Великим здобутком лексикографії 20-х років був «Російсько-український словник», який упорядковувала й видавала Постійна комісія для складання словника живої української мови Української академії наук. Словник, головними редакторами якого були А. Кримський і С. Єфремов, зафіксував уже розвинуту поліфункціональну літературну мову.
У 30-х роках на всі лінгвістичні та лексикографічні праці, створені в попереднє десятиліття, мовознавча спадщина періоду Розстріляного Відродження мало досліджена. Найбільше для її вивчення було зроблено за межами України. Зокрема, серію розвідок присвятив зазначеній тематиці Юрій Шевельов.
Серед відомих укладачів словників, Л.А. Булаховський працював в Харківському університеті з 1916 року, протягом 1921–1941 років завідував кафедрою загального мовознавства. Після війни очолював Інститут мовознавства АН УРСР у Києві [7; 31].
М.Ф. Наконечний, який в Харківському університеті працював протягом майже півстоліття. Він був укладачем і редактором “Практичного російсько-українського словника” (разом із К. Т. Німчиновим), “Російсько-українського фразеологічного словника” .
Розвиток лексикографії з початку 90-х років минулого сторіччя характеризується активізацією словникової роботи у зв’язку зі становленням України як самостійної держави. Також треба відзначити помітну відсутність єдиних методологічних засад і навіть орфографічних принципів (можна провести певні аналогії між цим етапом і 1917 – 1933). З одного боку, безпосередньо продовжується лексикографічна практика попередніх років, у руслі якої перевидано кілька термінологічних словників кінця 50-х – початку 60-х pоків XX століття і видано кілька нових без належної ревізії лексичних норм української мови минулих років. З другого боку, наявна тенденція до повернення традицій українського словникарства кінця XIX – першої третини XX століття (з униканням іншомовних слів, посиленою увагою до народної лексики, «куванням» слів) та правопису 1928 року. Лексично-нормативні і правописні розходження посилюються також у зв’язку з перевиданням словників 1920-х pp. – «Практичний російсько-українських словник» О. Ізюмова, два перевидання словника «Фразеологія ділової мови» В. Підмогильного і Є. Плужника, «Правописний словник» Г.Голоскевича, та виданням словників авторів з української діаспори «Практичний словник синонімів української мови» та «Російсько-український словник складної лексики» С. Караванського, США.
Словники народної мови також містять у своєму складі архаїзми та історизми :
«Словник говірок Нижньої Наддніпрянщини» В. Чабаненка (т. 1 – 4, 1992);
«Словник стійких народних порівнянь» О. Юрченка і А. Івченка.
1993 вийшов «Фразеологічний словник української мови» в 2 томах (друге видання – 1999).
У 1996 – 1997 з’явилися три різні перевидання «Словаря української мови» за редакцією Б. Грінченка.
Розпочалося видання «Словника української мови XVI – першої половини XVII ст.» (опубліковано в. 1 – 6 по літеру Г, 1994 – 99), що укладається в Інституті українознавства НАН України у Львові.
«Словник синонімів української мови» (т. 1 – 2, 1999 – 2000)[4].
Що ж стосується української тематичної лексикографії, то тут спостерігається певне відставання. Українська мова ще не має достатньої кількості якісних словників. Тематичний принцип організації словникового матеріалу є зручним не лише для лексики. Як свідчать нові розробки в українській, тематичний принцип успішно застосовано у фразеологічних словниках при класифікації синтактичних одиниць – словосполучень і речень, наприклад як у словнику стійких народних порівнянь[8].
Тематичне групування фразеологізмів дає змогу виявити і показати системний характер фразеологічного багатства певної мови, підійти до його вивчення комплексно, а не спонтанно, таким чином істотно підвищуючи ефективність словника, розкрити варіантність фразеологізмів окремої семантичної групи [1].
В українському тлумачному словнику подаються найважливіші й найчастотніші слова сучасної української мови.
-найархїчнішій варіант слова
- найновіша лексика
- доступні й зрозумілі тлумачення слів
- ілюстрації вживання слів у типових контекстах
- синоніми
- етимологічні довідки до слів іншомовного походження[6;7;298].
Власне архаїзми поділяють на кілька груп.
На основі класифікацій, поданих у сучасних лексикологічних дослідженнях, формулюємо узагальнювальну типологію і проілюструємо прикладами. Найпоширенішою є концептуально - семантична група, що охоплює номінації, пов’язані з людиною, її діяльністю, побутом.
Цю групу поділяють на тематичні підгрупи (на означення самої людини, її вікових особливостей, різновидів спорідненості, органів і частин людського тіла та ін.).
При цьому виходимо з корелятивної пари: архаїзм – трансномінатив.
Шар лексики, що виражає родинні стосунки, репрезентовано номенами: отець – батько, матер – мати, муж – чоловік, жена – жінка, чадо – дитина.
Лексика на позначення частин і органів людського тіла виражають пари: уста – губи, длань – долоня, перси – груди, чоло – лоб, ланіти – щоки, чрево – черево. У групі лексики на позначення діяльності людини та її органів виявлено синонімічні ряди архаїчної лексики. Найчисельнішим з них є ряд дієслів у значенні „говорити, висловлювати думку”: благовістити, веліти, воспівати, восхвалити, глаголити, гласити, ректи, славословити, стенати. Цей ряд також передбачає відповідні трансномінативи.
Тематична група на позначення назв птахів та тварин реперзентована лексичними парами на зразок: зигзиця – зозуля, козлище – цап.
Своєрідну групу слів становлять номінації на позначення часових понять. Оскільки темпоральна лексика дуже давня за походженням і переважна більшість цих лексем утворилася ще у спільнослов’янський період.
Архаїчну лексику класифікують за різновидами: власне лексичний, лексико-словотвірний, лексико-морфологічний, лексико-фонетичний, семантичний.
Історизми класифікують за тематичними групами:
1.) суспільно-політична лексика, що включає мовні одиниці на позначення соціальної організації суспільства, відносин у ньому: вінценосний, вольний, гетьман, добродій, кесар, краля, лановий, лицар, любомудр, наказний, одукований, патрицій, хан, цар, штампований та ін. До цієї групи можна віднести лексико-семантичну підгрупу слів на позначення відношення „людина – релігія”, репрезентовану такими лексемами: бусурман, лукавий, нехрист, нечестивий, помазаник, творитель, уніат.
Окрему підгрупу становлять слова на позначення національної належності: жид, жидівка, кацап, лях, моголи, русичі, турчин, хохол, черкес та ін.;
військова лексика: воєвода, гайдамак, гаківниця, дружина, запорожець, козак, легіон, ратище, соцький. Засвідчено також лексеми на позначення реалій старовинного військового спорядження: збруя, меч, ратище, спис, шолом і кілька назв на означення реалій старого флоту: байдак, галера, чайка;
соціально-економічна лексика, що включає слова на позначення осіб, пов’язаних з певним родом занять: бурлака, ватажник, ворожка, гречкосій, знахарка, каламар, карбівничий, книгар, книжник, орандар, орандарка, орарь, піїт, трубадур, характерник, шинкар, шинкарка та ін. Сюди долучаємо підгрупу слів на позначення одиниць виміру та ваги (аршин, верста, віз, відро, ґрунт, миля, міліон, пуд, фунт, упруг), а також ряд лексем на означення старовинних монет, грошових одиниць: гріш, гривня, дукат, злато, злото, золотий, золото, копа, півкопи, таляр, червінець, шаг, шажок, шеляг; 4) лексика на означення реалій соціального та індивідуального побуту, зокрема: назви будівель, споруд: кишло, куща, палата, світлиця, харем, храм, храмина, чертоги; назви громадських закладів: корчма, оранда, шинок; назви службових приміщень: острог, хурдиґа; назви предметів одягу, взуття: жупан, запаска, кирея, свита, сіряк, онуча, плахта; назви страв та напоїв: кав’яр, куліш, мед, оковита, опріснок та ін.
Розглянута застаріла лексика різна за розвитком семантики. Одні лексеми розширили її, інші – звузили. Це засвідчують різні напрямки еволюційних процесів у становленні того чи іншого значення слова. Тому хронологічно маркована лексика має значні потенційні стилістичні можливості, що реалізуються у взаємодії цих лексем із загальновживаними словами на фонемному, лексичному та функціональному рівнях. Архаїзми в художньому тексті перебувають у більш актуальній стилістичній позиції, ніж історизми, оскільки на тлі своїх нейтральних синонімів їхня незвичність, експресивність здаються виразнішими. Можливість використання цієї групи лексики у переносному значенні і в системі тропів підсилює їхній стилістичний потенціал. Архаїзми у художньому творі є засобом створення патетики, а також комічного і сатиричного ефектів.
З погляду походження аналізована лексика різноманітна. Її основу складають власне слов’янські лексеми, частина яких бере початок з епохи спільнослов’янської мовної єдності, частина – старослов’янського походження, частина виникла на спільносхіднослов’янському мовному rрунті ще в епоху Київської Русі, частина ж – пізнішого (власне українського) походження. Серед досліджуваних лексем багато запозичень з російської, польської та тюркських мов, що пояснюємо тісними геополітичними контактами українців із сусідніми народами.
Застарілими слова стають внаслідок постійного процесу старіння, архаїзації якоїсь частини словникового складу.