ВСТУП
РОЗДІЛ1.ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ІМЕН
1.1 Наукове вивченя східнослов’янської антропонімії
1.2 Особливості у сфері найменування
1.3Деякі діалектні відмінності в творенні варіантів імен
РОЗДІЛ 2.СПЕЦИФІКА ОНОМАСТИЧНОЇ СИСТЕМИ РІДНОГО НАРОДУ
2.1 Процеси, що відбуваються у найменуванні новонароджених немовлят
2.2 Семантика власного імені та українські імена у діаспорі
ВИСНОВКИ
Слов'яни «стали славними від славлення Богів» — так пояснюється етнонім (назва етносу, народу) у Велесовій книзі. Це загальне ім'я для багатьох сучасних націй, які походять від давніх слов'янських племен і народів. Недивно, отже, що серед власних імен слов'ян збереглося найбільше з основою на славі Святослав, Ярослав, Мирослав, Мстислав, В'ячеслав, Доброслав, Славомил, Славомир. Це також далеко не другорядний факт для з'ясування внутрішньої сутності слов'янства й слов'янського менталітету. Мабуть, друге місце за поширеністю посідають імена на бог- та род-: Богдан, Богуслав, Боголюб, Богомил, Богумир, Богород, Божеслав, Божидар, Божимир, Божич, Божко, Божен, Богусь, Родак, Родомир, Родослав, Родик, Родько, Благород, Домород, Живород. Бог і Рід — святі для українця поняття... Навіть у деяких сучасних українських прізвищах досі чуємо відгомін давніх ще язичницьких імен богів та свят: Велес, Волос, Леляк, Русаль, Перун, Керечун, Дажбогович, Віщун, Чортулинець, Ворожко, Дідух та ін.
Нині стало вважатися нормальним явищем, що людина не має жодного уявлення про те, що ж означає її власне ім'я. Ніби ми замість імен носимо порядковий номер, який для нас не має ніякого значення...
Наші предки вірили, наприклад, що цілителі мусять користуватися у своїх магічних заклинаннях лише справжніми родовими іменами людей, інакше їхнє лікування буде неефективним, бо ім'я людини, перекладене чужою мовою, незрозуміле богам і духам, до яких звертається знахар». Ця мудрість була здавна відома нашим пращурам, адже для слов'ян слово було священним, бо вважалося не просто звуком, а особливим станом світу й людини, коли можливо вести діалог з Богом (людини з космосом). Саме поєднання слова й часу давало чудодійні результати їхньої магії. Тому при народженні дитини треба було уважно слухати якої сторони світу, з лісу, річки чи з поля й т. ін.), дивитися, під якими зорями (сузір'ями) народилась дитина, а також враховувати багато інших прикмет, які були важливим засобом зрозуміння (передбачення, пророкування) не просто майбутньої долі дитяти, але в першу чергу з'ясування ЇЇ внутрішньої сутності. При такому підході до вибору імен забезпечувався лад (духовний комфорт) людини та її імені, тобто ім'я не суперечило особистісним характеристикам людини. Якщо ім'я обрано правильно, людина ніколи в подальшому своєму житті не повинна відчути дискомфорт, пов'язаний із ним.
Правильності вибору імені наші пращури надавали величезного значення. Якщо після наречення (називання) дитина плакала, або виявляла інші ознаки невдоволення, то вважали, що ім'я вибране невдало, не відповідає природі новонародженого дитяти, може зашкодити йому в майбутньому. Обряди наречення дитини вважалися обрядами найвищого рівня святості, тому батьки старанно готувалися до них. І досі в народі існує чимало повір'їв, пов'язаних з називанням дітей. Так, на півдні України вважають, що вибирати ім'я немовляті має наймолодший член сім'ї (бо діти ще не втратили природного зв'язку з космосом), подекуди — навпаки, вважають, що ім'я має давати найстарший член родини (як наймудріший). Звичне для нас нині слово «іменини» означає саме обряд надання імені, який в старі часи називався «нареченням».
Велесова книга нагадує нам: «Будете синами своїх Богів, і сила їхня перебуватиме з вами до кінця». Не слід забувати, що й звичаї наречення слов'янських дітей є нічим іншим як обрядами поєднання з нашими богами, тобто залучення до святинь наших прабатьків. Адже власне ім'я — то не порожній звук: у ньому пам'ять поколінь, неоціненна та незнищенна спадщина минулого, без якого ми не матимемо майбутнього.
РОЗДІЛ 1. ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ІМЕН
1.1 Наукове вивченя східнослов’янської антропонімії
Сучасна офіційна форма іменування людини – явище порівняно пізнього часу. Кожен компонент, з яких ця форма складається, – ім’я, ім’я по батькові та прізвище, має свою історію й специфіку побутування як в офіційному вжитку, так і в усній народнорозмовній традиції.
Процеси становлення й еволюції формули іменування особи тісно пов’язані із звичаями й особливостями духовної культури народу, його історією. У системі наших власних найменувань, що склалась протягом минулих віків, знайшли відображення різні сторони суспільної, господарської, культурної і мовної діяльності народу на різних історичних етапах. Тому імена і прізвища українців є одним з важливих джерел для дослідження мови, історії, матеріальної і духовної культури нашого народу.
Уся сукупність особових імен (індивідуальні імена, імена по батькові, прізвища, прізвиська, псевдоніми тощо) називається антропонімією, а відповіда галузь знання, яка вивчає систему особових імен, антропонімікою. Антропоніміка є частиною ономастики – науки про власні імена взагалі (куди входять, крім антропонімії, географічні назви, найменування космічних об’єктів, назви літературних персонажів, клички тварин тощо). Антропоніміка досліджує особливості утворення антропонімів, основні принципи номінації людини, шляхи переходу апелятива в антропоніми, і навпаки, хронологічні характеристики антропонімів, їх зміни в часі, виникнення різних форм найменування людини, словотвір різних класів антропонімів, функціонування тих чи інших антропонімів у мові на різних хронологічних зрізах. Антропоніміка вирішує також суто практичні питання: правопис антропонімів, передача їх іншою мовою. Вона може служити важливим джерелом для інших наук: антропоніми минулого свідчать, зокрема, про колишнє розселення народів. У більшості народів за різних епох найменування (або зміна імені) пов'язане з певними обрядами, завдяки яким часто можна одержати нові відомості про побут, устрій та вірування народу.
Наукова українська антрономіка зародилася в XX столітті, хоч окремі спори пояснення антонімів відомі починаючи з давньоруських літописців. Спочатку це були невеликі роботи, присвячені окремим явищам в антрономії, в основному діалектним (часто пов'язаним з етнографічними реаліями), правописним, публікації джерел тощо.
Початок XX століття ознаменований появою праць з елементами наукового узагальнення, з'ясування національних рисукраїнської антропонімії та продовженням регіонального вивчення антропонімів на основі діалектних особливостей. У 40-50 рр. XX ст. почалися активізація роботи на антропонімічній ниві. Дослідження того часу відзначаються цілеспрямованим добором фактичного матеріалу, спробами його класифікації, окремо порівняльно – історичними екскурсами, певними узагальненнями в межах дібраного фактажу. 1960-90 рр. характерні особливим розвитком українськоїантропоніміки, за це період написано низку ґрунтовних праць (П. Чучка, М. Худаш, І. Сухомлин, О. Недільно, Р. Керста, Л. Кракалія, Р. Сташ та інші). Наукові роботи останнього часу присвячено походженню (етимології), словотвірній будові, регіональній характеристиці українських антропонімів; створено антропонімічні словники різних типів.
Систематичне наукове вивчення східнослов’янської антропонімії розпочалося порівняно недавно – в останні три десятиліття, але за цей час українська антропоніміка вже досягла значних успіхів. Шість видань витримав укладений в Інституті мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР словник власних імен (останнє видання: Скрипник Л. Г., Дзятківська Н. П. Власні імена людей.К.–, 1986). До перших спроб нормативного словника прізвищ належить «Довідник українських прізвищ» Ю. К. Редька (К., 1969), який містить близько чотирьох тисяч антропонімів.
Видано кілька фундаментальних монографічних жосліджень української антропонімії: «Сучасні українські прізвища» Ю. К. Редька (К., 1966), «Антропонімія Закарпаття» П. П. Чучки (Ужгород, 1970), «З історії української антропонімії» М. Л. Худаша (К., 1977), «Українська антропонімія XVIст. Чоловічі іменування» Р. Й. Керсти (К., 1984), «Слов’янські автохтонні особові власні імена в побуті українців XIV – XVII ст.» М. О. Демчук (К., 1988). У мовознавчих виданнях опубліковано також низку досліджень з антропоніміки згадуваних авторів, а також І. Д. Сухомлина, І. М. Желєзняк, Л. Л. Гумецької, С. П. Бевзенка, В. В. Німчука, О. Б. Ткаченка, А. М. Заленського, О. Д. Неділько та ін.
Зазначені праці започаткували ту велику роботу, якої потребує збирання, систематизація й дослідження багатющого і розмаїтого матеріалу, що його містить історичний і сучасний український антропонімікон. До першочергових завдань нашої ономастичної науки належить, зокрема, створення фунтаментального історико‑етимологічного словника прізвищ українців.
1.2 Особливості у сфері найменування
«Щоб викинув тебе господь із уст!», «Щоб згинуло ім’я твоє, як слина!» – таке прокляття кидають левіти співцеві Елеазарові у драматичній поемі Лесі Українки «Вавілонський полон». Слова «знаю ім’ятвоє», «знаю всі імена твої» часто повторювались у давніх заклинаннях. У цих словесних формулах яскраво відбились властиві багатьом народам світу давні вірування в магічну силу імені, його нерозривний зв’язок з людиною, яку воно називає. Вірили в це і давні слов'яни. Тому часто нарікали дітей назвами звірів — Вовк, Ведмідь, Зубр, вважаючи, що такі імена відлякуватимуть злих духів. Дитину могли назвати й негарним ім'ям (Некрас, Поганка, Нехорош, Мал, Крив), сподіваючись, що воно не сподобається нечистій силі і вона залишить дитину в спокої.