Легко доводиться фонематичність твердих передньоязикових /д/, /т/, /з/, /с/, /ц/, /л/, /н/, /р/, /ж/, /ч/, /ш/, наприклад: дим — тим - зим - цим - ним — Рим — чим.
Складнішою виявляється фонематична природа /дз/, оскільки відсутні необхідні протиставлення. Цей звук уживається в невеликій кількості слів переважно звуконаслідувального характеру. У розмовніймові, особливо просторіччі, в деяких із них можлива ненормативна заміна /дз/ на /з/ без зміни значення слона: дзвенить — звенить, кукурудза — кукуруза. Це могло б стати підставою для заперечення фонематичності /дз/в українській мові і для трактування звука [дз ] як факультативного алофона фонеми /з/. Але існують випадки, коли заміна [дз ] на інші звуки зовсім руйнує слово, наприклад: дзиґа — зиґа;дзень —зень. Це дає підстави вважати /дз / самостійною фонемою.
Вимагає доведення і фонематичність /дж/, хоча тут є більше переконливих протиставлень на матеріалі як власне українських, так і запозичених слів: воджу—вожу, каджу — кажу.. Разом з тим і тут є чимало випадків, коли замість [дж] в просторіччі вживається [ж] без зміни значення: ходжу—хожу, броджу— брожу. Виконання смислорозрізнювальної функції є підставою для визнання фонематичності /дж/.
Численні протиставлення засвідчують фонематичність приголосних /к/, /х/ і /г/: хору— кору — гору й под.
Приголосна /ґ/ виступає в порівняно невеликій кількості українських запозичених, а також звуконаслідувальних слів: /ґ/анок, /ґ/рати, /ґ/удзик тощо. Протиставлення /ґ/ іншим фонемам обмежене, проте можливе, зокрема за місцем творення (/ґ/рати — драти — брати), за глухістю-дзвінкістю (ґава — кави, ґуля — куля), за способом творення (ґрати — грати, ґуля — гуля, ґніт — гніт).
М'які /д'/, /т¢/, /з¢/, /с'/, /ц'/,/дз¢/, /л'/, /н'/, /р¢/ є самостійними фонемами. Фонематичність більшості з них (крім /ц'/,/дз¢/) доводиться численними протиставленнями в квазіомонімах — в кінці слова чи складу або перед голосними заднього ряду: лад —ладь, рад — радь; там — тям; брат — брать; кута — кутя; лаз — лазь; рос — Рось, рис — рись; лук — люк, булка — булька; на кону — коню, ден — день; раба — ряба; гору — горю.
Приголосні /ц/ — /ц' / і /дз/ - /дз¢/ не мають безпосередніх протиставлень, однак м'які /ц¢/, /дз¢/ слід вважати самостійними фонемами.
Українській мові властиві напівпом’якшені приголосні звуки [б’], [п’], [в’], [м’], [ф’], [ж’], [ч’], [ш’], [дж’], [ґ’], [к’], [х’], [г’], які найчастіше виступають перед голосним [і], що дає підставу вважати їх комбінаторними алофонами відповідних твердих приголосних, наприклад: бюст, пюре, ревю, мюзик-хол, фюзеляж.
Складним є також питання про фонологічну природу подовжених приголосних (твердих і пом'якшених). В українській мові є чотири типи подовжених приголосних, що утворилися:
1) внаслідок збігу двох однакових приголосних на межі морфем (оббити, переддень) ;
2) як результат історичної фонетичної зміни — прогресивної асиміляції (зання, життя);
3) внаслідок регресивної асиміляції в живому мовленні (зшиток—[ш:]иток);
4) у словах іншомовного походження (манна, ванна, імміграція).
В українському мовознавстві досить довгий час панувала думка, що подовжені пом'якшені приголосні слід кваліфікувати як самостійні фонеми, які протиставляються неподовженим пом'якшеним.
Історично подовжені й пом'якшені звуки, хоч вони й не виступають на межі морфем, слід також вважати реалізацією двох пом'якшених фонем. Для цього є такі підстави:
а) при переносі слів ці подовжені приголосні розриваються; б) вони мають обмежену кількість протиставлень (пор.: синю—синню, кутя—куття).
Подовжені приголосні різної якості (тверді або пом'якшені), що виникають у сучасній українській мові внаслідок регресивної асиміляції при словотворенні й словозміні (наприклад зшиток — [ш]иток, розширити — ро[ш:]ирити, рознісши—розні[ш:]и, вітчим—ві[ч:]им, пасуться —пасу[ц/:]а й под.), з'являються переважно на межі морфем, тому з фонологічного боку їх слід кваліфікувати як збіг двох однакових фонем.
За аналогією до попередніх випадків фонетичне подовжені приголосні в словах іншомовного походження слід розцінювати як реалізацію двох однакових фонем.
Важливою лінгвістичною характеристикою приголосних є принципи сполучуваності їх з іншими фонемами в мовному потоці, або дистрибуція. Українській мові властиві певні закономірності дистрибуції приголосних.
На початку слова перед голосною можуть виступати всі 32 приголосні фонеми, а в кінці слова після голосної — лише 30, не вживаються /ґ/ та /р'/.
Перед наступною голосною /и/ можуть виступати тільки тверді приголосні, а перед /і/ — всі м'які, а також губні, шиплячі, задньоязикові й фарингальна як напівпом'якшені алофони.
Перед /е/ вживаються тверді приголосні, а також м'які /т¢/, /н¢/, /л'/, наприклад: життєвий, ллється, насіннєвий.
Перед голосними заднього ряду у власне українських словах вживаються тверді й пом'якшені приголосні фонеми, не виступають у цій позиції напівпом'якшені алофони твердих, крім [в'] та [м'] у випадках типу свято, цвьохкати, тьмяний.У запозичених словах перед голосними заднього ряду можуть виступати як м'які приголосні, так і тверді та напівпом'якшені, наприклад: миля, група, аннали, сума; попурі, пюре, Гюго, гума, курорт, кювет і под.
Сполучуваність двох суміжних приголосних також регулюється суворими правилами. Найголовнішіз них такі:
1. Глухі приголосні не можуть стояти перед наступною дзвінкою.
2. Дзвінкі шумні, крім /г/, можуть стояти перед наступною глухою, наприклад: губка, книжка, рідко, але: вогко > во/х/ко.
3. Дві однакові приголосні фонеми не можуть поєднуватися з третьою, наприклад: тонна- тритонка, манна — манка, також Ясси—/йас`с¢кий/(Ясьський).
4. Дві однакові фонеми неможливі в кінці слів, а також на початку (крім лляти, ссати та префіксальних типу зсадити > / ссадити/. Запозичені білль, тонн вимовляються як [біл'], [тон].
5. Зімкнена не поєднується з наступною африкатою того самого місця творення: підчистити > \піччистити\; вітчизна > | віччцзна\; ворітця > / вор'іц'ц'а /.
6. Не можуть стояти поряд свистяча й шипляча фонеми : безшовний > \бежшовний\.
Артикуляційно-акустичні умови творення приголосних
Якість приголосних залежить від умов їх творення. За утворення приголосних видихуваний струмінь повітря (з участю або без участі голосу) зустрічає на своєму шляху перепону, яка являє собою зближення або повне зімкнення активних і пасивних мовних органів. У результаті подолання відповідної перепони виникає характерний шум, що визначає якість того чи іншого приголосного. За утворення приголосних загальне напруження мовних органів відсутнє, воно зосереджене лише в ділянках, що є фокусом творення звука.
В українській мові приголосні класифікуються за такими ознаками: 1) за участю голосу й шуму в їх творенні; 2) за місцем творення (за активним і за пасивним мовним органом); 3) за способом творення; 4) за наявністю або відсутністю пом'якшення (палаталізації); 5) за наявністю або відсутністю носового забарвлення (назалізації).
Акустичні особливості приголосних звуків, як правило, залежать від артикуляційних умов їх творення.
За участю голосу й шуму приголосні поділяють на сонорні й шумні.
Сонорними (лат. sоnоге — звучно, голосно) називаються приголосні, що складаються з голосу й шуму з перевагою голосу, наприклад: [р], [л], [н] тощо. При артикуляції сонорних мовні органи хоча й зближуються в основному таким же способом, як і при творенні шумних приголосних, проте щілина при цьому утворюється досить широка, і повітряний струмінь, проходячи крізь неї, не створює сильного шуму, властивого шумним приголосним.
Шумними називаються приголосні, що складаються з голосового тону (або голосу) й шуму з перевагою шуму або з одного тільки шуму, чітко локалізованого. До шумних в українській мові належать: [б], [п], [ф], [д], [т], [ з], [ш] тощо.
Шумні, в свою чергу, поділяються на дзвінкі й глухі. Коли повітряний струмінь, утворивши голосовий тон, зустрічає в ротовій порожнині щілину або зімкнення, виникають дзвінкі приголосні. Коли ж повітря вільно проходить у надгортанні порожнини через достатньо розкриту голосову щілину й зустрічає в порожнині рота або глотки вузьку щілину чи повне зімкнення, де утворюються специфічні для кожного приголосного шуми, виникають глухі приголосні.
Класифікація за місцем творення звука грунтується на дії активних і пасивних мовних органів при утворенні фокуса його артикуляції.
За участю активннх мовних органів приголосні звуки поділяються передусімна губні, язикові і глоткові, або фарингальні.
Губні приголосні творяться в результаті зближення або зімкнення активного органа - нижньої губи з верхньою губою або верхніми зубами.
Язикові приголосні залежно від того, яка частина язика торкається піднебіння, поділяютьсяна передньоязикові, середньоязикові та задньоязикові.
Фарингальні творяться в результаті зближення задньої стінки глотки з коренем язика.
За участю пасивних мовних органів губні приголосні поділяють на дві підгрупи: губно-губні та губно-зубні .