Пов'язане з економічним розвитком Європи (і світу) унезалежнення окремих національних країн і здобуття ними державної самостійності, що веде до виникнення в основному однонаціональних держав, якщо не брати до уваги наявних усюди національних меншин, охоплює дедалі ширше коло країн Європи, ідучи в основному в напрямі від економічно розвиненішого Заходу до економічно відсталішого Сходу. Новим підтвердженням цієї закономірності, що буквально на очах змінює політичну карту Європи, є й події останнього десятиріччя, які зумовили розпад багатонаціональної Югославії на окремі держави, спричинилися до розпаду Чехословаччини на дві держави, Чехію і Словаччину. Вони ж стали закономірною причиною розпаду останньої імперії Європи — Радянського Союзу, що був фактичним спадкоємцем і продовженням Російської Імперії. Наслідком цього стала й поява на карті світу нової незалежної держави — України.
Розпад імперій і виникнення на їхньому місці окремих однонаціональних держав, звичайно, аж ніяк не означає їхнього ізоляціонізму. Діставши змогу самостійно вести власне господарство, кожна з держав не тільки максимально використовує свої власні можливості, а й прагне якнайбільше розвинути економічні зв'язки з іншими країнами світу, особливо ж із тими, з якими вони здавна склалися. Імперії, котрі на початковому етапі могли відігравати певну позитивну, роль у налагодженні цих зв'язків, потім дедалі менше можуть задовольняти підлеглі їхнім метрополіям країни, оскільки вони заважають усебічним зв'язкам своїх провінцій, не дають змоги розвивати зв'язки з іншими країнами світу, сконцентровуючи їх виключно до свого центру і тільки через нього пов'язуючи з рештою світу. Таке насильницьке регламентування природних економічних зв'язків призводить врешті-решт до руйнування як господарства провінцій, так і метрополії, що видно й на прикладі колишнього Радянського Союзу. Як свідчить історія України ще з часів Київської Русі, Україна найбільш природними зв'язками поєднана зі шляхом Північ — Південь, який пов'язує Чорне море з Балтикою системою річок і який раніше доповнювався системою так званих «волоків», а пізніше зручних каналів, що з'єднували їхні верхів'я. За часів Київської Русі це був відомий шлях «із варяг у греки». Саме на цьому шляху й утворилась Київська Русь як держава. Пізніше природною спадкоємицею її стало Велике князівство Литовське, що об'єднало в своєму складі литовців, білорусів і українців. Обидва періоди в історії України були часом найбільшого розквіту і спокою. Очевидно, й тепер, коли Україна, Білорусь і країни Балтії — Литва, Латвія й Естонія — здобули незалежність, їхні економічні і політичні інтереси мають стимулювати потребу поновлення цих традиційних зв'язків між ними, звичайно, не для того, щоб хтось із них мав домінувати над іншими (це неминуче призвело б до розпаду зв'язків), а навпаки, для того, щоб це корисне співробітництво допомогло кожній із зазначених країн досягти справжньої економічної і політичної незалежності.
Розгляд особливостей України в загальному географічному аспекті на тлі інших європейських країн дозволив намітити певні альтернативи її розвитку, що було зроблено, абстрагуючись від конкретних історичних обставин. Якщо додати до цього ще такі важливі для економічної географії деталі, як багатство України на людські ресурси, наявність надзвичайно родючих земель, відносно сприятливий для ведення сільського господарства клімат, а до того ж великі поклади корисних копалин (вугілля, залізна руда, марганець, сірка тощо), то з цього так само випливає дві альтернативи: перша (у разі здобуття і усталення державної незалежності) — надійні основи для зміцнення цієї незалежності, а отже для розвитку українського народу, його культури, а відтак і мови; друга (у разі втрати державної незалежності) — особливо несприятливі-обставини її здобуття, оскільки країну з такими величезними багатствами навряд чи охоче й легко «відпустить на волю» будь-який поневолювач і колонізатор. Оскільки приводом до боротьби українців мала бути їхня національна і мовна осібність, а оточували Україну здебільшого споріднені за мовою слов'янські країни, звідси виникала загроза, що вони для увічнення приєднання до себе України докладуть усіх зусиль, щоб на віки вічні «закрити» український народ і українську мову. Така спокуса була тим більш сильною і легко здійсненною, що йшлося про близькоспоріднені мови і близькі народи, де легко було б оголосити українську мову діалектом або різновидом відповідної слов'янської мови, а український народ лише — частиною іншого слов'янського народу. Цьому могло сприяти й те , що між Україною і суміжними слов'янськими країнами нема надто складних до подолання природних рубежів, високих і непрохідних гір, широких річок, морів, великих озер тощо. У разі якби експансія йшла з боку України, це створювало б для неї догідні умови для приєднання до себе і асиміляції сусідніх слов'янських країн. У протилежному випадку, коли б експансія йшла не з боку України, а із сусідніх слов'янських країн, у загрозливому становищі щодо збереження своєї національної ідентичності опинилася б Україна. Якщо в перші століття своєї історії Україна (Київська Русь, Галицько-Волинська. Русь) понад 500 років (800-1341 рр.) перебувала в становищі експандуючої сторони, то наступні століття (з 1341 до 1991 р., тобто близько 650 років) поставили її в протилежне становище, тобто експандованої сторони, причому підданої експансії з боку двох наймогутніших за своєю міццю і розвитком культури слов'янських держав — Росії і Польщі. Зрозуміло що обидві ці держави, самі бідні в своїх корінних землях на всі ті багатства, які мала Україна, докладали всіх зусиль, щоб зберегти її в своєму складі, причому, щоб це було якомога надійніше, робили все можливе для асиміляції українського народу, передусім в особі його провідної освіченої верстви, а далі й в усьому її складі.
Значною мірою втрата Україною своєї незалежності спричинилася тим, що географічний простір України в різні періоди її існування зазнавав змін, оскільки внаслідок згаданих історичних подій (занепаду зв'язків зі Східним Середземномор'ям і Грецією, а потім відтиснення українців від узбережжя Чорного і Азовського морів) ці зміни до ХVII-ХVIII ст. розвивалися не на користь України, і вона поступово втрачала значення самостійного і самодо статнього осередку та ставала здебільшого лише сировинним придатком для країн, що мали більш сприятливі для розвитку торговельні умови. Такими країнами стала Польща з її виходом до Балтики та Росія, річкові шляхи якої, а пізніше і вихід до морів забезпечували їй роль важливого торговельногопосередника і організатора.
Входження, до складу Великого князівства Литовського, зберігаючи за Україною автономію і значну самостійність у вирішенні власних економічних, політичних і культурних питань, не зачіпаючи й прав мови (офіційною мовою держави була західноруська мова, яку можна було розглядати і як тогочасну книжну українську), було важливим для України ще й тому, що ця держава, маючи вихід до Балтики, водночас володіла й узбережжям Чорного моря. А це давало змогу Україні й надалі не залежати від інших країн в економічній політиці. По суті, це закладало надійну основу для розвитку України як самостійної держави. На перешкоді цьому постали, однак, дві обставини: експансія Туреччини, передовсім її васала Кримського ханства, яка укрила Україні вихід до Чорного моря і спричинила потребу обороняти від нападів свої рубежі; агресія Польщі, що відірвала від Литви майже всі українські землі, окрім малопривабливих Берестейщини й Пінщини. За цих обставин землі України почали скидатися на мішок з одним виходом, який належав Польщі. Україна, позбавлена зв'язків із Чорномор'ям, за які мусила боротися упродовж трьох століть (XVI—XVIII), тепер мимохіть була зацікавлена у зв'язках з Польщею, з її балтійськими портами. Оскільки вихід до Чорного моря було відтято від неї Оттоманською імперією і Кримським ханством, Україна тепер мимоволі ставала сировинним придатком Польщі, а відтак єдиним виходом у світ для її товарів лишалася знову ж таки Польща. Очевидно, значною мірою невдалий фінал боротьби Богдана Хмельницького за державне унезалежнення України визначався насамперед тим, що за нього треба було боротися, маючи, крім Польської й Московської держав, ще й такого противника цієї незалежності, як Туреччина. До того ж, Україна, позбавлена на той час виходу до моря, а отже, у широкий світ, мусила користуватись для транзиту своїх товарів територією сусідніх держав — або Польщі, або Росії. Це також ставило її в нерівноправне становищу щодо цих обох країн. Якщо раніш їй накидала свої умови Польща, то Тепер почала диктувати Московська держава (Росія). Оскільки Росія в особі своїх царів не була зацікавлена в незалежності України, що могло б їй Дати самостійне завоювання виходу до Чорного й Азовського морів, протятім XVII—XVIII ст. вона усіма силами усуває Україну і її головну військову силу - - козацьке військо Гетьманщини й Запоріжжя від самостійної боротьби за Чорномор'я. Петро І використовує українське козацтво де Завгодно — на земляних роботах у Петербурзі (де козаки масово гинуть: що більше вимре, то краще), у каспійських походах на Кавказ (звідки багато не повернулося --це теж у його інтересах), аби українське козацтво саме не вийшло до моря. З цією метою українців використовувано лише як допоміжну силу. На завоювання Чорноморського узбережжя Росія кидала свої військові сили, йдучи на їхні втрати, для того щоб завойована нею територія надійно відрізала Україну від моря. З цією ж метою Росія намагалася захоплювати нові землі, — завоювання яких почало і значною мірою здійснило Запоріжжя: його паланки (укріплені пункти), сягали Чорного й Азовського морів. Заселюючи їх переважно росіянами й іноземними колоністами — німцями, румунами (молдованами), італійцями, французами, болгарами, албанцями, греками, вона прагнула одного — аби тут не було або зовсім мало було українців. Те, що ці землі все-таки заселені переважно українцями, сталося не завдяки Росії, а всупереч їй. Цю політику російських царів, по суті, продовжили Ленін і Сталін, коли відірвали Крим від України і, вивізши звідти татар, почали заселяти його росіянами та русифікувати місцевих українців. Ось чому географія України нерозривно пов'язана з її історією. Якщо Україна дістає вихід до Чорного й Азовського морів, вона здобуває реальний шанс стати незалежною державою, а налагодивши зв'язок з країнами, що мають вихід до Балтики, вона ще більше зміцнює свої позиції. Ось чому можна сказати, що Дніпро і вихід до моря, а точніше, у пов'язанні з Іншими річковими шляхами, — до морів — Балтійського й Середземного, євіссю, навколо якої обертається вся історія України. Ця історія має, так би мовити, меридіональне спрямування: «Південь — Північ», однак її раз у раз перекреслювала «паралельна» політика з боку західних і східних сусідів, надаючи іншого спрямування: «Схід — Захід» (чи й «Захід — Схід»). Прагнучи вдовольнити свої національні (а тим самим — державні) інтереси, Україна раз у раз мусить відстоювати цю кардинальну лінію їхнього спрямування, Яка, зміцнюючи її, як державу, нічим не зачіпає й широко сприйнятих національних і державних інтересів Росії і Польщі (звичайно, коли йдеться про суто національний обсяг цих інтересів, а не про імперські зазіхання на українські землі). Як буде з'ясовано далі, по суті, і Польща, і Росія, й інші країни Європи та світу об'єктивно зацікавлені в існуванні міцної і незалежної української держави, яка є запорукою політичної рівноваги в Європі, а відтак і в світі. Становище України зумовлено її місцем на карті світу. Для того, щоб цілком зрозуміти її нинішнє становище, а отже й нерозривно пов'язане з ним становище української мови, і передумови цього становища, слід з’ясувати найголовніші особливості історії України й української мови.
Використана література
1. „Українська мова і мовне життя світу” Київ 2004 ст. 9-18