Правопис М.О. Максимовича був дуже складним І незручним для користування. Тому він майже не знайшов прихильників на східноукраїнських землях. У всякому разі, жоден з визначних українських письменників не друкував своїх творів за цим правописом. Проте він набув значного поширення на західноукраїнських землях, де, починаючи з 50‑х років XIX ст., був офіційно визнаний і вживався в Галичині до 1886 р. Ще в 1889 р. за цим правописом у Львові вийшла граматика О. Огоновського, офіційно затверджена до вжитку у середніх школах Галичини і Буковини. На Закарпатській Україні правопис М.О. Максимовича з певними видозмінами проіснував аж до 1945p., тобто до возз'єднання її з Радянською Україною.
Хоч на західноукраїнських землях аж до початку 60‑х років панувала церковнослов'янська графіка з традиційним історико-етимологічним правописом, уже в першій половині XIX ст. тут з'являються спроби правописної системи на фонетичній основі. Так, 1837 р. у Будапешті було видано збірку творів трьох молодих західноукраїнських письменників М. Шашкевича, Я. Головацького, І. Вагилевича «Русалка Дністровая», в якій вперше на Західній Україні вводилася до літературного вжитку народна мова, причому сама збірка надрукована гражданським шрифтом і правописом, заснованим на фонетичних засадах. Щоправда, цю збірку вороже зустріли реакційні кола Галичини, які вжили всіх заходів до її заборони. Однак вона зіграла важливу роль у становленні на західноукраїнських землях нової української літератури й українського правопису на фонетичній основі.
Правопис «Русалки Дністрової», базуючись на фонетичному принципі (nop. вислів із передмови: «пиши, як чуєш, а читай, як видиш»), зводився до передачі звука \і] через і, якщо він походив з етимологічних [о], [е]9 та через Ь, якщо він походив із старовинного [Ь], введення літери и для передачі звука [и] будь-якого походження, а також літери б та буквосполук йо, ьо в їх сучасному вжитку, усунення літери ь та деяких інших нововведень, які у процесі становлення українського правопису не прищепилися (наприклад, літери у для передачі нескладового [у], сербської літери у для передачі африкати [дж] тощо).
Протягом 50–70‑х років XIX ст. на східноукраїнських землях поступово складається правописна система, близька до сучасної. Важливу роль в її усталенні відіграли такі видання, як двотомне зібрання фольклорно-етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси» (1856–1857) та «Граматка» (1857) П.О. Куліша, альманах «Хата» (I860) і особливо журнал «Основа» (1861–1862), а також видання Південно-західного відділу Російського географічного товариства, зокрема його «Записки юго-западного отдела Русского географического общества» (т. 1, 1873), та відоме семитомне зібрання фольклорно-етнографічних матеріалів, що вийшло під назвою «Труды зтнографическо-статистической зкспедиции в Западно-Русскин край» (1871–1877).
Правопис журналу «Основа» тривалий час називали кулішівкою^ пов'язуючи в такий спосіб його усталення з ім'ям П.О. Куліша. Однак у цьому є велике перебільшення. П.О. Куліш справді відіграв певну роль у становленні сучасної української орфографії, але не більшу від ряду своїх попередників та наступників. Він використав надбання своїх попередників, об'єднавши їх в одній правописній системі, і спопуляризував у своїх численних виданнях, зокрема і в журналі «Основа».
Найбільшим досягненням правопису журналу «Основа» було усталення вживання літер і, и для передачі звуків української мови [і], [и] будь-якого походження, однак ді правописні явища, як ми бачили, існували й раніше, щоправда, роздільно в окремих попередніх орфографічних системах (в правописі О. Павловського – і, в правописі «Русалки Дністрової» – и). Одночасно треба відзначити, що в правописі журналу «Основа» було й чимало застарілих елементів, від яких вже відмовилися попередники. Так, у ньому послідовно зберігалася літера ь в кінці слів, йотоване [о] і м'якість попереднього приголосного перед [о] передавалася через е, непослідовно вживалися літери е, є та ін. Крім того, цей правопис відзначався і зайвою фонетизацією, що відбилося в передачі деяких морфем (nop., наприклад, передачу дієслівних форм на – ться то через – тьця, то через – тця, на – шся-то через – шся, то через – сся: вертаютьця, верне-тця, одібгешся, вітаесся) та ін.
Видання Південно-західного відділу Російського географічного товариства, в яких брали участь такі визначні вчені-мовознавці, як П.Г. Житецький і К.П. Михальчук, внесли до правопису журналу «Основа» ряд уточнень, що сприяли його вдосконаленню, найважливішими з яких були: 1) опускання літери ь в кінці слів; 2) послідовне вживання літери є в її сучасному значенні; 3) введення літери ї для передачі йотованого [І]; 4) передача м'якості приголосних перед [о] через буквосполучення ьо (трьох) та ін.
Удосконалений в такий спосіб правопис журналу «Основа» проіснував недовго. Царським указом 1876 р. він був заборонений, і українське письменство ще тривалий час змушене було користуватися не пристосованим до фонетичної та граматичної системи української мови історико-етимологічним російським правописом, що отримав назву «ерижка», чи «ярижка» (від назви літери бі – «ери»). До правопису «Основи» на східноукраїнських землях повернулися тільки після революції 1905 р.
У середині і протягом другої половини XIX ст. було здійснено і ряд інших спроб упорядкування українського правопису (наприклад, І. Бецьким у збірнику «Молодик», що вийшов у Харкові 1843 p., А. Метлинським у збірнику «Южный русскій зборник», що також вийшов у Харкові 1848 p., М. Гатцуком у збірці під назвою «Ужинок з рідного поля» 1857 р. і в «Українській абетці» 1861 р. та ін.), однак вони мало відбилися на загальному процесі становлення української орфографії. Окремо згадаємо хіба що загалом дуже невдалу спробу правопису М. Гатцука, який в обох своїх варіантах (і гражданському, і кириличному) відзначався надзвичайною складністю, що виявилася, зокрема, в надмірному застосуванні надрядкових знаків. Проте саме цьому правопису українська орфографія завдячує відновленню давнього паєрика, тобто апострофа, вживання якого з часом стає все послідовнішим.
З інших спроб згадаємо ще правопис М. Драгоманова, який, хоч і не залишив сліду в загальному процесі нормалізації української орфографії, відомий тим, що ним було свого часу надруковано цілий ряд цінних видань, зокрема перше видання славнозвісного роману Панаса Мирного й Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Вперше цей правопис було застосовано у виданому М. Драгомановим 1878 р. в Женеві українському збірнику «Громада». Суть його зводилася до того, що з українського алфавіту вилучалися йотовані літери і замість них за сербським зразком вживалися букво-сполуки] a, jy, je, ji(на початку слів і складів) чи ьа, ьо, ьу, ье (в середині слів після м'яких приголосних), а замість літер й, щ вживалася латинська літера jта буквосполучення.
Правопис М. Драгоманова на східноукраїнських землях не вживався зовсім, а в Галичині ним певний час користувалися його ідейні однодумці, зокрема молоді «народовці» і радикали, а також І. Франко.
Як уже згадувалося, усталення українського правопису на західноукраїнських землях відбувалося своєрідно, Тут ще певний час (аж до початку 60‑х років XIX ст.) користувалися переважно церковнослов'янським кириличним письмом і в світському письменстві. Так, навіть відома «Граматика руского языка» Я. Головацького, що аж до 1862 р. служила основним посібником з української граматики для шкіл, була надрукована церковнослов'янським шрифтом. Проте правописні питання в Галичині протягом усього ХіХ ст. стояли дуже гостро, причому особливо запеклу полеміку викликали спроби латинізації українського письма в 1858 р. що вилилася в цілу азбучну війну, яскраво описану І. Франком.
Після 1848 р. згідно з ухвалою так званого собору (з'їзду) руських учених в західноукраїнських землях поширився історико-етимологічний правопис, однак поява і поширення правопису журналу «Основа» в Східній Україні привернула до себе увагу також прогресивних діячів науки й культури Західної України, і тут з часом, як висловлювався І. Франко, вся найбільш прогресивна молодь, залишивши мертвеччину етимології, повернулась до фонетичного правопису. Проте прибічники етимологічного правопису довго ще не здавали своїх позицій. Між ними і прихильниками фонетичного правопису тривалий час (аж до початку 90‑х років XIX ст.) точилася гостра боротьба, що іноді доходила до фанатизму, що також знайшло яскраве відбиття у ряді сатиричних віршів І. Франка (наприклад, «Марш галицько-руських «твердих»).
Починаючи з 80‑х років XIX ст., зокрема після завершення 1886 р. у Львові видання двотомного «Малорусько-німецького словаря» Є. Желехівського і С. Подільського, в західноукраїнських землях поступово поширюється новий правопис, заснований на фонетичному принципі, що знайшов втілення в цьому словнику і дістав назву желехівки. Цей правопис з 1895 р. був запроваджений до офіційного вжитку у школах Галичини й Буковини, причому в Галичині він проіснував аж до 1922p., а частково і до 1939p., тобто до возз'єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною.
Основні ознаки цього правопису такі: 1) за допомогою літери і позначався звук [/], що походив з етимологічного [о], а для позначення [і], що походив з етимологічних [е] та [*], вживалася літера і, якою передавався також йотований [і] (поділ, стіл, але: сніг, дїло, приніс, їхати та ін.); 2) звук [и] передавався літерою и\ 3) звук [є] передавався літерою е, а для передачі йотованого [е] та пом'якшеного приголосного перед [є] вживалася літера е; 4) йотований звук [о] передавався буквосполученням йо, а м'якість приголосного перед [о] через ьо 5) роздільна вимова твердого приголосного з наступними йотованими голосними не позначалася (вяже, бе); 6) м'яка вимова [с] перед наступним м'яким приголосним передавалася через ь (сьвіт, сьміх, сьвято); 7) у суфіксах – с/е-, – цк-9– з/с – не ставився м'який знак (руский, сїльский, нїмецкий, галицкий, різкий); 8) в іменниках середнього роду типу знання, життя згідно з галицькою вимовою вживалася флексія -є і неподвоєний м'який приголосний (житє, зїле, знане); 9) частка-ся з дієслівними формами, а також складова частина складних форм майбутнього часу – му, – меш, – ме писалися окремо (сподїва-ти ся, ся питає, робити меть ся, ходити ме) 10) у словах іншомовного походження послідовно вживалося м'яке л (бльокада, блюза, кляса) та їн.