Праця «Народини: Витоки нації, символи, вірування, звичаї та побут українців» (1992) В. Супруненка відтворює цілісну етнологічну картину України від найдавніших часів, залучає до багатої фразеологічної спадщини українського народу: прислів'я, приказки, замовлення, побажання, народні прикмети. Автор розглядає питання громадського побуту та звичаєвості (Не купуй собі дім, а купуй сусіда); впливу природи на формування поезії народної мови (сліпий дощ – сльози відьми; горобина ніч – нічна буря; козацьке сонце – місяць); описує релігійні та народні українські свята (Тріщи, не тріщи, а минули водохрещі); особливу увагу звертає на родинну обрядовість (народний – зав'язати пупа; весілля – умикнути дівчину; поховання – дзвони за душею) [26].
Спробу дати загальну уяву про річний цикл в Україні робить В.Т. Скуратівський у книзі «Український рік». Автор дає змогу ознайомитися з прислів'ями та приказками, багатьма зразками завбачень погоди, народними й релігійними святами та пов'язаними з ними обрядовими діями. Дослідник наголошує на тому, що «без знання народного календаря важко уявити духовний світ, характер, побут, мораль, культурний набуток нації», але ми мало знаємо про давні традиції попередніх поколінь, «не маючи спеціальних розвідок, мусимо збирати маленькими крихточками окремі свідчення в періодичній літературі чи послуговуватись експедиційними записами» [23,6].
1.2 Етнокультурознавчий аспект змісту фразеологізмів
Етнокультурознавчий аспект змісту фразеологізмів розглядає Л.П. Кожуховська у дисертаційному дослідженні «Збагачення мовлення учнів 5-7 класів українською фразеологією». Автор зазначає, що «багато важить використання в навчальному процесі фразеологізмів етнокультурознавчого змісту, які мають велике пізнавальне і виховне значення, є засобом вираження багатства рідної мови», тому «ознайомлення учнів із фразеологічними одиницями має супроводжуватися історико-культурним коментарем» [11, 46].
Перед учителем початкових класів в організації роботи з фразеологічним матеріалом постає багато лінгвістичних, історичних, фольклорних, етнографічних проблем, вирішення яких дає можливість досягти фразеологічних глибин, методично грамотно використовувати фразеологічне багатство української мови з метою увиразнення мовлення молодших школярів.
Основоположник історичної фразеології Б.О. Ларін поклав в основу аналізу фразеологізмів системно-історичний принцип, наголошуючи на необхідності аналізу розвитку фразеології в історико-лінгвістичному розрізі, на зв'язку фразеології з історичною поетикою, і визначив основні етапи становлення стійких словосполучень: 1) втрата реалії; 2) семантичне збагачення при початковій метафоризації; 3) деформація складу речення; 4) порушення початкової граматичної структури звороту [13, 144-145].
В.М. Мокієнко запропонував метод структурно-семантичного моделювання вивчення джерел походження фразеологізмів, що передбачає: 1) поєднання лінгвістичного й історичного критеріїв оцінки з метою об'єктивності аналізу фразеологічної гіпотези; 2) наявність початкового етапу дослідження походження фразеологізму, що базується на вивченні його лінгвістичних особливостей; 3) встановлення приналежності вислову до певної синтаксичної моделі; 4) встановлення етнографічних фактів, що являють собою систему, частиною якої є фразеологізм, утворений від вільного сполучення слів [16].
Особливу увагу дослідник звертає на те, що за фразеологічною глибиною відкривається безкрая товща матеріальної та духовної культури, яку надійно зберігає мова, – найдавніші уявлення про світ, релігійні погляди та звичаї, народні обряди, закони повсякденного життя наших пращурів. І саме ця «позамовна» інформація, на думку дослідника, яку містять у собі фразеологізми, викликає всенародний інтерес до історії фразеології [15, 191].
Пропонуємо класифікацію етнофразем, що тісно пов'язана з особливостями української духовної і матеріальної культури. Такий підхід дозволить учителю розкрити історію виникнення фразеологізмів. Серед фразеологізмів, які визначають національну самобутність духовної культури українського народу, вчителю початкових класів доречно виділити: 1) фразеологізми, що пов'язані з громадським побутом і звичаєвістю: держатися купи; хата скраю; їхати з ярмарку; як решетилівська толока; ганяти вітер по вулицях; лихий пастух вовка годує; 2) фразеологізми, що пов'язані з поняттями сім'я, сімейний побут, родинна обрядовість: сімейне вогнище; відбитися від сім'ї; брати шлюб; з діда-прадіда; батькова стріха; ніхто собі не мачуха; як свекор пелюшки прати; як брат з сестрою; чоловіче діло; жіноче діло; різати пупа; народитися в сорочці; йти за молитвою; мати добре ім'я; готувати рушники (скриню); як засватана дівка; вернутися з рушниками; давати печеного гарбуза; стояти на рушнику; зав'язати голову (косу); покрити голову очіпком і наміткою; зав'язати світ; відтоптати ряст; не поминати лихом; пом'янути добрим словом; на спомин душі; 3) фразеологізми, що відображають основи народних знань: до світ сонця; денно і вночі; з півнями; глупа північ; доба за добою; рік у рік; міряти на один аршин; за версту почути; гнати гоном; на дві коцюби; міряти кроками; міряти своїм ліктем; ні на п'ядь не відставати; як снопів на возі; як з лантуха сипатися; міряти однією міркою; як пуд ваги скинути; 4) фразеологізми, що відображають народно-календарні звичаї та уявлення про світ природи: давати коляду (Різдво); з роси та з води (Стрітення); не завжди котові масляна (Масляна); зірка з неба впала (препод. Льва); справляти тризну (Явдохи); сорока на хвості принесла (Сорок святих); як журавлі в небі (Теплого Олекси); топтати ряст (Благовіщення); підколодна гадюка (св. Руфа); не що день Великдень (Великдень); зозуля закувала (св. Петра і Павла); 5) фольклорні елементи в українській фразеології: виплакати очі; хоч конем грай; шума заплітати; камінь котити по сліду нелюба; перстень котити по сліду милого; білі рученьки ламати; роса на косу; роса на очі карі; 6) етикетні формули: не во гнів будь сказано; та й будь по тому; даруйте на слові; у добрий час; з вашої ласки; з роси та води; іди з миром та ін.
Серед фразеологізмів, що виражають національну самобутність матеріальної культури українського народу, виділяються стійкі словосполучення, етимологічно пов'язані: 1) з основними галузями господарства населення (землеробство, скотарство); 2) з допоміжними видами господарської діяльності, домашніми промислами; 3) з поселенням та житлом; 4) з народним одягом; 5) з їжею і харчуванням; 6) із засобами пересування.
Висока сільськогосподарська культура, яку протягом століть створював український народ, стала надбанням багатьох народів. Здавна головною галуззю землеробства було рільництво: воно відоме на території України з середини І тис. до н.е. Уже за часів Київської Русі тут вирощували пшеницю, ячмінь, просо, овес, коноплі, льон. Про невибагливу ранню ярову культуру ячмінь в народі говорили: «Кидай мене в грязь, то будеш як князь». Знали українці близько 20 сортів проса – сухостійного злака, який сіяли першим на піднятій цілині та перелозі. Характер стосунків між людьми можна передати сполученнями зі словом просо: до чужого проса не пхай свого носа; не моє просо, не мої горобці. Просо давало один з основних продуктів харчування – пшоно. А.П. Коваль наголошує на тому, що слово пшоно – «це давня форма дієприкметника минулого часу від дієслова пхати – «товкти». Якби відтворити слово пшоно засобами сучасної мови, то це було б «товчене» – зерно, яке потовкли, приготували до вжитку» [10, 80]. Автор вважає, що сьогодні цей зв'язок між словами пшоно і товкти зовсім втратився, але все ж нагадує про нього фразеологізм потовкти на пшоно.
З найдавніших часів відоме в Україні й городництво. Воно мало переважно присадибний характер. Характерна риса українського городу – розподіл його на плеса, грядки, капусники, обсадження ділянок соняшником, а також квітами. Назва присадибної ділянки «город» внаслідок її поширення набуває узагальненого значення, стає символом, навколо якого утворюються різнопланові фразеологічні сполучення слів. Сама назва починає співвідноситися не з конкретним предметом, а з типовою поведінкою людей: город городити; тикати носа в чужий город; у хаті гульки, а в городі ані цибульки; не лазь у чужі городи, бо наробиш шкоди та ін.
Людина приписувала всім навколишнім предметам властивості й спонукання, притаманні їй самій, судила про невідоме за аналогією з тим, що їй було більш знайоме. Здавна були відомі цілющі властивості часнику та цибулі. Ці чудодійні городні рослини вважалися домашніми оберегами, захисниками від нечистої сили. Залишки такого світосприйняття відклалися у вигляді фразеологізмів: нагодувати цибулькою, втерти часнику. Фразеологізми відображають те, що було у дворі, у господарстві хлібороба: боб – залишатися на бобах; капуста – капустяна голова; гарбуз – гарбуз на вербі; горох – як горох при дорозі; морква – хатня морква; скребти моркву; мак – як маку; не з маком.
За призначенням та циклами сільськогосподарських робіт українці використовували три головні групи землеробських знарядь: для обробітку ґрунту (плуг, рало, соха); для збирання врожаю (серп, коса, граблі, цурка); для обмолоту та переробки зерна (ціп, млинок, млин). Назви цих землеробських знарядь збереглися у фразеологічних зворотах, набувши метафоричного та метонімічного осмислення: різонути серпом; мілко орати; перекувати мечі на орала; ціпом не наженеш; розбити до цурки; розлетітися у цурки та ін.