Словосполученням-синонімам, у яких атрибутом виступає прикметник, властиве узгодження, напр.: менніпповасатира – меніпповасатура, двоголосе слово – двоголосся, гліконівськийвірш – гліконей тощо; для три-, чотирикомпонентних – поширене узгодження: українськалітератураХХ століття – новітня українськалітература, здогаднамова – невласне-прямамова, де залежні компоненти вважаються складеним словом.
Трикомпонентним словосполученням іноді властиві два типи підрядного зв’язку: узгодження і слабке керування (напр.: «переноснезначенняслова» – троп). Специфічним для таких синонімічних утворень є слабке керування і повне узгодження відповідно, як от: фігурапоетичноїмови – поетичнафігура, мистецтводлямистецтво – чистемистецтво.
У термінологічних словосполученнях літературознавчої термінології з узгодженням нерідко на першому місці знаходиться головне слово, що називає лексичне значення поняття, а ознака залежного з часом приглушується, пор.: адресатліричний – тиліричне, методхудожній – методтворчий.
У структурному типі «словосполучення – словосполучення» допускається варіант, утворений прийомом інверсії (образнааналогія – аналогіяобразна).
Таким чином, спосіб найменування спеціальних понять шляхом залучення до термінолексики номінативних одиниць різних видів синонімічних відповідностей належить до традиційних і зберігає свою високу продуктивність у сучасній українській науковій мові.
Літературознавча термінологічна синонімія представлена моделями номінативних одиниць, які характеризуються подібними словотворчими і морфологічними ознаками, що і загальновживана лексика літературної мови. І все ж таки виділяємо окремі особливості творення термінів-синонімів, властивих лише літературознавчій терміносистемі (тип узгодження у словосполученнях слабке керування, незначна кількість у терміносполуках прийменників разом з іменниками у непрямих відмінках, субстантивація дієслівних і прикметникових форм, повна або часткова націоналізація і транслітерація іншомовних слів тощо).
2.2 Основні риси синонімічних відношень між термінами літературознавства
Найточніша передача наукового поняття – одна з основних вимог до терміна. На відміну від загальновживаного слова, що виражає загальні уявлення або побутові поняття, термін реалізує своє значення у повному обсязі лише в умовах спеціальної комунікації.
Певний час вважалося, що синонімія у термінології – явище неприроднє, а якщо факти синонімії термінів підтверджувались, то кваліфікувались як небажані, хоча мали місце спроби пояснення існування термінів-синонімів у функціонально-стилістичному аспекті [20,85].
На сьогодні синонімія у термінології сприймається не тільки як «негативна неуникненість при становленні статуса терміна» [2,9–10], але й, за думкою багатьох науковців, продовжує існувати в оформлених терміносистемах як природнє явище. Синонімія також здобуває статус повноправного виду відношень у сфері фіксації термінів (А. Крижанківська, А. Шнирельман та ін.).
Синонімічні відношення у ряді терміносистем, зокрема в гуманітарних, – явище ймовірне і, на думку термінознавця Б. Михайлишина, не завжди шкідливе [44,3]. Мотивується це прагненням уникнути повторів, а також найбільш точно і повно відобразити поняття, що і призводить до існування термінів-синоні-мів.
Синонімія, як повний або частковий збіг значень двох або кілька слів, у термінології має свою специфіку «функціональної комунікативної діяльності за своїм лексичним і семантичним складом» [44,7], простою чи складною структурою.
Результати семного аналізу термінів, їх частиномовного походження, дозволяють визначити поняття «тотожність значень» як повний збіг їх вищезгаданих характеристик і «близькість значень», що прогнозує неповний семантичний збіг і частиномовну похідність. Такий підхід у розумінні синонімічних зв’язків лежить в основі кваліфікації термінів на дублети (абсолютні, повні, ідентичні, яких у літературознавчій терміносистемі близько 24%) і семантичні синоніми (термін Б. Михайлишина) (неповні, ідеографічні, квазісиноніми та ін. –76%).
Недостатність традиційного визначення синонімічних зв’язків шляхом співставлення значень термінів зі словесними дефініціями вважаємо суттєвою підставою для наголошення на функціональній сфері при вивчені термінів-си-нонімів. Функціональна сфера уможливлює двоєдність термінів як «професійних знаків (план змісту) і понять (план вираження)» [44,8].
Подібний аспект дослідження термінологічної синонімії має свої особливості, пов’язаний з їх вживанням у наукових текстах різної складності.
В українській літературознавчій термінології як системі з визначеними типами парадигматичних взаємозв’язків між її елементами синонімічна організація прийнятна на рівні взаємовідношень термінів-дублетів.
Природну дублетність розуміємо як наявність ідентичних у лексико-семантичному і граматичному плані корелятів, котрі ввійшли до складу українського термінофонду при наявності «різнонаправлених і різночасових тенденцій у процесі його формування» [44,8]. Семантична ідентичність, однаковий словотворчий і словосполучниковий діапазон – важливі вимоги, що мають місце у досліджені термінів-дублетів, і це підтверджується можливістю їх повної взаємозаміни на функціональному рівні, пор.: живопис – малярство, бандурист – кобзар, сонет – магістрал тощо.
Дублетність термінів-словосполучень (терміносполучень – Б. Михайлишин) – явище більш складне у літературознавчій термінології, ніж однослівних термінів, і певною мірою пов’язане зі стилістикою наукового тексту, його функціональними параметрами (напр.: мандрівнісюжети – «бродячісюжети», квалітативневіршування – якісневіршування, авантюрнийроман – пригодницький роман тощо).
Семантичним синонімам, яких у літературознавчій термінології значно більше, ніж дублетів, притаманний цілий ряд розбіжностей: від різних семантико-граматичних відмінностей до стилістичного й емоційного акцентування синонімічних корелятів, їх функціонального навантаження в текстах. Семантичні терміни-синоніми як слова, так і терміносполучення – мають певні відмінності хоча б за одним компонентом їх семного складу (без порушення предметно-логічної основи їх значень) або ж на словотворчому чи сполучневому рівнях (напр.: інструментовкавірша – звуковаінструментовка, здогаднамова – невласне-прямамова, ономатопея – звуковідтворення).
Спостереження доводять, що вживання семантичних термінів-синонімів зумовлене:
– бажанням уникнути надмірних повторів одних і тих же лексем;
– неоднаковою науковою строгістю текстів, що передвизначає вибір термінів різної понятійності й розповсюдженості. Важливу роль тут відіграє прагнення передати у випадку необхідності національні, історичні та інші особливості тексту;
– наявність у наукових текстах лексем з емоційно-естетичним і суб’єктив – ним відношенням до викладених фактів і мало відчутних конотативних нашарувань, від яких, за словами Т. Панько, «термін у контексті не завжди вільний» [55,90].
Функціональні можливості неповних термінів-синонімів значно більші, ніж дублетних. Досліджуючи подібну проблему, Є. Мягкова зазначає: «кожний член такого ряду (синонімічного) виконує свої індивідуальні функції у процесі професійного спілкування, не ускладнює його, а робить більш чітким. Тому синонімія у термінології не може розглядатися як недолік «[47,1].
Семантичні терміни-синоніми, диференціюючись за функціональними відмінностями, поділяються на такі групи:
1) синоніми у функції заміщення;
2) синоніми у функції тлумачення;
3) синоніми у функції кваліфікативності.
У функції заміщення (близько 46%) знаходяться перш за все однозначні терміни, які, не володіючи суттєвою семантичною різницею, характеризуються різними словотворчими потенціями, і поділяються на три формально диференційні підгрупи:
а) у тлумаченні обох членів яких беруть участь терміни, що знаходяться у синонімічних відношеннях, напр.: Відродження – Ренесанс, пейзаж – край-образ, герой – персонаж і под.;
б) у тлумачені одного з подібних семантів бере участь його термін-синонім (восьмивірш – октава – сициліана, паліндром – перевертень – «раклітеральний» – рак, конфлікт – колізія тощо);
в) у тлумачені яких терміни, що знаходяться у синонімічних відношеннях, участі не беруть (образ – персонаж, течія – напрямок, інтермедія – інтерлюдія та ін.).
Певна частина термінів у функції заміщення представлена різноструктурними терміносполученнями: стилістичнафігура – фігурапоетичноїмови, новітняукраїнськалітература – українськалітератураХХстоліття, кільцеверимування – оповитеримування тощо.
Одним із важливих критеріїв розмежування термінів-синонімів у функції заміщення і тлумачення слід вважати різний ступінь їх зрозумілості, мотивації, вживаності, семантичної прозорості тощо.
Значна частина синонімічних кореляцій у функції тлумачення (приблизно 27%) – це терміни-слова і терміни-словосполучення. Їх використання в основному залежить від спеціального призначення тексту, коли залежно від стилю представлена собою діалектична єдність «то слово, то сполучення виступає на перший план» [70, 162–163], напр.: агіографія – житійналітература, віршове закінчення – клаузула, діалог – діологічнамова та ін.