«Матеріали до Словника…» Є.Тимченка не втратили своєї актуальності й можуть відіграти позитивну роль як база історико- лексикографічних та історико-семантичних дослідів. Вони можуть слугувати за посібник для студентства і широкого загалу, адже нині виходить у світ і читається досить великий масив літератури, створеної нашою давньою мовою.
1.2 Семантико – дериваційна характеристика словотворчих засобів XV- к.XVIIст
Чільне місце в морфологічному типі словотворення займає суфіксальний спосіб, який полягав, здебільшого, у суфіксації основ. Продуктивність суфіксів різна. Застосування суфікса зумовлене родом іменника, морфологічною природою його основи, лексичною категорією іменників, до складу яких входить це новоутворення, та індивідуальним лексичним значенням основи. Так, наприклад, агентивні суфікси сполучаються з дієслівними основами із значенням дії, але в той же час вони зв’язані з певною основою і невзаємозамінні (-арь, -ачь, -тель). Ця основа тільки як виняток може вступати в зв’язок з двома синонімічними суфіксами.
Найбагатшим і найрізноманітнішим є склад іменників чоловічого роду. У зв’язку з цим найкраще представлені суфіксальні типи іменників чоловічого роду. Найбільшу строкатість суфіксальних типів має категорія назв осіб чоловічого роду. В той час як в інших категоріях іменників серед багатьох суфіксів виділяється тільки кілька провідних суфіксальних типів, чоловічі особові назви більш-менш рівномірно розподілені між шістьма відносно продуктивними суфіксами. Найменшу строкатість суфіксальних типів виявляє категорія абстрактних назв середнього роду, за своїм значенням назв дій або властивостей [1, с.8 ].
Суфіксальна підсистема сучасної української літературної мови незмінно привертає увагу дослідників. Вона неодноразово ставала об’єктом як теоретичних студій з морфеміки та словотворення, так і предметом опрацювання при укладенні різнотипних морфемних та словотвірних словників. Аналізу окремих ланок суфіксальної підсистеми, проблемам встановлення інвентаря її одиниць, визначення їхніх властивостей, відношень між одиницями, особливостей використання одиниць суфіксальної підсистеми в процесах творення слів різних частин мови присвячено багато праць вітчизняних мовознавців (О.К.Безпояско, С.В.Воропай, К.Г.Городенської, Н.Ф.Клименко, М.Я.Плющ, Л.О.Родніної, М.В.Кравченко та ін.). Спробу описати суфіксальну підсистему як цілісний мовний об’єкт здійснено в колективній монографії «Словотвір сучасної української літературної мови» (К., 1979). У працях Л.Л.Гумецької, В.В.Німчука, І.І.Ковалика, С.П.Самійленка, А.П.Грищенка, Л.М.Полюги, П.І.Білоусенка та інших дослідників предметом дослідження ставала й історія формування окремих ланок та одиниць суфіксальної підсистеми української мови. Не оминули українські вчені своєю увагою й закономірності функціонування певних суфіксів у різних типах морфемних структур слова (колективні монографії «Морфологічна будова сучасної української мови» (1975); «Морфемна структура слова» (1979); «Морфеміка української мови» К.Г.Городенської та О.К.Безпояско (1985). В останні роки вийшли також друком морфемні словники української мови : двотомний словник-довідник І.Т.Яценка «Морфемний аналіз» (1980-1981), «Морфемний словник» Л.М.Полюги (1983), «Словник афіксальних морфем української мови» Н.Ф.Клименко, Є.А.Карпіловської, В.С.Карпіловського та Т.І.Недозим (1998). У 1985 році побачив світ «Українсько-російський словотворчий словник» З.С.Сікорської.
Крім того, у сучасній лінгвістиці накопичено цінний досвід теоретичного осмислення результатів аналізу будови та функціонування морфемної і словотвірної підсистем мов, зокрема суфіксальної підсистеми як найбільш розгалуженої й активної в слов’янських мовах. Цьому питанню присвячені праці М.М.Шанського, В.В.Виноградова, О.А.Земської, Г.О.Винокура, М.Д.Степанової та ін.
В іменниковій деривації завжди панівним був суфіксальний словотвір, проте переважно в новіші часи активною стала й конфіксація як засіб поповнення субстантивної лексики. Суто префіксальний спосіб деривації представлений в іменниковій системі ще з праслов’янского періоду.
У працях зі словотвору останнім часом все більшої уваги стали надавати проблемі конфікса. На сьогодні в навчально-методичній літературі є різні погляди на це питання, але очевидно, що термін «конфікс» стає загальноприйнятим, а прихильники цього терміну наводять переконливі аргументи на його користь. Вже робляться спроби більш або менш систематичного опису ознак конфіскації на матеріалі різних частин мови. Виділення конфіксів у словотвірній і словозмінній системі різних мов послідовно проводив В.П.Старинін у книзі «Структура семітського слова» (1963р.), де наводяться приклади із індоєвропейських і семітських мов, які переконливо свідчать про те, що конфіксація – явище загальномовне.
Питання, пов’язані з конфіксацією, значною мірою ґрунтуються на наукових ідеях, які склались у Казанському університеті протягом ряду десятиріч. Багато з них розроблялось під керівництвом В.М.Маркова. Це наукові дослідження Г.О.Ніколаєва, Е.А.Балаликіної, А.А.Амінової, Е.В.Казанської та ін. У конфікс організовуються афікси – твірні засоби, значить, семантика конфікса базується на сумі словотвірних значень цих афіксів. Елементи конфіксів, функціонуючи як єдиний твірний засіб, реорганізовують своє значення, і реорганізація ця йде від простої суми значень елементів до повного їх злиття й ідіоматизації [20, с.9].
В останні роки значно посилився інтерес лінгвістів до конфіксації, вивчення особливостей цього способу деривації, специфіки функціонування конфіксальних морфем тощо (В.Старинін, В.Марков, Г.Ніколаєв, Л.Стовбур, І.Іншакова, К.Качайло, С.Воропай та ін.). Однак конфіксальна деривація іменника лишається однією з малодосліджених ділянок. Праці, присвячені іменниковій конфіксації, мають фрагментарний характер. У синхронічному розрізі подано аналіз специфіки функціонування іменникових конфіксів сучасної української мови (С.Воропай), у діахронічному аспекті досліджено розвиток конфіксальних іменників з постпозитивними елементами –ник (І.Іншакова), -ок (К.Качайло), та матеріально не вираженим другим компонентом (Л.Стовбур). Дослідження конфіксації як одного з найпродуктивніших способів словотворення українського іменника XV - к.XVII ст. важливе для характеристики становлення й функціонування дериваційної підсистеми цієї частини мови.
У своїх працях функції афіксів також розглядають О.Безпояско, П.Білоусенко, С.Воропай, К.Городенська, О.Меркулова, В.Німчук, М.Плющ та ін.
Неослабний інтерес до вивчення віддієслівних іменників у слов’янському мовознавстві спостерігається ще з ХХ століття. У сфері наукових досліджень перебували питання історії формування девербативних субстантивів (Л.Булатова, Л.Гумецька, І.Ковалик, А.Майборода), вивчено окремі типи цих похідних (А.Вовк, В.Токар, Л.Третевич, М.Наконечний), їх семантичну та морфологічну валентність (М.Кравченко), стилістичні функції (Л.Дідківська, Л.Родніна).
Останнім часом актуалізується дериваційний аспект вивчення згаданих похідних з огляду на високу продуктивність окремих словотвірних типів і моделей віддієслівних іменників у сучасній українській мові, зокрема девербативів із граматичним значенням предметності. Увагу вчених привертає, насамперед, словотвірний статус розгляданих похідних, їхня дериваційна будова. Дериваційний аспект вивчення віддієслівних похідних дав підстави для вибудови концепції словотвірної категорії опредметненої дії (І.Вихованець, К.Городенська), або категорії опредметнених значень дієслівних предикатів (В.Олексенко). Однак згадана категорія не стала ще предметом спеціального системного аналізу, хоча й потребує глибокого і об’єктивного розгляду [35, с.7].
Пильну увагу лінгвісти приділяли й питанням становлення такого способу творення іменників як основоскладання. Історію виникнення й формування складних іменників досліджували С.П.Самійленко, І.Й.Тараненко, Н.П.Москальова, Л.П.Павленко, В.М.Ліпич, частково на матеріалі певних лексико-семантичних груп – Л.М.Полюга, О.П.Білих та ін. Семантичну та дериваційну природу композитів сучасної української мови описано в працях Л.Є.Азарової, К.Г.Городенської, Н.С.Родзевич та ін. Але історія формування складно – суфіксальної підсистеми українського іменника вивчена фрагментарно. Значна частина іменникових суфіксів, які брали участь у складно – суфіксальній деривації, їх функціональний обсяг, сполучуваність з різними типами основ, ступінь активності використання для вираження певної словотвірної семантики, їх дистрибуція на певних етапах розвитку української мови залишається поза увагою мовців [33, с.3-10].
На сьогодні сформувалися різні погляди на словотвірну вивідність складно – суфіксальних похідних, а критерій невживаності другого компонента визначається не всіма вченими. Майже всі композити середньоукраїнської мови є похідними з підрядними відношеннями компонентів (трапляються лише поодинокі складно – суфіксальні лексеми, творення яких базується на сурядних відношеннях між елементами). Опорними компонентами вони могли мати основи дієслівні або іменникові.
У теорії складних слів ще й на сьогодні дискутується питання про термін для позначення процесу творення дериваційно складених лексем: «словоскладання» чи «основоскладання», хоча немало дослідників їх ототожнює (В.М.Немченко, В.О.Виноградов та ін.). Це проявляється і в кодифікуванні термінів: основоскладання – це те ж, що й словоскладання (О.С.Ахманова). І.В.Каллістова, Л.П.Павленко та ін. вважають, що найбільш придатним видається термін «словоскладання», оскільки складні слова творяться внаслідок поєднання двох слів в одне лексичне ціле, тому що основи як самостійні одиниці в мові не існують. Проте більшість учених наголошує на необхідності розмежування цих понять, відводячи кожному з них окреме місце в словотворенні (М.Н.Родзевич, О.І.Моісєєв, В.О.Горпинич та ін.). В історичному плані словоскладання розглядається як перший ступінь творення складних слів, другим є основоскладання [33, с.5-8]. Неоднозначність трактування явища основоскладання призводить до різних тлумачень поняття «композит», яке в лінгвістичній літературі сприймається в широкому й вузькому розумінні. Широке трактування композитів полягає в розумінні їх як складних слів, утворених з двох або кількох слів, основ чи коренів, об’єднаних в одну лексичну одиницю, яка набула формально-граматичних і семантичних ознак окремого слова. У вузькому розумінні композити – це складні слова, утворені основоскладанням (Н.Ф.Клименко).