3.Мова є поліфункціональною знаковою системою. Крім комунікативної функції, що є єдиною для інших знакових систем, їй притаманні репрезентативна, гносеологічна, прагматична, фатична, метамовна й інші функції. Мова передає не тільки інформацію про якісь факти, а й ставлення мовця до повідомлення, його оцінку дійсності. Мова — знаряддя мислення, засіб пізнання об'єктивного світу.
4.Мова багаторівнева і складна ієрархічна система, яка має два способи організації — парадигматичний (відбір) і синтагматичний (сполучуваність). На відміну від інших знаків мовним знакам притаманна розмитість меж (пор. нормативне лінгвістика тексту і не-відмічене * мовознавство тексту).
Характерними рисами мовних знаків є також абстрактність значення деяких з них і конкретизація їх у висловленні, а також можливість їх використання у відриві від безпосередніх подій і ситуацій.
5. Знаковість і одиниці мови
Дискусійним є питання, що саме в мові слід уважати знаком. Правда, проблема співвідношення знаків і мовних одиниць існує лише в білатеральній теорії. Для унілатералістів у мові все — знаки.
Найменшою мовною одиницею є фонема. Оскільки вона є односторонньою одиницею (має тільки план вираження і не має значення), її не можна вважати знаком. Це одиниця, яка служить для побудови і розрізнення знаків, що, за термінологією Л. Єльмслева, є фігурою. Фонема не має і перелічених вище функцій, які притаманні знакові.
Морфема є двосторонньою одиницею, тобто має і план вираження, і план змісту. Наприклад, у слові рука є дві морфеми. Корінь рук- виражає ідею руки, а флексія -а має аж три граматичні значення: називний відмінок, однина, жіночий рід. Однак ці значення реалізуються не самостійно, а тільки в складі цілого слова. Морфема не може виступати одиницею комунікації самостійно. Враховуючи все зазначене про морфему, її слід уважати напівзнаком (термін В. Ко-духова).
Слово — двостороння одиниця, йому притаманні всі знакові функції, через що є підстави саме слово вважати мовним знаком.
Речення не є знаком, бо складається зі знаків і належить до рівня структур.
Оскільки слова комунікативну функцію виконують у реченні, точніше у висловленні, то дехто схильний думати, що повноцінним мовним знаком є тільки речення. Погодитися з такою думкою важко, бо, по-перше, речення-висловлення не є замінником якогось предмета дійсності, а виражає цілу, інколи дуже складну, ситуацію; по-друге, якщо прийняти висловлення за знак, тоді це не узгодиться з основними ознаками знака. Так, зокрема, у висловленні не може бути асиметричності плану вираження і плану змісту. За такого підходу до проблеми знаковості, як зауважує 3. Д. Попова, можна тлумачити як знак не лише речення, а й текст, що насправді пропонують деякі мовознавці, особливо представники лінгвістики тексту. Що ж стосується речення як одиниці мови (не мовлення), то воно становить собою лише схему і, таким чином, позначає відношення між мисленнєвими образами [Попова 1987: 72].
Отже, у мові виділяють субзнаковий, знаковий і суперзнаковий рівні. Фонеми належать до субзнакового рівня, слова — до знакового, речення — до суперзнакового. Якщо ж врахувати проміжні одиниці, то схема буде мати такий вигляд:
Речення (висловлення) — суперзнаковий рівень
Словосполучення
Слово — знаковий рівень
Морфема
Склад
Фонема — субзнаковий рівень
Мова і несловесні форми спілкування (паралінгвістика і паракінесика)
Людське мовлення супроводжують невербальні (несловесні) системи знаків. Саме невербальні знаки зумовлюють найбільшою мірою відмінність між усним і писемним мовленням. Якщо в писемному мовленні є лише один канал інформації (текст), то усне мовлення має два канали інформації: текст (висловлювані слова) та інтонація, міміка, жести тощо. Другий канал є надзвичайно вагомим при спілкуванні.
Розповідають, що колись Ф. Достоєвський виголосив чудову промову про О. Пушкіна. Пізніше цю промову було опубліковано. Прочитавши її, ті, хто слухав Достоєвського, з подивом зауважували, що це зовсім інша промова. Однак це була та сама промова, промова великого майстра слова, але в надрукованому вигляді вона була позбавлена значної долі своєї сили впливу.
Дехто вважає, що несловесний канал дає слухачеві інформації більше, ніж словесний. На доказ цього наводиться зауваження Р.-М. дю Гара про своїх героїв із його твору «Сім'я Тібо»: «Слова були для них порожнім звуком. Проте погляди, усмішки, тембр голосу, найнезначніші порухи вели між собою безугавну розмову».
Несловесну інформацію вивчають паралінгвістика і паракінесика. До паралінгвістика належать усі ті способи передачі інформації, які пов'язані зі звучанням мови: акустичні характеристики голосу (тембр, висота, гучність), паузи, інтонація тощо. До паракінесика належать жести і міміка.
Тембр голосу впливає на сприймання інформації. Деренчливий чи писклявий голос втомлює слухача, а голос приємного тембру привертає увагу. Крім того, уміння володіти тембром може вносити додаткові відтінки до інформації: одна річ, коли щось буде сказано ніжним, оксамитовим тембром, а інша, коли щось вимовляється з металом у голосі.
Надзвичайно важливу роль у спілкуванні відіграє інтонація. Недаремно кажуть: важливо не те, що говорять, а як говорять. Англійський письменник Бернард Шоу зауважив, що існує п'ятдесят способів сказати так і п'ятсот — ні. Антон Макаренко зізнавався, що педагогом відчув себе тільки тоді, коли зміг один і той самий наказ віддавати двадцятьма різними інтонаціями. Розповідають, що один італійський актор, перебуваючи на гастролях у Польщі, де мав незрівнянний успіх, поза програмою, викликаний на біс, прочитав якийсь монолог. Слухачам здалося, що це був монолог страшного злочинця, який зараз розкаюється у скоєному і щиро просить прощення. Зал перейнявся таким співчуттям до «героя», що в багатьох із слухачів на очах з'явилися сльози. Потім з'ясувалося, що, не підготувавши запасного номера, артист вимовляв по-італійському цифри від одиниці до сотні. За допомогою інтонації можна до протилежного змінити зміст фрази. Саме від інтонації найбільшою мірою залежить те, що одна й та сама дійова особа в певній п'єсі, яку раніше в театрах інтерпретували як негативну, тепер по-новому «прочитана» як позитивна.
Глибоке смислове навантаження в мовленні мають паузи. Це здається парадоксом: людина мовчить, а інформація слухачам поступає. Невипадково Цицерон зауважив: «Наисильніший крик — у мовчанні». Ця ж думка передана і в таких поетичних рядках Василя Симоненка:
Не жартуй наді мною, будь ласка,
І говорячи, не мовчи.
Нащо правді словесна маска?
Ти мовчанням мені кричи.
Згадаймо ще знамениту німу сцену в «Ревізорі» Миколи Гоголя. Напружені, повні внутрішньої динаміки діалоги п'єси раптом змінюються загальною паузою, і вона краще від усяких слів виносить присуд дійовим особам.
Що стосується паракінесики, то варто назвати такий факт: антропологи виявили, що людське тіло може приймати до тисячі найрізноманітніших стійких поз, значна частина яких має чітко виражене комунікативне призначення. Міміка і жести підсилюють інформацію, а іноді створюють певний підтекст, навіть антонімічно переосмислюють сказані слова, таким чином ілюструючи відому сентенцію, що мова дана для того, щоб приховувати думки. Не треба упускати з уваги й те, що у спонтанному мовленні, коли важко підшукати потрібне слово, його заміняють жестом. Якщо, наприклад, запитати, що таке кручені сходи або брижі, будь-яка людина, навіть дуже обдарована в мовному плані, мимовільно починає рукою зображати спіраль або кистю руки в горизонтальному положенні похитувати пальцями [Рус. разг. речь 1973: 465].
Мовознавці зрозуміли важливість міміки і жестів у спілкуванні, особливо якщо врахувати, що вони мають і національну специфіку; це засвідчує створення останнім часом словників жестів і міміки (див., наприклад: Акишина А. А., Кано X., Акишина Т. Е. Жесты и мимика в русской речи. Лингвострановедческий словарь. — М., 1991). Майбутній учитель (не тільки словесник) повинен бути обізнаний з невербальними знаковими системами, щоб ефективно й цілеспрямовано використовувати в своїй педагогічній роботі другий канал інформації, активно впливати на вихованців.
Отже, мова як своєрідна семіотична система є полі-функціональною, багаторівневою і глобальною за значенням. Це вторинна природна багатовимірна динамічна система, яку супроводжують невербальні системи знаків.
Використана література
1. Общее языкознание/ Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. — С. 122—140.
2. Общее языкознание: Формы существования, функции, история языка / Отв. ред. Б. А. Серебренников. — М., 1970. — С. 96—196.
3. Білецький А. О. Про мову і мовознавство. — К., 1996. — С. 162—165, 176—187,193—195.
4. Ветров А. А. Семиотика и ее основные проблемы. — М., 1968.
5. Волков А. Г. Язык как система знаков. — М., 1966.
6. Лосев А. Ф. Знак. Символ. Миф. — М., 1982.
7. Маслов Ю. С. Знаковая теория языка// Вопр. общ. языкознания. — Л., 1967.
8. Кочерган М. П. Мова як знакова система// Укр. мова і літ. в школі. — 1973. — № 4.
9. Панов Е. Н. Знаки, символы, языки. — М., 1978.
10. Проблема знака и значения. — М., 1969.
11. Солнцев В. М. Языковой знак и его свойства// Вопр. языкознания. — 1977. — № 2.
12. Соломоник А. Семиотика и лингвистика. — М., 1995.
13. Степанов Ю. С. Семиотика.