Звідси, отже, кожна частина мови має свої стилістичні особливості, але найвиразніше вони виявляються у зіставленні синонімічних форм - стилістично нейтральних і стилістично маркованих.
Морфологічними синонімами називаються дві або більше граматичні форми слова, які розрізняються засобами граматичного вираження і стилістичним уживанням. Наприклад: касир - касирка - касирша, поштар - поштарка, професор - професорка, червона - червоная, читати - читать, робіть - робіте. Вони різняться від лексичних синонімів тим, що їх значно менше і розпорошені в усіх стилях. Однак стилістичне забарвлення їх виявляється в текстах того чи іншого стилю досить виразно. Наприклад, слово професор - стилістично нейтральне, означає звання людини й вживається переважно в діловому, науковому та публіцистичному стилях, слово професорка означає людину жіночої статі і вживається в художньому та розмовному стилях, а слово професорша має розмовно-просторічний відтінок, іноді з виявом негативного забарвлення і вживається тільки в розмовному стилі. В художній стиль таке слово потрапляє як розмовний елемент. Певними стилістичними ознаками виділяються родові форми іменників, прикметників, займенників. Так, у діловому стилі назви посад, професій мають форму чоловічого роду: лікар Валентина Грач, аспірант Мирослава Непийвода-Чорновіл, хоч можуть уживатися форми лікарка, аспірантка, коли треба підкреслити стать людини. У художньому стилі часто використовуються форми середнього роду замість чоловічого й жіночого, що надає висловлюванню емоційно-експресивного забарвлення, особливо негативного. Наприклад: Насилу виліз із бебехів пан Цибульський: таке плюгавеньке, товстеньке, кирпате, очі як осокою попрорізувані, а пика та червона, як новий п'ятак, аж блищить. (О. Стороженко.) Я її годую, я зодягаю, я її на світі держу, а воно, ледащо, мені робити не хоче. (Марко Вовчок.) У цих реченнях форми середнього роду набувають негативного, навіть сатиричного звучання у зіставленні з формами чоловічого і жіночого. Іменники спільного роду теж виділяються своїми стилістичними ознаками, частина яких є нейтральними назвами: староста, сирота, листоноша, суддя. Здебільшого такі слова мають позитивне забарвлення: бідолаха, трудяга, сіромаха. Одначе переважно іменники спільного роду виражають негативні відтінки: рева, зайда, пройда, гуляка, писака, задавака, бродяга, хапуга, злодюга, ненажера, плакса, зануда. Використання їх обмежується розмовним і художнім стилями. Ось зразок із твору В. Симоненка:
Народ мій є!
Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні, й приблуди,
І орди завойовників-заброд!
Заакцентуємо на тому. виникає вагання, яку з форм роду іменників вживати - вони можуть уживатися і в чоловічому, і в жіночому роді: санаторій - санаторія, зал - зала, рельс - рельса, клавіш - клавіша, жираф - жирафа. Одні з цих форм загальновживані, інші - стилістично обмежені і функціонують у розмовному стилі. Числові форми частин мови також мають певні стилістичні особливості. Значна кількість іменників, що мають тільки однину, належать до книжних стилів - наукового і ділового. Це терміни, речовинні й абстрактні назви. Але іноді ці іменники можуть набувати форм множини: болі і шуми у серці (медицина), довготи (мовознавство, географія), командні висоти (військова справа).
Завважимо, що іменники в однині можуть вживатися замість множини у військовому, спортивному мовленні: Кроком руш! На плече! До ноги! Займенник ви вживається як засіб вияву ввічливості у зверненні до однієї особи (пошанна множина). Наприклад: Ви така добра й сердечна. Займенник ми функціонує в науковому стилі (т.зв. авторське ми - у значенні "я").
Прикметно, що стилістичним засобом є форми кличного відмінка, котрі широко вживаються в розмовному і художньому стилях. Науковому і діловому стилям цей відмінок не властивий, окрім звертань. У художньому стилі в формі кличного відмінка можуть вживатися іменники - назви неістот: дубе, хмелю, гаю, земле, зоре, діброво. М.Рильський у вірші звертався до столиці України: "Це ти, мій Києве квітчастий". Ой сосно, сосно, де ти росла, що лугами-берегами припливла? (Весільна пісня). Світи, зірко, з неба, бо нам цього треба (Весільна пісня). Ой хмелю, хмелю високий, на тобі листок широкий… (Весільна пісня).
Деякі прикметникові форми виявляють стилістичне забарвлення. Так, у розмовному і художньому стилях широко вживані прикметники, ступені порівняння яких творяться особливими способами - префіксами і суфіксами. У діловому стилі використовуються прикметники з префіксами архі-, гіпер-, ультра-, над-: архіважливий, ультрамодний, надтвердий, гіперінфляційний. Якщо ці прикметники потрапляють у художні тексти, то набувають різних емоційно-експресивних відтінків, як ось: "У мами надлюдська сила, надлюдський розум! - з подивом шептав Адась". (І. Франко.)
Для розмовного і художнього стилів характерне використання прикметників із префіксом пре-: прекрасний, пречудовий, пресвітлий, суфіксами - езн-, - елезн-, - енн-, - ісіньк-: величезний, довжелезний, широченний, яснісінький. Гіперболічну ознаку виражають складні прикметники добрий-добрий, великий-великий, мудрий-премудрий, густочервоний, які прикметні для розмовного і художнього стилів.
Зазначимо, що стилістично забарвленими є короткі і нестягнені форми прикметників, займенників - вживаються в народнопоетичному та художньому мовленні: дрібен, певен, зелен, кожен, всяк, жоден, білая, білеє - білії, вірная, вірнеє - вірнії. Наприклад: І широкую долину, і високую могилу, і вечірнюю годину, і що снилось, говорилось - не забуду я. (Т. Шевченко.)
Числівники виступають як стилістично нейтральні слова, хоча вони найчастіше використовуються в науковому, діловому й публіцистичному стилях. Числівник один (одна, одно, одні) виступає як багатозначне слово в розмовному і художньому стилях.
Звернімо увагу на словосполучення. Які з них неправильні? У чому це виявляється?
Зелена трава - зелений дощ. Ішов швидко - ішов камінно. Руки дівчини - руки будинку.
Отже, в словосполученнях порушено смисловий зв'язок між словами, хоча граматичні зв'язки правильні. Прикметник зелений узгоджується в роді, числі і відмінку з обома словами - трава і дощ. Але в першому словосполученні зелений називає реальну ознаку предмета, а в другому ні, бо дощ не може бути зеленого кольору. Як бачимо, слово як одиниця мови характеризується здатністю вступати в смислові зв'язки з іншими словами, що впливає на стиль тексту чи його емоційно-експресійне забарвлення.
Комунікативний діалог відбувається завдяки мові. Отже, сполучуваність слів - це здатність їх поєднуватися з іншими словами в процесі формування й висловлення думки. такий мовний процес залежить від особливостей тих понять, які вони позначають.
Наприклад, іменник кіт може сполучатися з такими прикметниками: сірий, попелястий, чорний, маленький, добрий, розумний, але не можна сказати ранковий, солодкий, густий кіт, бо ці поняття не сумісні. Стилістичне забарвлення тексту виникає внаслідок сполучуваності стилістично нейтральних і стилістично маркованих слів. Найчастіше в ролі останніх виступають слова в переносному значенні. Це розширює рамки їх сполучуваності, і в художньому стилі цілком доцільним буде речення: Полем кмітливо і спритно перебігав кіт. Стилістична виразність слова виявляється в словесному оточенні, в певному контексті. Саме контекст (словосполучення, речення, текст) дає змогу точно встановити значення слова, що входить до його складу. Одначе сполучуваність слова дає цілий ряд обмежень - значення слова, стильова приналежність, емоційно-експресивне забарвлення, граматичні особливості, норми слововживання. Знання цих відомостей називають даром слова, або мовним чуттям, яке забезпечує правильну побудову висловлювань.
Уводячи те чи інше слово в контекст, носій мови завжди вживає його в одному значенні, хоч воно може мати їх декілька. Наприклад, слово зима називає пору року, що має три місяці - грудень, січень, лютий. Коли ж зима тепла, без снігу, цілком закономірне речення: Чи буде цього року зима? - хоча відомо, що зима буває щороку.
Часто сполучуваність слів визначається закріпленістю за певними поняттями. Так, говорять ялинкові прикраси (іграшки, що ними прикрашають ялинку), але неможливо сказати берестові, грабові, дубові прикраси.
Фразеологізми - особливі мовні одиниці - мають чітко виражене стильове призначення. Вони тяжіють до окремих стилів і в текстах цих стилів найчастіше вживаються. Пояснити це можна тим, що вони співвідносні зі словами, бо, як правило, виражають одне поняття, використовуються як образні синоніми і мають виразне стилістичне забарвлення.
Кожний стиль мовлення володіє значним запасом фразеологізмів. Стилістичні функції фразеологізмів залежать від джерел їх походження. Відтак фразеологізми діляться на три групи: розмовно-побутові, народнопоетичні та книжні.
Розмовна фразеологія української мови надзвичайно багата й різноманітна: розбити глек; собаку з'їсти; як дбаєш, так і маєш; друзі пізнаються в біді.
Розмовно-побутові фразеологізми широко вживаються в розмовному, художньому стилях, рідше - в публіцистичному. Ці фразеологізми мають яскраво виражене емоційно-експресивне забарвлення. Серед них багато прислів'їв і приказок, що роблять наше мовлення багатим, виразним, дотепним. Наприклад: Чорта лисого хапнеш, коли все позапирано. (М. Кропивницький.) То добре, що швидко, та є таке прислів'я: "Поспішиш - людей насмішиш". (Остап Вишня.) У творах художньої літератури розмовно-побутові фразеологізми є важливим засобом підсилення, увиразнення думки. Цю ж функцію вони виконують і в текстах публіцистичного стилю.