5. Різні сторони мови розвиваються нерівномірно. Це залежить від конкретних історичних умов існування даної мови, а не від того, що, припустимо, фонетика змінюється швидше, ніж граматика чи навпаки. Причина тут в тому, що при всій єдності мови як структури в цілому різноманітні яруси цієї структури, основані на різноманітних за якістю типах абстракції людського мислення, мають різнорідні одиниці, історична доля котрих пов’язана з різноманітними факторами, що виникають у носіїв тієї чи іншої мови в процесі їх історичного розвитку.
6. Велика кількість лінгвістів і цілі лінгвістичні школи надавали великого, навіть вирішального значення факторам змішування чи схрещування мов як пріоритетного фактора їх історичного розвитку. Заперечувати фактори змішування чи схрещування мов не можна.
У питанні про схрещування мов необхідно строго розмежовувати різноманітні випадки.
По-перше, не варто змішувати факти лексичних запозичень і явища схрещування мов. Арабізми в татарській мові, що прийшли туди у зв’язку з магометанством, церковною службою на арабській мові і текстом Корана, рівно так як і візантійські грецизми в мові, що прийшли сюди у зв’язку із прийняттям східними слов’янами православної релігії за східним обрядом, ніякого відношення до схрещування мов не мають. Це лише факти взаємодії мов на визначених (в даному випадку аналогічних) відрізках словникового складу. Дуже часто такі взаємодії бувають ще біль обмежені сферою лексики; такими є, наприклад голландські слова в російській мові – в основному лише морська та кораблебудівна термінологія, чи санскритні кореневидні терміни в хетській (неситській) мові.
Також не можна вважати, як уже було вказано, схрещуванням лексичні взаємодії російської мови з татарською, хоча обидві мови поповнили свій лексичний склад за рахунок одна одної, проте кожна мова зберегла свою специфіку і продовжувала розвиватись за своїми внутрішніми законами.
Зовсім інший проте представляє, наприклад, романізація народів римських провінцій (Галія, Іберія, Дакія та інші.), коли римляни нав’язали свою мову (народну чи «вульгарну» латинь) покореним туземцям, ті її засвоїли і переінакшили, так як для них була відчуженою і латинь фонетична, і латинь морфологічна, звідки довгі, морфологічно складні латинські слова перетворились, наприклад, у французькій мові в короткі кореневі і морфологічно в значній мірі незмінні. Відпали тим самим латинські флексії, всередині слів із різноманітних поєднань голосних вийшли початкові дифтонги, що пізніше тягнулися в монофтонги; із сполучень голосних з носовими приголосними, з’явились носові голосні, і весь вигляд мови сильно змінився. Але тим не менше перемогла латинь, змінена під впливом переможеної галльської мови, що її засвоювала.
Не завжди воєнно-політичні переможці могли і свою мову назвати переможницею: іноді вони самі стають у відношенні мови «переможеними». Так, в історії Франції відоме франкське завоювання, але франки (германці), завоювавши латино-галльську провінцію, втратили свою мову і дали лише деякі слова переможеному народові (в основному власні імена, починаючи з назви країни: Франція), самі ж «офранцузились» за мовою. Так само було і зі скандинавами-норманами, що заволоділи Північною Францією і прийняли мову та звичаї французів. Але і самі франко-нормани, завоювавши Британські острови (ХІ ст.) і утворивши феодальну верхівку Англії, в результаті схрещування втратили свою мову; перемогла мова англо-саксонців, щоправда вона прийняла дуже багато слів, що означали «надбудовні» політичні, культурні та побутові явища із французької мови (наприклад, revolution, social, government, art; beef, mutton як назви страв). Аналогічно Франції Болгарія отримала свою назву від тюрків-булгар, що завоювали слов’янські племена на Балканах, але втратили свою мову завдяки схрещуванню.
Приведені вище приклади схрещувань ілюструють вказані положення. У випадку схрещування розрізняють два поняття: субстрат (від латинської substratum – «підкладка») і суперстрат (від латинської super – «поверх» і stratum – «покривало», «накладка»).
І субстрат і суперстрат – це елементи переможеної мови в мові-переможцеві, але так як переможеною може бути і та мова, «на яку накладається інша мова» і та мова, «яка накладається на іншу мову і сама в ній розчиняється», то можна легко розрізняти ці два явища. У випадку латино-галльського схрещення, галльські елементи будуть у французькій мові суперстратом.
Ні в якому випадку не можна факти запозичення лексики зачисляти до субстрату. Це явище іншого порядку, при якому будова мови і навіть його основний фонд лексики не змінюються.
Якщо ж іномовні фактори проявляються в фонетиці і граматиці, то це будуть факти справжнього субстрату (суперстрату).
Так, велике переміщення голосних (great vovel shift) в англійській мові швидше за все завдячує датському і, можливо, французькому суперстрату.
Такими є і субституції (підміни) звуків в латинській мові «іберійцями» на території теперішньої Іспанії, наприклад субституція j через [х] (латинське і=[j] в Julius і в іспанському j=[х] Julio [xulio] і т.д.) Таких прикладів можна привести скільки завгодно і областей розвитку тих мов, де мало місце субстратне явище.
Отже, те, що можна і повинно назватися субстратом в лінгвістичному сенсі – це зміни, пов’язані з серйозними переродженнями в структурі мови-переможця, коли носії переможеної мови вносять в прйняту ними мову свій «акцент», тобто підміняюсь невідомі звуки і незвичні поєднання звуків своїми звичними і переосмислюють слова з їх морфологічним складом і їх значенням за навиками своєї мови.
Для правильного розуміння явищ субстрату потрібно наступні положення:
· Субстрат – явище мови як історична категорія, тому, будь-які «спотворення» і «субституції» в мовленні окремих людей чи окремих груп людей, що говорять не на рідній, а на вторинній мові (осетини – російською, росіяни – французькою, українці – англійською тощо) ніякого відношення до проблеми субстрату не має. Це питання мовлення і притому «чужою» мовою, субстрат же стосується видозміни своєї рідної мови під впливом іншої.
· Вплив субстрату на зв’язок з лексикою, котра дуже легко запозичається і засвоюється запозиченою мовою у відповідності з внутрішніми законами його функціонування і розвитку без порушень цих законів; якщо ж в лексиці знайдено субстрат, то це уже пов’язано з граматикою та фонетикою.
· Тим самим в лінгвістичному плані не мають значимості факти «чужих» власних імен: до ономастики тут не може бути претензій; топоніміка – це вже цікавіше; але якщо і фонетично і граматично топоніміка «не перечить» законам мови, що запозичує, то ніякого лінгвістичного суперстрату немає. Це залишається фактом запозичення і може бути вказівкою для етнологів.
· Вплив суперстрату – це перш за все порушення внутрішніх законів розвитку мови (і навіть групи споріднених мов). І це може відобразитись саме в будові мови – в його морфології і фонетиці. Якщо в цілому дана мова отримала під впливом іншої мови зміщення вокалізму чи консонантизму (романські мови, англійська мова), якщо будуть зачеплені парадигми і зміщені парадигмічні відношення членів цих рядів (ті ж романські мови: падіння відмінювання, – то це безумовна дія субстрата.
· Суперстрат в лінгвістичному плані – це реальний факт, він базується на взаємодії різномовних народів, але лінгвістично «валентним» вплив субстрату стає тільки тоді, коли вся маса даної мови в його будові (а не складі) здвигається зі шляху розвитку по внутрішнім законам, коли виникає щось цим законам, коли по-справжньому відбувається схрещення мов і одна із них «гине», підкорюючись іншій, але, «гинучи», вносить спотворення у внутрішні закони мови, що перемогла, в її стрій: морфологію та фонетику. [3, ст. 566–567]
Становлення літературних мов неможливе без простеження виникнення мов як явища взагалі.
Є кілька основних та найбільш імовірних гіпотези походження мов: звуконаслідувальна, вигукова(емоційна), гіпотеза трудових вигуків, гіпотеза жестів та конвенційна (conventio – угода). Як видається, вони не виключають, а, навпаки, доповнюють одна одну. І наслідування звуків довкілля, і вигуки – перестороги, погрози, радощів, болю тощо – могли слугувати тим первинним звуковим тлом, на якому постійно розвивався артикуляційний апарат людини, поставала здатність означувати (ословлювати) світ за допомогою звукових комбінацій (сигналів, кодів, символів), виходячи саме з умовності таких «позначок», їх конвенційності.
Скажімо, звукосполучення крук, що постало як звуконаслідування, означає в багатьох мовах індоєвропейського древа відповідного птаха. Але саме означає означує його як «річ для нас», аж ніяк не схоплюючи його суті як «речі в собі». Наступні стадії вже можуть певною мірою спиратись на попередні, що й зумовлює рух од випадковостей до посилення закономірностей мовної еволюції. Зокрема, й у тих спільнокореневих мовах, що на нинішньому етапі сприймаються вже як автономні системи.
На синхронних (належних до певних конкретних періодів, одночасових) «зрізах» слова фіксуються «вікові кільця» етнопсихології, історії, різноманітних вірувань у їх часом химерному взаємопереплетінні.
Візьмімо для прикладу слово серце. Етимологи виводять його матеріальну, звукову оболонку від праслов’янської основи *sьrdь, яка сягає ще глибшого індоєвропейського кореня *kerdi – (*kred-, *krd-). А значеннєве наповнення цього – те, що міститься всередині, серце, серце. Розгалужена коренева система на індоєвропейському рівні охоплює і споріднені литовські слова sirdis (серце), sir~dis (серцевина дерева), і грецьке karbia (krabie) – серце, шлунок. Виходить, на доступному для спостережень заглибленні це слово сягає своїм змістовим корінням внутрішньої, серединної сутності людей, тварин, рослин, пов’язуючи з цією загадковою сутністю і властивість сердитися, і, навпаки, бути сердечним; виявляти сміливість, і, навпаки, бути сердешним, плохеньким тощо. Так розвивається полісемантизм слова, побудований на його первинній образності й зафіксований нині в багатому фразеологічному, значеннєвому світі, що обертається навколо серця.