, що інтегрує обидва підходи. Його метою є відтворення мовної картини світу, яке базується на комплексному (лінгвістичному, культурологічному, семіотичному) аналізі лінгвоспецифічних концептів в міжкультурній перспективі (роботи В.Ф.Старко, Н.Д.Арутюнової, А. Вежбицької, О.Д. Шмельова та ін.)
Отже, існує певна домінанта, яку визначають національні, культурні та соціальні традиції, саме вона дає можливість виділити в загальній мовній картині світу її ядерну, загальнозначущу частину. Маємо на увазі той факт, що мовна картина світу є «прихованим регулятивом поведінки і через розвиток відповідного концепту формується культурно-національний стереотип» [16, 40].
Розглядаючи смислову сферу людини як надзвичайно складну систему змістових конструктів, ми можемо використати загальновідомі закономірності та припустити, що ця сфера має специфічну просторово-часову організацію.
За аналогією до добре відомої планетарної моделі, смислову сферу людини можна уявити як багатошарову систему, що містить в собі смислове ядро, на різній відстані від якої обертаються окремі змістові конструкти та комплекси конструктів. Для визначення сукупності змістових утворень, які входять до смислового ядра особистості, на сьогодні активно використовують поняття «ментальний простір».
Однак, незважаючи на активне використання поняття «ментальний простір», відшукати в українській науковій літературі, рівно як і в російській детальне пояснення цього терміну та його визначення доволі важко. Термін «ментальний простір» з’явився в 1966 році, він був уведений Пітером Гоулдом, який вважав, що зрозуміти поведінку людини можна дослідивши образи цього простору, які зберігаються в свідомості людини. За допомогою математичної моделі головних компонентів, він укладав ментальні карти.
Згодом такий спосіб був названий когнітивною картографією (cognitive mapping).
А.А. Залевська визначає ментальний простір як «відносно невеликий концептуальний набір, створений для приватних потреб розуміння та дії. Ментальні простори створюються завжди, коли ми думаємо, говоримо, вони взаємопов’язані і можуть модифікуватися протягом розгортання дискурсу. Лише невелика частина знань, яка асоціюється з певною концептуальною ділянкою, експліцитно використовується під час створення потрібного ментального простору» [27, 131]. Ментальний простір може бути представлений у вигляді сукупності значень, образів, символів суспільної свідомості, які в більшій або меншій мірі укладаються конкретним суб’єктом, змінюються під впливом системи його цінностей, світогляду і набувають той чи інший індивідуальний смисл, який задає суб’єкт цій дійсності.
Згадуючи поняття «ментальний простір», перш за все необхідно уточнити поняття «ментальність» («менталітет»). Цей термін досить часто зустрічається у працях з когнітивної лінгвістики, однак не має чіткого визначення.
Вперше термін «ментальність» запропонував Леві-Брюль для опису особливого «патологічного мислення» дикунів, потім Люсьєн Февр та Марк Блок використали його для визначення загального умонастрою, складу розуму, колективної психології, «розумового інструментарію», «психологічного оснащення» людей, представників однієї культури. Спільний менталітет дозволяє по-своєму сприймати та усвідомлювати своє природнє та соціальне оточення та самих себе.
Г.Д. Гачев визначає поняття «ментальність» як «рівень індивідуальної та суспільної свідомості,… вся жива, мінлива та водночас зі своїми стійкими константами магма життєвих настанов, моделей поведінки, емоцій та настроїв, яка спирається на глибинні зони, притаманні певному суспільству та культурній традиції…» [18, 19]. В.В. Колесов пов’язує ментальність з національною ідентичністю та говорить про те, що в мові втілюється національний характер, національна ідея та національні ідеали. «Ментальність це світоспоглядання в категоріях та формах рідної мови, котре поєднує у процесі пізнання інтелектуальні, духовні та вольові якості національного характеру в типових його проявах» [29, 31].
У науці досить поширеним є використання категорії «ментальність» для позначення будь-якого більш-менш стійкого комплексу уявлень про світ. Невипадковим є те, що велика кількість дослідників ототожнює поняття «ментальності» з «картиною світу».
Менталітет, який виступає в якості ядра концептосфери індивіда, водночас є системою закладених в основі культури взаємопов’язаних універсалій. Такі універсалії виступають формами збереження та трансляції фундаментальних уявлень про світ та соціальний досвід індивіда. У своїх зв’язках вони утворюють цілісну та узагальнену картину людського світу. Ідентичність менталітету серед його носіїв обумовлена спільністю історичних умов, у яких формується їх смислова сфера, та проявляється вона у здатності наділяти однаковими значеннями однакові явища зовнішнього та внутрішнього світу, тобто однаково їх інтерпретувати та виражати в одних й тих самих символах.
Індивід має більшою або меншою мірою унікальну смислову сферу, проте її основа – ментальність – виступає тим спільним, що пов’язує його з іншими людьми, представниками цієї культури, цього етносу. Це та неусвідомлювана сила, яка примушує різних представників одного етносу в подібних обставинах діяти напрочуд однаково. Гачев Г.Д. вважає, що досліджувати питання менталітету слід з прагматичної позиції, тобто досліджуючи вербальне вираження ментальності (саму мову та мовні одиниці) в соціальному контексті [18, 25].
Дослідники поняття «ментальність/менталітет» вважають, що ментальність легше описати, аніж дати їй визначення. Поняття «менталітет» відбиває «специфіку світогляду та особливості реакції на навколишній світ, які детермінуються економічними та політичними умовами в історичному аспекті».
Менталітет тісно пов'язаний з концептосферою народу. Однак ці поняття – не тотожні за своєю сутністю та вимагають різних підходів до вивчення та опису. Дослідники дотримуються думки, що концептосфера – це сфера знань, сфера думок, просторове утворення. Концептосфера, на думку Й.А. Стернина, певною мірою визначає менталітет народу. «Ментальні одиниці, які утворюють національну концептосферу, є основою утворення когнітивних стереотипів – суджень про дійсність. З іншого боку, національний менталітет направляє динаміку формування та розвитку концептів – існуючі стереотипи впливають на зміст концептів, визначають оцінку явищ та подій, які фіксуються концептом». Формується концептосфера поступово через пізнавальну та комунікативну діяльність особистості.
Сукупність концептів нації утворює концептосферу. Дослідники вважають, що концептосфера має впорядкований характер: концепти, які утворюють концептосферу, за певними ознаками вступають в системні відношення подібності, або розбіжності в ієрархії з іншими концептами. Таким чином, ми розглядаємо концепт, як елемент концептосфери, як складову процеса пізнання дійсності індивідом, як одиницю інформації про світ.
Культура народу вербалізується в мові, саме мова акумулює ключові концепти культури. Створена мовою картина світу – це суб’єктивний образ об’єктивного світу, вона несе в собі риси людського світосприйняття, тобто антропоцентризму, який пронизує всю мову.
Тоді концепти – ніби згустки національно-культурних смислів, «ланки культури», за словами Ю.С. Степанова. Їх вивчення допомагає виявити особливості світосприйняття народу, уявити концептуальну та національну картини світу.
РОЗДІЛ 2 КОНЦЕПТУАЛЬНА ТА СЕМАНТИЧНА ПРИРОДА ЛЕКСЕМИ «ВЛАДА»
Дослідження концепту «влада» як універсальної концептуальної домінанти, яка «пронизує» всі сфери суспільного життя, будується на базі функціонально-прагматичного підходу, який дозволяє описати мовні факти у напрямку від мовленнєвої діяльності – крізь мовну систему – до когнітивно обрамленої дійсності.
2.1 Семантична організація концептуального поля «влада»
Перший етап аналізу концепту передбачає вивчення лексикографічних джерел: аналіз тлумачних, етимологічних, енциклопедичних словників. З метою з’ясування внутрішньої форми концепту звернемось до його етимології. Так відомості «Етимологічного словника української мови» свідчать про те, що слово «влада» - запозичення з польської або чеської мови; wladza, wladac, яким відповідають українські форми з повноголосною основою волод- , можна розглядати як чехізм (чеське vlada «влада, керівництво, уряд»), але не обов’язково: скоріше за все воно постало на польському ґрунті самостійно з wladac(ХV ст.) зі значенням «правитель».[24, 409] Українське слово «володіти», як і польське wlodac, wladac, wlodarz «володар», чеське vlasti «правити, володіти» походить із праслов’янського *volodĕti «володіти, правити, керувати» [24, 419]. Таким чином, історія виникнення слова «влада» дозволяє зафіксувати час формування концепту.
Еволюцію домінантних ознак досліджуваного концепту визначає лексикографічний аналіз, проведений на матеріалі словників різних часових зрізів. «Словник староукраїнської мови XIV – XV ст. фіксує слово «власть» церковнослов’янського походження, де виділяються такі лексико-семантичні варіанти: 1. Влада (право підпорядковувати свої волі кого-небудь або щось). 2. Держати у своїй владі (у власність мати щось).[57, 86] Історичний словник Є.Тимченко фіксує існування в українській мові паралельних форм «власть» та «влада» з такими лексико-семантичними значеннями: сила (мати владу над кимсь), право (право керувати), воля (підкорити своїй волі).[68, 38] «Словник української мови XVI – першої половини XVII ст.» фіксує два слова на позначення поняття «влада», одне з яких має польське походження (стп. wladza), інше церковнослов’янське (цсл. власть), які мають ідентичні значення: 1. Право підпорядковувати своїй волі кого або що-небудь. 2. Органи, представники влади, уряд. 3. Могутність, сила, міць. 4. Панування над ким-, чим-небудь. 5. Об’єкт власності, володіння [59, 87-88]