Явище синонімії у літературознавчій термінології (стр. 3 из 10)

V = S/t

Б. Михайлишин зазначає, що окремі позначення «настільки вузько спеці-альні, що передусім літери, а також небуквені символи (F – руйнівне навантаження, M – коефіцієнт Пуассана, а – абсолютна поперечна деформація тощо) стають зрозумілими хіба що у конкретному вузькогалузевому тексті» [43,155].

Основним недоліком таких синонімічних рядів є те, що лексико-семантичне значення може пояснювати лише словесний дублет (за умови, що символічне зображення терміна специфічне для певного кола науковців і рідко вживане загалом). За цими якостями несловесні засоби дехто з термінологів не відносить до термінів. Але, попри всі протиріччя, вони є безпосередньо рівноправними компонентами у термінолексиці й не шкодять прагненню термінознавства до точності й виразності номінантно-понятійних відношень, а, навпаки, виступаючи абсолютними відповідниками, дають змогу більшому розширенню функціональної діяльності наукової мови.

Серед словесних засобів виділяємо однокомпонентні і багатокомпонентні форми, які виступають за типами міжкатегоріальних і внутрішньо-категоріальних стосунків декількома різновидами синонімічних відповідностей.

За результатом паралельного існування повної і короткої форм розрізняємо:

1) «слово-словосполучення»: раритет – букіністичналітература, заголовок – назватвору, мімезис – теоріянаслідування та ін.;

2) «словосполучення – словосполучення»: паракситоннарима – жіночарима, власна мова – пряма мова, епізодичнапостать – епізодичнафігура тощо;

3) «повна форма терміна – коротка форма терміна»: заумнамова – заум, двоголосе слово – двоголосся, авторськийпереклад – автопереклад та ін.

Лексикалізовані словосполучення, як відомо, реалізують існуючу в мові тенденцію до розгорнутого вираження думки.

Наявність значної кількості термінів-словосполучень пояснюється потребою номінації складних понять, точної їх дефініції. Другою загальномовною закономірністю, котра яскраво виявляється при лінгвістичному дослідженні термінології, є «закон скорочення надлишкової частини комунікативних повідомлень» [3,105].

Явище синонімії виявляється на рівні синхронічного існування двох варіативних найменувань. Це пояснюється прагненням короткості терміна як особливого виду мовного знака, пор.: надвартість – додатковавартість, тембр звуку – звучність, райошнийвірш – райошник.

В інших випадках можливе звуження або розширення значення синоніма, напр.: райошнийвірш – якісна характеристика вірша, а райошник входить у

віршований розмір, вказуючи на особливості його побудови.

До словесних засобів також відносимо функціонування синонімів на рівні варіантності. Терміни-варіанти позначають тотожні поняття, але мають певні видозміни на рівні афіксації: затекст – підтекст,вимисел – домисел, посвята присвята. Вони мають ідентичні і неідентичні значення (терміни з нульовим суфіксом можуть позначати крім значення процесу ще й значення результату): повтор – повторення, коректа – коректура, розрив – розривання.

Наведені терміни різняться префіксами, наявністю /відсутністю суфіксів, але поняття, яке вони позначають, є незмінним. Тут немалу роль відіграє лексично навантажений корінь. При заміні кореня синонімічні відношення розриватимуться і не відповідатимуть природі синонімічних рядів на формальному рівні.

У синонімічних відношеннях «слово – словосполучення» один з компонентів може не відповідати своєю лексичною скомпонованістю дублету, але на понятійному рівні бути абсолютним відповідником. Ми маємо на увазі фразеологічні словосполучення (або ж словосполучення метафоричного /переносного / значення). Таких форм порівняно мало: танка – «коротка пісня», гангрена – «антонів вогонь», склероз – «зла пам’ять» та ін. Фразеологічні словосполучення є досить продуктивними, адже на їх базі творяться оказіоналізми, які позначають ті чи інші явища суспільного життя. Лексична стійкість і нерозбіжність між компонентами фразеологізмів вже говорить про те, що мова створила доцільне найменування на позначення поняття, а можливість утворювати похідні терміни виправдовує наявність синонімічних рядів у терміносистемі.

Як показує практика, у термінології синонімія досить широко представлена, що говорить про вагомий вплив цього різновиду парадигматичних відношень на розвиток наукової мови. Синонімію у термінології можна вважати закономірним і не завжди шкідливим явищем, яке дозволяє регулювати рівень відповідності терміна поняттю, і створює сприятливі умови для стилістичного оформлення текстів, що несуть наукову інформацію.

2. Специфіка синонімії улітературознавчій термінології

2.1 Шляхи виникнення і структура синонімічних рядів у літературознавчій термінології

Розвиток літературознавчої термінології безпосередньо пов’язаний з розвитком вітчизняного літературного процесу, який завжди у процесі еволюційного росту вимагав безперервного унормування термінологічної лексики. Термінознавство цікавить спеціальна діюча лексика, що позначає поняття літературознавства і функціонує у творах українських критиків (І. Франко, М. Коцюбинська, Р. Гром’як, Г. Сивокінь, М. Наєнко та ін.). Важливі свідчення про ранній етап життя окремих слів, що називають літературні поняття, містяться у працях з історії та теорії літератури, історичної лексикології, історії української літературної мови (М. Білецький, І. Огієнко, С. Єфремов, М. Жовтобрюх,

В. Чапленко, Д. Чижевський, Ю. Шевельов, Ф. Прокопович, І. Качуровський тощо).

Проте час зародження літературознавчої термінології, етапи її початкового розвитку ми не можемо однозначно пов’язати з певним історичним етапом нової української літератури, бо процеси номінації окремих понять у літературознавстві сягають періоду існування Давньої Русі.

Подібна позиція дозволяє нам всебічно розглянути шляхи поповнення і формування терміносистеми, найменування понять як засобами чужомовних запозичень, так і утвореннями на власне українському ґрунті, широту функціо-нальної спроможності термінолексем, зміну дефініцій тощо.

Вплив синонімії на закономірний розвиток літературознавчої термінології має свої особливості і дозволяє визначити якість цього розвитку.

Уніфікація термінологічної системи вимагає відбору того терміна, який найбільше відповідає позначуваному поняттю. Однак, в умовах єдиного інформаційного простору, під впливом рівнодіючих тенденцій – максимальної відповідності структурі національної мови і тенденції до інтернаціоналізації – це складний процес. Деякі синонімічні терміни настільки увійшли у літературознавчу термінологічну систему, що говорити про впорядкованість останньої шляхом усунення одного з синонімічних термінів – означає ігнорувати закономірності розвитку мови. Не можна не враховувати і різних джерел формування термінів.

На сьогодні за природою походження синонімічних рядів літературознавчої термінології можна виділити такі групи:

1) пари слів, одне з яких інтернаціональне або запозичене, а інше автохтонне: версифікація – віршування, приспів – рефрен, алегорія – іносказання та ін.;

2) обидва запозичення з різних мов: епіграф – мотто, катехреза – оксиморон, афереза – гіатус і под.;

3) синонімічні номінати автохтонного творення: билини – старини, скоромовка – спотиканка, веснянки – гаївки тощо;

4) пари слів (словосполучень), одне з яких запозичене, інше – автохтонне, що має міжнародний або запозичений елемент з різним ступенем адаптації його в українській мові: готичніромани – романижахів, монографія – монографічнапраця, анакруза – затакт та ін.

Більшість понять та їх номінацій з відомих на те причин було запозичено літературознавчою термінологією з іншомовного середовища. Проте двохсот-літня тенденція вітчизняних термінологів до націоналізації терміносистем уможливлює деференціацію синонімічних пар за їх джерелами виникнення, найчисленнішою з яких є група «іншомовний термін – автохтонний термін».

Основний принцип таких утворень – спроба точного перекладу запозиченої термінолексеми (ономатопея – звуконаслідування, білінгвізм – двомовність, акцент – наголос), більшість з яких є абсолютними синонімами (пор.: грецьк. onomatopeia – звуконаслідування; лат. аccentus – наголос). Це зумовлене прагненням до точності терміноодиниці і її незалежності від контексту.

Проте не завжди націоналізація терміносистеми відбувається через точний переклад запозиченого терміна. Інколи в цьому процесі бере участь лексична синонімія (пари полісиндетон – багатосполучниковість, асиндетон – безсполучниковість). Так, грецьк. syndeton в перекладі на українську мову – зв’язне, має ідеографічний синонім сполучуване, що взяв участь у творенні власне українського терміна і при термінологізації втратив своє стилістичне забарвлення.

Таким чином, прагнення до більш точної передачі поняття на базі ресурсів рідної мови залежить і від особливостей мови-творця, з якої термінологічна одиниця запозичується.