На території України ще племенами трипільської культури (IV-IIIтис. до н.е.) застосовувалися кам'яні та кістяні мотики – ручне знаряддя для обробітку ґрунту; у другій половині І тисячоліття н.е. і за часів Київської Русі панівним землеробським знаряддям стає плуг; і сьогодні для догляду за городніми культурами використовується сапа. Внаслідок подібності за способом і характером дії образ плуга, мотики, сапи, коси легко переноситься на характеристику як хліборобської праці, так і будь-якої узгодженої і неузгодженої діяльності людини: іти з мотикою на сонце; діяти тихою сапою; втрапила коса на камінь; коси, коса, поки роса; держатися плуга; іти за плугом.
Із землеробством в українців було органічно пов'язане скотарство. Упродовж цілого середньовіччя основною тягловою силою у селян були воли, починаючи з другої половини XIX ст., волів почали замінювати кіньми. Велика кількість фразеологізмів української мови містить у собі слова віл, кінь, упряжка, хомут, ярмо, стійло, пута, що передають особливості догляду за волами та кіньми, використання їх у сільському господарстві. Метафорично осмислений вислів у ярмі ходити означає зазнавати утисків; попасти в хомут – опинитися в скрутному становищі; іти в одній упряжці – діяти спільно; загнати на стійло – примусити коритися; накладати пута – позбавити волі; як віл перед обухом – приречено; як чорний віл у ярмі робити – дуже важко.
Фразеологізми, за якими стоять реалії утримання худоби, догляду за нею, її випасу, виражають суть досить складних суспільних, моральних, оціночних явищ: як з клоччя батіг – поганий; стадо баранів – натовп, юрба; з-під батога – не по своїй волі; пасти задніх – відставати у чомусь; як свині з череди йтимуть – ніколи такого не буде, як на сало годувати – досита, досхочу.
Особливу увагу селяни приділяли розведенню великої рогатої худоби, яка забезпечувала їх молочними та м'ясними продуктами. Невипадково фразеологічний зворот дійна корова означає постійне джерело прибутку, а стійке сполучення слів медові та молочні ріки – повний достаток.
Важливу роль у господарстві східних слов'ян відігравало бджільництво, адже мед не тільки споживали, а й виготовляли з нього чудовий напій, цінували його за лікувальні якості. Бджіл до купальних свят підгодовували з коритця патокою, розведеною водою, що знайшло відбиток у фразеологізмі липнути, як бджоли до меду. Українські пасічники володіли багатьма способами природного та штучного роїння. Спостереження за поведінкою бджіл відбилися у фразеологічних зворотах як бджіл у вулику; як бджіл по весні; роєм роїтися.
Ще за часів Київської Русі важливу частину господарства становило ремесло.
Велика група фразеологізмів української мови етимологічно пов'язана з найбільш поширеними в Україні ремісничими видами діяльності: ковальство – як ковальський міх дихати; як молотом ударити; кувати залізо, поки гаряче; ткацтво – тонко прясти; як мотовило крутитися; золотарство – позолотити пілюлю; обробка шкіри – не варта шкірка вичинки; в одну шкуру; чоботарство, кравецьке ремесло – пара чобіт на одну ногу; знати і шите і пороте; як на тебе шитий; шитий білими нитками; гончарство – розбити горщик; заглядати в горшки; макітра розуму; столярство – як з молоточка; гострити сокиру; класти зуби на мисник; бондарство – як з бочки говорити; як у бездонну бочку; як обруч на діжці лопнути; як з цебра лити та ін.
Допоміжними заняттями населення з давніх-давен, а в деяких регіонах навіть й основним засобом для існування, були мисливство та рибальство. Велике значення мало рибальство на землях Запорізької Січі. Щороку тут розподіляли риболовецькі й мисливські угіддя між куренями – кидали ляси. Рибальство й мисливство як види народногосподарської діяльності стали основою для творення фразеологізмів на основі спостережень: 1) за поведінкою, зовнішнім виглядом, життям тварин і риб – собачий нюх; мати храп; скалити зуби; як бобер у салі; як риба в воді почувати; як карась ротом глипає; 2) за умовами та досвідом полювання на них – ловити рибу в каламутній воді; впійматися на гачок; знати, де раки зимують; мати пристріляне око; перехоплювати на льоту; вирвати з пазурів; ділити шкуру невбитого ведмедя.
Транспорт та шляхи сполучення мають винятково важливе значення в житті суспільства. Багато фразеологічних одиниць утворилося на основі назв гужового транспорту, який був основним засобом пересування протягом багатьох віків. Один із найдавніших засобів пересування – сани, прототипом яких були волокуші, про що свідчать фразеологізми сідати не в свої сани, не затягнеш волокушами. Найпоширенішим засобом пересування був віз, назва якого збереглась з часів Київської Русі, про що нагадують фразеологізми: як п'яте колесо до воза; пропало, як з воза упало; підвести візка та ін.
Сани й вози були кінські й волові, вони розрізнялися розміром, формою, мали відмінності упряжі, що відбилося у фразеологізмах: закусити вудила; хомут на шиї; попускати віжки; конем не догнати; бути на коні; як волами їхати; закрутилося колесо; вставляти палиці в колеса та ін.
Центром господарського і побутового життя селянства був двір. Уся історія розвитку народної архітектурної творчості свідчить про неабиякий талант її творців, мудрість багатовікового народного досвіду: найдоцільнішими вважалися житла, захищені природою або самою людиною. В Україні всі двори, а також сади були огороджені. Цей досвід знайшов відображення в стійких сполученнях слів: жити тин у тин; як за тином; ні тину, ні двору; ні кола, ні двора; прохідний двір. Огорожа мала в'їзні ворота, переважно з суцільних добре підібраних дощок; вхідні двері – хвіртку; перелаз – підвищений над рівнем землі отвір для проходу людини, утруднений для худоби. Ці особливості народної архітектури залишили у фразеологічному мовленні ряд фразем: як собаці на перелазі; ні в тин, ні в ворота; ні в які ворота не лізе.
В.П. Самойлович, І.Ю. Стельмах, Т.В. Косміна, А.Г.Данилюк в етнографічних дослідженнях, присвячених проблемам українського народного житла, особливо наголошують на тому, що народна архітектура є однією з важливих складових частин матеріальної культури, яка створювалася протягом багатьох століть під впливом різних факторів: історичних, природно-географічних, соціально-економічних. Максимально враховуючи природні умови та економічні можливості забудовників, жителі сучасної України широко використовували наземні житла як зі зрубною конструкцією стін, так і каркасною конструкцією та глинобитними стінами. Для кращого прилягання обмазки її накладали на забиті у стіни дерев'яні кілки – клинці, у XXст. почали набивати дранку-решетівку. Відстань між стовпами каркасу вертикальним способом (сторчівка, сторч) закладали тонким деревом – тирчами. Найдавніше населення України будувало заглиблені в землю житла – землянки, стіни яких були складені з дерев'яних плах іноді зрубної конструкції, та напівземлянки з дерев'яною обшивкою стін. У ряді районів житло будувалося з природного каменю – ракушняка, солонцю тощо.
Шляхом метафоричного та метонімічного переосмислення вільних сполучень, які відображають давні традиції сільської забудови, виникли фразеологізми: 1) як деревина неотесана; як з-під землі виринути; як з-під землі голос; 2) дати дранки; закладати перший камінь; бити клинці; давати сторчака.
Житлове помешкання в господарському комплексі мало велике значення, адже в ньому зосереджувалося усе життя родини. Загальнопоширеною житловою спорудою в Україні була хата. Велика група фразеологічних одиниць етимологічно пов'язана з уявленням про хату як осередок родинного життя, про моральні основи побудови сім'ї: вертатися до хати; виносити сміття з хати; повна хата; не виходити з хати; не могти й хати перейти; наговорити повну хату; держатися хати; не минати хати та ін.
Внутрішнє планування інтер'єру – одна з найстійкіших етнографічних ознак. Особливості внутрішнього планування українського житла знайшли відбиток у фразеологічних одиницях: танцювати від печі; не з одної печі хліб з'їсти; червоний кут; святий кут; божій кут; вдивитися вікна та ін.
В інтер'єрі старого житла значне місце посідали меблі, які закріплювали назавжди. Лави встановлювалися на стовпчиках, вкопаних у долівку, або на спеціальних виступах у глинобитних стінах. У старому селянському помешканні особливу увагу приділяли скрині, де зберігався посаг та цінний одяг. В інтер'єрі старого селянського житла використовували кераміку – миски, глечики тощо. Особливо популярними з усіх видів керамічного посуду були миски, які стояли рядами на відкритих полицях мисника або намисника. У художньому мовленні використовуються фразеологічні одиниці, утворенні в результаті образного переосмислення елементів інтер'єру селянського житла: ані печі, ані лавки; лягти на лаву; класти зуби на мисник; розбити глек; заглядати в миску; гарбати собі в скриню; порожня скриня та ін.
Одяг як джерело етнічної історії народу, типологізація основних комплексів одягу та генезис окремих його видів стали предметом спеціальних досліджень П.П. Чубинського, Я.Ф. Головацького, О. Воропая, Л. Нідерле, К.І. Матейко.
Ряди фразеологічних сполучень слів утворилися на основі символічної знаковості одягу: полатати жупан; сіра свита; обібрати до сорочки; сорочку останню скинути і віддати; зав'язати хустку; як у віночку та ін. [31].
У фразеологічному багатстві української мови відображено мудрість народу, його історичний досвід, світогляд, систему моралі, своєрідність духовної і матеріальної культури, через це фонд етнофразем українців є індивідуальним і неповторним. Доречно вжиті, фразеологізми етнокультурознавчого змісту впливають на слухача або читача, допомагають виразніше передати думку, надають мові емоційного забарвлення.
2. Реалізація етикетних норм спілкування засобами фразеології
2.1 Національна своєрідність у спілкуванні