J6. Олександр Востоков (1781—1864). Іще 1802 р. О. Востоков починає працювати над укладанням етимологічного словника старослов'янської мови. У 1809 р. у своєму «Изложении об зтимологиче-ском словаре» бій повідомляє, що працює над етимологічним порівняльним словником, або глосарієм, словено-російської та інших єди-нокореневих з нею мов індоєвропейських, тобто не тільки польської, богемської та інших словенських діалектів, але й німецької, грецької, цельтської з їх діалектами, щоб показати різні ступені спорідненості між усіма мовами і поступове походження та перехід слів з однієї мови в іншу. Варто відзначити, що в той же час О. Востоков чітко розрізнює слова «першокласні» і слова «другокласні». Першу групу складають слова, найнеобхідпіші в повсякденному мовному вжитку людей; вони дуже рідко запозичаються. До другої групи належать назви не всім взагалі країнам властиві, а такі, що переходять від одного народу до іншого; звідси навіть і очевидна схожість таких імен в різних мовах не становить ще доказу про єдиноплеменність народів або про спорідненість мов. Ці роздуми молодого О. Востокова про поділ слів на групи залежно від уживання і походження їх дуже нагадують міркування Р. Раска про успадковані та запозичені слова. Для ілюстрації ж спорідненості мов О. Востоков використовує слова типу око, сердце, день, ночь, солнце, вода, стою, лежу та под., порівнюючи їх з відповідними словами різних, стародавніх та нових, європейських мов.
Наведені факти незаперечно свідчать, що О. Востоков уже 1809 р. мав досить чіткі уявлення про спорідненість мов («походження їх від одного кореня») та про методи виявлення цієї спорідненості, що будував він свій етимологічний словник російської мови (який, на жаль, не був закінчений) вже на нових лінгвістичних засадах.
А втім, інтерес до лексикографії був у Востокова сталий: 1843 р. О. Востоков видає Остромирове євангеліє 1056—57pp., додаючи до нього граматичні пояснення і словник; бере активну участь "в укладанні «Словаря церковнославянского и русского язьїка», виданого Російською Академією 1847p.; редагує «Опьіт областного вели-корусского словаря» (1852) та додатки до нього (1858); 1858— 1861pp. виходить його двотомний «Словарь церковнославянского язьїка».
Багато часу і уваги приділив О. Востоков описові старовинних рукописних пам'яток. З його ім'ям пов'язані численні видання окремих пам'яток, а то й цілих збірок пам'яток. Старанно, сумлінно досліджуючи палеографічні особливості пам'яток, О. Востоков прагнув точно визначити їхню етнічну приналежність і хронологію. Його праця «Описапие русских и словенских рукописей Румянцевского музеума» (1842) або «Сборник памятников, находящихся вне России» (1827), як і «Грамматические обьяснения на три статьи Фрейзинген-ской рукописи» (1865), стали зразком для всіх наступних поколінь слов'янських палеографів.
В «Описі...» дослідник уже чітко розрізняє болгарські, сербські, російські («північно-руські») і українські («південно-руські») «ізводп», або редакції старовинних пам'яток.
Саме з такого методу вивчення стародавніх рукописів і виросла славнозвісна праця 1820 р. О. Востокова «Рассуждение о славянском язьіке, служащее введением к грамматике сего язьїка, составленной по древнейшим оного письменньїм памятникам», за яку його було обрано членом Російської Академії, а також членом кількох зарубіжних академій і наукових товариств. Патріарх слов'янської філології, Й. Добровський був такий вражений відкриттями О. Востокова, що хотів негайно припинити друкування своєї нової книги («InstitutioneslinguaeSlavicaedialectiveteris») і переробити її відповідно до положень праці О. Востокова.
І справді, у розвідці О. Востокова було чимало нових, цілком оригінальних спостережень і висновків із фонетики та морфології старослов'янської мови. Ось для прикладу деякі з них.
У стародавніх слов'янських пам'ятках вживалася колись літера ь. Іще в доповіді 1810 р. «Иосифа Добровского примечания на Шлейце-ровьі рассуждения о старославяиском (или церковнославянском) язьіке» О. Востоков писав, що цей знак напевно, був не корисним як в кінці слів, так і в середині; нащо ж бо було розумному Кирилові впроваджувати в славенську азбуку такий знак, якого не було в його взірці — грецькому алфавіті, коли б цього не вимагала вимова словенська?.. Відносно ж початкового вживання цієї літери вчений вважає, що літеру ь писали (принаймні, повинні були писати) тільки замість короткого голосного або, краще сказати, напівголосного..., який ледве чувся у вимові. У цій праці О. Востоков вже впевнено розповідає про редуковані голосні ь та ь, про занепад їх або ж заміну голосними о та е в певних позиціях у давньоруській мові, приблизно у XIII ст.,
У стародавніх слов'янських пам'ятках вживалися колись знаки ж та а, так звані юси. До появи праці О. Востокова ці знаки вважалися загадковими. Вивчаючи вживання цих знаків у пам'ятках старослов'янського письменства і залучаючи до порівняння інші слов'янські мови, О. Востоков прийшов до думки, що літери ж та А та двоголосні написання їх \Ж і ітл в кирилівській азбуці первісно мали звук польських з, щ, iqі що, отже, ці звуки, які збереглися нині тільки в польській мові та ще в мові люнебурзьких слов'ян, існували в тій старій словенській, на яку перекладена Біблія. Це своє твердження О. Востоков обґрунтовує докладним порівнянням багатьох слів старослов'янської мови зі словами польської мови та випадками змішування юсів у стародавніх лам'ятках із літерами для позначення нено-сових голосних. Пор., наприклад: старосл. ДяхБТз — польськ.d^b — рос. дуб, старосл. масо — польськ.miejso— рос. мясо. Встановлення
цієї фонетичної закономірності (вимовляння і¥ї як о> А як е і подальша деназалізація) відкривало шлях для широких зіставлень слов'янських мов з іншими індоєвропейськими мовами (nop. напр., старосл. п&сь — польс. g%s— рос. гусь — нім. Gans; старосл. пать—польськ. piejc рос. пять — грецьк. pente, санскр. репса) і пояснення багатьох явищ у межах слов'янських мов (nop., напр., форми типувьзАтн— вьзьмл, има— имєиє та ін.).
О. Востоков встановлює, що старослов'янська мова після задньо-язичних г, к, х не могла мати голосних переднього ряду, -а після ж, ш, ч, ц, щ не трапляються в ній голосні заднього ряду. Але згодом такий стан змінився: замість старих написань типу гьібель, кьісль, хьітрь починають писати гибель, кисль; хитрь. Так відкриваються перспективи для вивчення однієї з найважливіших рис усіх слов'янських мов — палаталізації задньоязичних приголосних г, к, х, установлення їх відносності абсолютної хронології.
На матеріалі старослов'янської та інших слов'янських мов О. Востоков показав, що являють собою і такі звукові відповідності, як-от доля звукосполучень tj, dj (nop. старосл. св-Ьшта, польск. Swieca, рос. свеча; старосл. мєжда, польськ. miedza, рос. межа), східнослов'янське повноголосся відповідно до своєрідних звукосполучень в інших слов'янських мовах (nop. старосл. градь, болг. град, польск. grod, чеськ. hrad— замок, кремль, рос. город; старосл. глава, болг. глава, серб, глава, польськ. gtowa, рос. голова), як витворилися повні прикметники з коротких унаслідок приєднання до них форм анафоричного займенника и, іє, м, як відбувся процес зникнення форм су-піна та іп.
У 1843 р. О. Востоков друкує «Грамматические правила словен-ского язьїка, извлеченньїе из Остромирова евангелия», а 1863 р. виходить у світ його «Грамматики церковно-словянского язьїка, изло-женная по древпейшим оного письменньїм памятникам». Авторитет О. Востокова як дослідника старослов'янської мови був настільки великим, що, наприклад, такий видатний дослідник слов'янських мов, як ФранцМіклошич (1813—1891)*із вдячністю прийняв зауваження О. Востокова на свою книгу «LautlehreundFormenlehrederAlt-slovenischenSprache» («Фонетика та морфологія старослов'янської мови»).
Чітко розмежовуючи мову старослов'янську і російську, О. Востоков встановлює для останньої три періоди її історичного розвитку: давній період (до кінця XIV ст.), середній період (до XVIII ст.) і новий період (з XVIII ст.). У своїй праці «Русская грамматики по начер-танию сокращенной грамматики поліїее изложенная» (1831) О. Востоков, відкинувши формально-логічну схему, докладно розглядає і зіставляє мовні форми різних стилів, використовує факти живої розмовної мови і порівнює їх з матеріалами споріднених мов. Його аналіз правил російського наголошування, опис прийменникових конструкцій, уживання типів двочленних речень зберігають свою наукову цінність і в наші дні.
Встановлюючи, обґрунтовуючи тезу про близьку спорідненість між собою слов'янських мов, О. Востоков дійшов висновку, що, чим глибше в старовину йдуть письмові пам'ятки різних слов'янських діалектів, тим більшу подібність вони мають. Він вважав, що міщ різними слов'янськими діалектами з найдавніших часів існували розбіжності, але спочатку ці розбіжності мали місце не в граматичних формах, а лише у вимові та вживанні окремих слів, і наука, зіставляючи свідчення пам'яток мертвих мов із фактами живих мов та діалектів, ре-конструюючи вихідні форми, не засвідчувані писаними пам'ятками, спроможна відтворювати далеке минуле споріднених між собою мов.
Роль О. Востокова в історії мовознавчої науки стисло і точно схарактеризував Ізмаїл Срезневський (1812—1880): «Ніким не випереджений, сам собою потрапивши на пряму дорогу в той час, коли і на заході Європи не чулося ще подиху нового історичного напряму філології і мовознавства, Востоков зробив ряд відкриттів, які повинні були змінити уявлення про слов'янську мову, що панувала доти. Цим поглядом на долю слов'янської мови, що збігся з наступними відкриттями західноєвропейських філологів, Востоков заклав міцну основу слов'янської філології як самостійної галузі філологічних досліджень: усі слов'янські філологи повинні були стати його послідовниками або залишитися в числі відсталих. Крок незабутній: його одного б вистачило, щоб поставити Востокова поряд з великими подвижниками науки» *.