У 70 - х роках ХІХ ст. питання про ставлення до іншомовних слів, про принципи творення української термінології знайшло прогресивне розв'язання в працях М.П. Драгоманова. Він вважав, що утворення наукової термінології може відбуватися різними шляхами: "Тут можуть стати у пригоді й одноплемінні мови, і переклад слів, і виробка нових коренів, а часом потрібно буде зоставити і слова романські або германські, коли вони вже вжились скрізь, увійшли у громадську мову, прийняли народну фонетику і дали од себе походні". Головною засадою для тих, хто створює українську термінологію, повинна бути не ідея відрубності, а ідея зрозумілості її для народу, практичності. М.П. Драгоманов радив у тих випадках, коли відсутній відповідний термін в українській мові, звертатися до російської мови, як найближчої генетично до мови української. Виступаючи проти поглядів націоналістів на мову як "національну святощ", М.П. Драгоманов заявляв: "Мова все-таки слуга людини, а не пан. Мова мусить рости і перемінятися відповідно зросту людини, громади. Людина вільна вчити й уживати чужі мови".
Надзвичайно важливе прогресивне значення для розвитку української літературної мови мали погляди і мовна практика І.Я. Франка, який в своїх наукових працях, публіцистиці, активно використовував інтернаціональну лексику і, в силу свого полілінгвізму, вводив нові іншомовні слова, які або залишались на рівні екзотизмів, або приживалися на українському грунті. Разом з тим, дбаючи про творення наукової мови, І.Я. Франко намагався використати і багатство словника народної мови, і її словотворчі можливості: у своїх науково-популярних творах, розрахованих на широкого читача, для пояснення значень іншомовних слів він звертався до відповідників — уже існуючих слів української мови або до власних неологізмів. Наведені нижче приклади свідчать про копітку роботу письменника над тим, щоб зробити уживані ним іншомовні слова зрозумілими, співвіднести їх з адекватними власне українськими або новоутвореними словами: «Еволюція (розвиток), виходячи від первісної дикості чоловіка, містить в собі поступ яко головний і вироджування (дегенерацію) яко побічний, підрядний складник» (тут і далі розрядка авт.); "То значить, кожнім розвитку (чи поступовім, чи дегенераційнім) ідуть побіч і мішаються дві струї: різницювання (диференціація) частей однорідних і скупчування (інтеграція) частей різнорідних"; "… Повільна експропріація (вивлащення) більших фабрик, посілостей, домів по містах…" У працях І.Я. Франка знаходимо і приклади творення термінів шляхом калькування іншомовних слів, при цьому письменник часто вказує на джерело терміна: товариськість (die Geselligkeit), природні звуки (Naturlaunte), наклони суспільні (Socialistinkte), невольниче підданство (Leibeigenschaft) та ін.. Таким чином, І.Я. Франко своєю практикою вживання іншомовних слів фактично стверджував їх необхідність для утворення високорозвиненої літературної мови [6].
В аналізований період, починаючи з 70-х років ХІХ ст., в українській літературі спостерігається розширення сфери зображення, вихід за рамки змалювання самого лише життя селянства. П. Мирний, І.С. Нечуй-Левицький, І.Я. Франко, М.М. Коцюбинський, О.Ю. Кобилянська, Н.І. Кобринська та ін.. звертаються до зображення інтелігенції та інших верств населення. Все це вимагало введення нових словесних засобів, зокрема інтернаціональної лексики, що, безумовно, підносило українську літературну мову на вищий щабель порівняно з її попереднім етапом. Художні твори, публіцистик названих письменників дають цінний матеріал про семантичний склад запозичень, їх хронологію, ступінь активності вживання. Мовна практика передових письменників, таким чином, давала позитивну відповідь на питання про вживання іншомовних слів.
Проте це не означало, що питання про запозичення було знято з порядку денного. У 80 – 90 роках ХІХ ст. воно набрало нового характеру порівняно з постановкою його в 60-х роках у журналі "Основа". Це було пов'язано з виникненням дискусії про дальші шляхи розвитку української літературної мови, про забезпечення її єдності на всіх українських територіях. Центр ваги в питанні про іншомовні слова перемістився в основному на запозичення з російської і польської, почасти німецької мов, оскільки саме запозичення з цих мов відрізняли на той час східноукраїнську і західноукраїнську мовно-літературну практику.
Виразно пуристичну позицію щодо розвитку української літературної мови зайняв Б.О. Грінченко, який у статті "Галицькі вірші" докоряв галицьким поетам, що вони насичують свою мову "москалізмами", "полонізмами" та "провінціалізмами". Цю ж думку повторив він і в іншій статті. Наголосивши, що "…позичання річ дуже небезпечна і може пошкодити мові…" Б.О. Грінченко радив письменникам "пошукати, чи нема в народній мові справжнього нашого слова на те розуміння, на яке вони беруть слово польське чи московське" (там же). І.Я. Франко виступив з принциповою критикою пуристичних поглядів Б.О. Грінченка. Письменник у короткому нарисі історії розвитку Галичини переконливо показав, що мовні відмінності цієї України були зумовлені цілим рядом історичних причин. І.Я. Франко закликав ретельно вивчати говори на всій території України. Адже мова йде про створення єдиної літературної мови. Разом із тим письменник підкреслив, що мовні питання не повинні відволікати уваги від питань соціального, економічного, культурного розвитку народу, для якого мова є лише одним із способів спілкування [6].
А. Кримський наголосив на тому, що ті іншомовні слова, наприклад, польські чи російські, які "давно вже стали рідними", викидати не слід, бо народ їх розуміє краще, ніж деякі так звані "щиро-народні". Він не погоджується з закликом Б.О. Грінченка вишукувати усі потрібні слова лише в народній, діалектній мові і наводить арабську приказку "Зрозумілий барбаризм краще, ніж незрозумілий пуризм". "Нехай собі якесь "вибандурювати" буде щиро народним, а "визискувати" - польським, коли ж друге зрозуміти можна, а перше - ні!"
Дискусія про чистоту української літературної мови, про вироблення однакових для всієї території України норм відбулася і на початку ХХ століття. І в цій дискусії обговорювалось питання про вживання іншомовних слів. Наслідком усіх цих суперечок було вироблення прогресивних положень щодо розвитку української літературної мови і, зокрема, щодо вживання в ній слів іншомовного походження. Українська мова, як і всяка інша мова, не становить винятку в своєму розвитку: вона користується іншомовними словами на позначення нових предметів і явищ, для більш точного визначення наукових понять. Справа не в тому, власне слово чи чуже, а в тому, наскільки воно необхідне носіям мови. Дискусія, звичайно, не розв'язувала усіх важливих питань, що стосувалися унормування і забезпечення єдності української літературної мови. Це питання і не могло бути остаточно розв'язаним, оскільки у поглядах учасників дискусій відбивалися і їх соціально-політичні платформи, а вони були часто діаметрально протилежними. Проте думки передових сучасників щодо шляхів розвитку української літературної мови, пропозиції уніфікації правопису іншомовних слів на всій території України, зауваження з приводу значень звучання і правопису окремих запозичень були корисними і потрібними для свого часу, сприяючи виробленню норм літературної мови.
На досліджуваний період припадає найбільш інтенсивне збагачення словникового складу української літературної мови запозиченою лексикою: за відносно короткий історичний період в українську літературну мову ввійшли і утвердилися в ній найважливіші слова міжнародного характеру на позначення головних понять політики, науки, літератури, мистецтва. Це положення підтверджується порівнянням з відповідним процесом у російській літературній мові: в 30 – 40-х роках, коли нова українська література ще тільки набирала сил, в російську літературну мову вливається значна кількість слів іншомовного походження абстрактної семантики. В 60 – 70-х роках зростає кількість запозичень із сфери політики та різних галузей науки і техніки. Всього ж проягом зазначеного періоду російською мовою було засвоєно близько 2000 іншомовних лексем, що становило майже третину усіх нових слів цього періоду. В кінці XIX – на початку XX ст. процес запозичення нових лексичних одиниць у російській літературній мові затухає, натомість активізується процес освоєння раніше запозичених слів і морфем. Запозичення слів українською літературною мовою, на відміну від російської, відбувалося по висхідній лінії, відповідно до розширення можливостей для українського друкованого слова, розвитку публіцистичного та наукового стилів.
За підрахунками О.Г. Муромцевої, з 60-х років ХІХ ст. по перше десятиріччя ХХ ст. включно, в українську літературну мову ввійшло понад 1000 лексем інтернаціонального вживання для вираження різних понять суспільної, ідеологічної, філософської, культурної сфери. Якщо ж враховувати лексику інших груп, то ця цифра сягатиме близько 25000 лексем. Найбільш повне уявлення про обсяг запозиченої лексики дають спеціальні словники іншомовних слів (В.М. Доманицького та З.Ф. Кузелі, М.А. Чайковського).