Богдан Горинь, згадуючи про своє знайомство з видатним поетом, писав, що Василь Симоненко боляче говорив про абсолютну неможливість надрукувати вірші з гострою суспільною проблематикою, а "поезія має силу, коли її читають, а щоб її читали, мусить бути надрукована, - згадує Б.Горинь слова, сказані В.Симоненком при одній із зустрічей. - Але в яку форму одягти думки, щоб вони обминули вила цензури, придирливої тепер до кожного рядка, і буквально до кожного слова?" [8, 3]. В.Симоненко розповідав, як шукав різних способів, удаючись до езопівської мови, щоб написати про те, що найбільше наболіло.
Одна з проблем, що дуже хвилювала поета, - свідома цілеспрямована русифікація України. На його очах проходило методичне руйнування української культури, гинула рідна мова. Глибоке усвідомлення, що на душу українського народу накинуто міцно сплетений шовіністичний зашморг, причиняло йому фізичний біль. Не менше мучило питання, як протидіяти, як зупинити смертельний процес. Всі ці болючі роздуми знайшли вияв у вірші, присвяченому курдам. В адресований "Курдському братові" вірш, В.Симоненко вклав усю пристрасть зболеного серця, у якому вже клекотіли громи:
Жиріє з крові змучених народів
Наш найлютіший ворог - шовінізм. [29, 27]
Ця поезія - громадянський заповіт художника слова. У вірші нарешті вдалося закласти той динаміт, який він так довго шукав. Наділений від природи чітким аналітичним мисленням, Симоненко не сплутував понять шовінізм, інтернаціоналізм, патріотизм. Богдан Горинь також згадує, як восени 1962 року готувалася до виходу в журналі "Зміна" (тепер "Ранок") велика добірка поезій Василя Симоненка. Поет приїхав до Києва, щоб одержати сигнальний номер журналу в редакції. Коли він вийшов із редакції, був дуже схвильований і пригнічений. Червоним олівцем грубими лініями було перекреслено навхрест половину віршів Симоненка. Підписав відповідальний редактор, пропустила журнальна цензура і тільки при остаточному погодженні в ЦК ВЛКСМ перший секретар, використавши своє службове становище, грубо і безцеремонно вчинив чорну справу. То були поезії Симоненка, яким він став в останні рік-два, коли в його духовному небі була не тільки лірична тиша, а й кресали блискавиці і клекотіли громи. З добірки поставав поет, який виражав зболену і збурену душу цілого народу. Було викреслено вірші "Злодій" і "Некролог кукурудзяному качанові, що загинув на заготпункті". Інші вірші скалічила цензура : змінені слова, пропущені окремі рядки і цілі строфи.
В останні роки життя В.Симоненко почав замислюватися над становищем у країні. Сталін як особа і сталінізм як соціальне явище його особливо хвилювали, над цими проблемами він багато думав. Хвилювали митця слова і долі його попередників, поети та письменники, яких було знищено в Концтаборах та тюрмах - Плужник, Зеров, Хвильовий, Драй-Хмара, Куліш. Незадовго до трагічного завершення свого життя Василь Симоненко відкрив для себе правду. Його шлях до істини був тяжким. Причиною тому були романтично-комуністичні переконання, що тяжіли над митцем із дитинства і впали лише за кілька років до смерті; глибоко закорінений у душі атеїзм і віра, навіть сліпа, в неіснуюче комуністичне майбутнє; рамки соцреалізму, в яких творив поет. Не лише "проклята газетярська поденщина" спричинила до появи в талановитого чесного митця деяких сірих, мертвих віршів. Із гіркотою і жалем говорив він, що написав чимало газетних віршів, за які йому по-справжньому соромно, то газета калічить поета своїм "треба": треба до ювілею, треба до з'їзду, до конференції, до пленуму і так без кінця. В.Симоненко болючіше й чіткіше, ніж будь-хто інший, збагнув і підсумував у щоденнику зі спепеляючою безжальністю до себе: "Земля вже двадцять восьмий раз несе мене навколо Сонця. Мало встиг я зробити за цей час гарного і доброго. Зате навчився я пити горілку, смердіти тютюном, навчився мовчати і бути обережним, коли слід кричати. І найстрашніше - навчився бути нещирим. Брехня - мабуть, моя професія." [8, 3]
Василь Симоненко вмів любити і вмів ненавидіти. Він був одним із тих, що згоріли від любові й гніву. У спогадах Станіслава Тельнюка є таке нищівно-гостре й безжальне своєю правдивістю місце: "Смерть вибила його з найпередовіших лав борців-лицарів, але далі воювала його поезія, його творча спадщина, пам'ять про нього. І як же ненавиділи його поезію, його пам'ять сталіністи, які за часів Брежнєва здобулися-таки на реванш за удар, завданий їм на XXз'їзді КПРС. Не вмер би Василь Симоненко - його б вони загнали туди, куди загнали Василя Стуса, чи Івана Світличного.., чи Івана Дзюбу, чи Олеся Бердника, чи багатьох інших. Загнали б у тюрму. Чи загнали б у петлю, як Григора Тютюнника або Віктора Близнеця, у загибель від горілки, як Станіслава Шумицького, Валерія Юр'єва, Василя Бондаря... Вони б знайшли спосіб розквитатися з ним. Але - і в цьому я непохитно впевнений - не змусили б його відмовитися від свого "Я". [25, 15]
Він рано збагнув своє призначення, не боявся його і ніби аж накликав свою долю.
Я хочу буть несамовитим,
Я хочу в полум'ї згоріть,
Щоб не жаліти за прожитим,
Димком на світі не чадіть. [29, 41]
Багато він ще міг би створити. Може лише третину відміряв свого звитяжного шляху, і скільки незробленого зосталось по той бік трагічної межі, за тими непройденими верствами...
ІІІ. Лінгвістичне трактування антонімії
Існуючі визначення антонімів можна умовно поділити на три групи. Перша група — це такі, щовідносять до антонімів слова з протилежним значенням. Подібні формулювання мають власні варіації, але в головному — в тому, що відмічається наявність протилежних значень — вони не розбігаються. Наприклад : "Антоніми — це слова протилежного значення" [19, 92]; "Антоніми є словами різного звучання, які виражають протилежні, але співвідносні один з одним поняття" [9, 95]; "Антоніми — це слова, протилежні за сигніфікативним значенням" [11, 24]. Цей тип визначень незмінно містить вказівку на протилежну семантику; додаткові характеристики про різне звучання слів, про сигніфікативність значення та інші, не змінюючи при цьому суттєво зміст формулювань.
До другої групи належать визначення, в яких робиться спроба окреслити межі антонімії шляхом перелічення основних ознак антонімів і способів їх ідентифікації. Наприклад: "Антоніми — це лінгвістичне спряжені пари слів, що належать до однієї частини мови, є членами унікальної, єдиної, бінарної, пропорційної, багатомірної опозиції. Під лінгвістичною спряженістю розуміється регулярна відтворюваність їх значень" [12, 15]
Третю групу об'єднують спроби описового визначення антонімів шляхом перелічення та пояснення різноманітних їхніх властивостей, функцій, способів творення та вживання тощо.
На мійпогляд, найбільш містко, точно і всебічно дав визначення антонімам Є.М.Міллер.
"Антоніми — це взаємопротилежні за значенням номінативні одиниці мови, які служать для п о з н а ч е н н я взаємопротилежних односуттєвих явищ об'єктивної реальності. Антоніми — це клас слів, фразеологізмів і нефразеологічних сталих словосполучень, які володіють семантичними і структурними особливостями, що відрізняють їх від інших семантичних класів слів тощо. Між антонімами, як і між синонімами, існує сильний семантичний зв'язок, який має концептуальну природу — предметно-речові позначення "ототожнених" контрастів викликають у свідомості найбільш сталі асоціативні зв'язки. Основні якості антонімів: наявність антонімічного з а п е р е ч е н н я (в опозиції антонімів — граничного); здатність викликати асоціації за тотожністю і відмінністю значень... Антоніми виникають, функціонують, ровиваються у мовленні, утворюють антонімічні опозиції. Антонімічні відносини охоплюють всю систему номінації, тобто антонімічність є внутрішня фундаментальна властивість мови. Антонімія слів реалізується (виникає) тільки у мовленні. Клас антонімів безперервно зростає, змінюється, не має чітких меж, носить відкритий характер. Антонімія — абсолютна мовна універсалія." [13]
В антонімічні відношення вступають, звичайно, не всі слова нашої мови. Не входять в антонімічні зв'язки лексеми, які означають конкретні поняття, а саме: Іменники з конкретними значеннями, велика кількість відносних прикметників, багато дієслів та інших лексико-граматичних категорій. Зумовлюється це тим, що слова з конкретним значенням (папір, кобза, будинок, риба, дерев'яний, мідний, читати, лагодити тощо) називають такі поняття, які не мають прямих, співвідносних за протилежністю, відповідників. Для визначення антонімічних слів використовуються такі критерії: 1) антоніми, слова з протилежними значеннями, розрізняються за вираженням протилежності, що передбачає одночасно тотожність в якомусь відношенні. Наприклад: великий - малий ; 2) антоніми регулярно вживаються в типових синтаксичних конструкціях у взаємному протиставленні, наприклад, "Життя стало і бідніше, і багатше"; 3) антоніми мають однакову сферу лексичної сполучуваності, наприклад: новий костюм — старий костюм, прокидатися рано — прокидатися пізно; 4) антоніми означають якісні ознаки, наприклад: широкий — вузький, довгий — короткий; 5) антоніми утворюють словотворчі гнізда: веселий, весело, веселитися — сумний, сумно, сумувати. Необхідно зазначити, що специфічною властивістю антонімів є лише протилежність значень, інші ознаки притаманні й іншим групам слів. Так, у типових синтаксичних конструкціях можуть протиставлятися не тільки антоніми, а й синоніми. Наприклад: не великий, а величезний; пароніми: не емігрант, а мігрант тощо.
Не можна також вважати достатньо надійним критерій однакових сфер лексичної сполучуваності, адже для багатьох антонімів така поєднуваність неможлива. Це пояснюється специфікою їх значень — взаємовиключні і тому в багатьох випадках не допускають однакової дистрибуції: запущена хвороба — богатирське здоров'я.