У короткому розділу курсової роботи немає змоги торкнутися ширшої культурницької місії В.Коптілова як паризького працівника ЮНЕСКО, енциклопедиста, члена численних редколегій, укладача і редактора наукових та перекладних видань, збирача крилатих висловів (витлумачених спільно з А.Коваль у відомій книзі) тощо. Але про його наукову школу сказати варто, бо вона була у своєму роді першою в Україні, їй завдячують сьогодні і школи професорів Р.Зорівчак у Львові та М.Новикової у Сімферополі, - хоч сама вона у свою чергу є продовженням фахової традиції, що зродилася у колах таких перекладачів, як І.Франко, М.Рильський, Г.Кочур, які вміли свєю спостережливістю, критикою і узагальненнями формувати цеховий світогляд і самий перекладацький гурт. Перекладознавча школа В.Коптілова заявила про себе в кінці 70-х років, коли один за одним стали на ноги його аспіранти.
Культура мови перекладу — галузь перекладознавства, що вивчає й оцінює текст перекладу щодо його відповідності загальнолітературній нормі, стилістичній системі літературної мови. Культура мови перекладу залежить від мовної культури взагалі, від стану розвитку стилів літературної мови, тобто від мовних процесів, що відбуваються в оригинальній літературі. Культура мови перекладу пов’язана з оцінкою досконалого (недосконалого) перекладу, тобто враховує його функціонування як явища рідної літератури й мови. Відповідна оцінка передбачає порівняння тексту перекладу з оригіналом, встановлення адекватності здійсненого перекладу. При цьому Культура мови перекладу заперечує буквальний, дослівний переклад, орієнтує перекладачів на дотримання міри естетичного в передачі національного колориту оригіналу, на творчі пошуки у відтворенні індивідуального стилю автора, який послуговується діалектною, регіональною лексикою, архаїчними мовними засобами, різними прийомами стилізації.
Співвідношення мови оригіналу і мови перекладу — величина історично змінна. В Середні віки переклади були переважно буквальні, в 17 — 18 ст. «вільні», для яких характерне скорочення і навіть зміни. Пізніше перекладачі прагнуть до відповідності оригіналу, до точної передачі і змісту, і художніх особливостей його. В певну добу першотвір прочитується перекладачами по новому. Давні переклади несуть на собі відбиток минулого стану літературної мови. Крім того, через мовні явища перекладачі доносять до сучасного читача загальнокультурну, естетичну оцінку першотвору. Як галузь мистецтва перекладу культура мови перекладу сприяє відбору, шліфуванню виражальних засобів рідної мови, урізноманітнює її стилістичні можливості. Відчуття рідної мови допомагає перекладачеві у використанні стилістичних маркованих засобів (діалектної, просторічної, архаїчної, високої книжної або розмовної зниженої лексики). Недосконалий той переклад, у якому відбувається стилістична переорієнтація мови оригіналу, що неодмінно призводить до порушення його змісту. Культура мови перекладу заперечує не лише буквальний переклад, а й мовне штукарство, яке власне перетворює переклад на довільний переказ, або переспів. Тонка межа відділяє новаторську мовотворчість перекладача від формального експериментування зі словом. Теоретики й практики перекладу відзначають труднощі у відтворенні фразеології першотвору, передачі міжмовних омонімів, наголошують, що переклад із близькоспоріднених мов буває складніший, ніж із мов структурно віддалених, а переклад наукової, публіцистичної літератури легший, ніж художньої. В історії української перекладної літератури і перекладознавства вирізняються окремі періоди, коли з кількісним збільшенням перекладів, з розширенням кількості мов, з яких перекладають, зростає увага і до культури мови перекладу [2].
Написати історію українського художнього перекладу, а, отже, по-новому осмислити історію української літератури завдання надскладне, що вимагає самовідданої праці, енциклопедичних знань, високого професіоналізму.
Ідеально було б утворити в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України відділ, що досліджував би історію українського художнього перекладу та історію перекладів української літератури світовими мовами – щось на зразок Пушкінського дому в Петербурзі. На жаль, у наших умовах не можемо й мріяти про це. Але ж тепер в Україні започатковано кафедри перекладу, де – при вміло організованій роботі – можна зробити чимало – зрозуміло, при певними викладацькими кадрами. По-перше, необхідно провести велику бібліографічну роботу, до якої слід (з відчутною користю для них самих) залучити студентів філологічних факультетів, зокрема перекладацьких відділів. Лише зібравши великий бібліографічний фактаж, слід переходити до самого дослідження.
Треба провести надзвичайно велику дослідчу працю щодо окремих перекладачів, щодо історії відтворення українською мовою творчої спадщини найвидатніших авторів, щодо окремих перекладацьких епох, часто працювати з рукописними текстами. А тоді вже переходити до кінцевої мети – створення історії перекладу та перекладознавчої думки в Україні. Ще 1987 р. професор М. О. Новикова у програмній перекладознавчій статті “Арифметика и алгебра перевода. Платить кто будет?..” обґрунтувала необхідність впровадити теорію перекладу в навчальні плани на всіх філологічних факультетах вищих навчальних закладів (ішлося тоді ще про СРСР). Ця вимога залишилася дієвою і на сьогодні в умовах України. Тільки ж не менш необхідним є упровадити викладання історії перекладної літератури, якщо прагнемо того, щоб наші філологи могли мислити категоріями літературознавчими, категоріями світової літератури, щоб усвідомлювали рідну літературу у всесвітньому контексті.
Очевидно, для цього потрібно вишколювати відповідні педагогічні кадри з глибоким знанням не лише іноземних мов, а й культури інших народів. Перед нами – дуже складні завдання, але реальні й необхідні.
Що ж чигає на наш художній переклад тепер? Здавалося б, у вільній Україні повинні бути створені умови для його повноцінного розвитку. Та сувора дійсність засвідчує часто протилежне.
Ступивши крок у нове тисячоліття, ми чи не найболісніше відчуваємо зміни, передусім, у сфері мовній: полишаючи мовлене, пісенне слово, притлумлюючи властиве нам прагнення мислитиобразами, ввійшли ми в світ прагматичний, раціональний, де почуттєве, багате на стилістичні нюанси слово стає не тільки чимось дивним, а й начебто зайвим.
Доречно активізувати перекладознавчу критику, яка у нас майже відсутня. Не випрацювані у нас ще теоретичні основи критики перекладу, бракує і критиків і журналів, де їхні рецензії можна б друкувати.
1. Зорівчак Р. П. Про підготовку перекладачів для України ХХІ ст.. // Сучасна лінгвістика, 2005., №7. – с.15-17
2. Зорівчак Р.П. Реалія і переклад. - Львів: Вид-во при Львів. ун-ті, 1989. Мова і час. Розвиток функціональних стилів сучасної української літературної мови/ Відп. ред. В.М. Русанівський.- К.: Наукова думка, 1977.- 237 с.
3. Комиссаров В.К. Теория перевода. - М.: Высш.шк., 2000. -253 с.
4. Коптілов В.В. Теорія і практика перекладу. –Київ: Вища школа, Вид-во при Київському університеті, 2001.-166с.
5. Кухаренко В.А. Интерпретация текста.-М.: Просвещение, 1988.- 192 с. Філологічні науки
6. Любченко Т.Н. Практичні підходи до перекладу // Теорія i практика перекладу. - К., 1991. - Вип. 17. - с.89-97.
7. Новикова М.А. Микола Лукаш: миф и антимиф // Теорiя і практика перекладу. -К.: Вища школа, 1991. -Вип.17. -С.98-107.
8. Новикова М.А. Про історію перекладу // Теорiя і практика перекладу. -К.: Вища школа, 1991. -Вип.10. -С.21-27.
9. Рецкер Я.И. Теория перевода и переводческая практика. – Х.: Лингво, 2001. – 216с.
10. Рильський М. Мистецтво перекладу. Статті, виступи, нотатки. Київ, 1975, с.183
11. Федоров А.В. Основы общей теории перевода. - М.: Высшая школа, 1983.- 303с.
12. Швейцер А.Д. К проблеме лингвистического изучения процесса перевода.//Вопросы языкознания. - 1999. - № 4. - с.40-49.