. Походження української мови (характеристика різних концепцій). Класифікація мов
План:
1. Сучасні слов’янські народи, їхня етнічна спорідненість.
2. Етнічна близькість слов’ян.
3. Класифікація слов’янських мов.
4. Походження і розвиток мови.
5. Класифікація мов:
· Генеалогічна;
· Типологічна.
Основна література
1. Бондаренко М.Ф., Дюмін О.З, Ніколаєва А.О. та ін. Українська мова. Посібник – практикум для абітурієнтів. 2-е вид. доп. і дооп.. – Харків: ХНУРЕ, 2005. – 624с.
2. Бондар О.І., Карпенко Ю.О., Микитин-Дружинець М.Л. Сучасна українська мова: Фонетика. Фонологія. Орфоепія. Графіка. Орфографія. Лексикологія, Лексикографія / Навч. Посіб. – К.:ВЦ «Академія», 2006. – 368 с. (Альма-матер)
3. Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства: Підручник. – К.: Видавничий центр «Академія», 2006. 336 с. (Альма-матер)
4. Лучик В.В. Вступ до слов’янської філології: Підручник. – К.: ВЦ «Академія», 2008. – 344 с. (Альма-матер)
Додаткова література
1. Кочерган М.П. Основи зіставного мовознавства: Підручник. – К.: ВЦ «Академія», 2006. – 424с.
2. Плющ М.Я., Бевзенко С.П., Грипас Н.Я. Сучасна українська літературна мова – 6-те вид., стер. – К.: Вища шк., 2006. – 430с.
3. Ющук І.П. Українська мова: Підручник. – 3-тє вид. – К.: Либідь, 2006. – 640с.
1. Сучасні слов'янські народи, їхня етнічна спорідненість
Слов'яни є найчисленнішою в Європі (в т. ч. етнічні росіяни всієї Росії) групою індоєвропейських народів, споріднених за походженням (генетично), мовою і культурою. Слов'янські мови як основна ознака слов'янських народів за кількістю носіїв посідають п'яте місце у світі (після китайської, індійської, германської та романської груп). За даними Інтернету, загальна кількість носіїв слов'янських мов у світі на 2001—2005 рр. становила майже 290 млн. осіб. За різними джерелами, у слов'янських країнах проживають: росіяни (понад 145,5 млн. осіб), українці (понад 47,1 млн.), білоруси (до 10,3 млн.), русини (кілька сот тисяч у Воєводині), поляки (понад 38,6 млн.), чехи (до 10,3 млн.), словаки (понад 5,4 млн.), серболужичани (кілька десятків тисяч), кашуби (зникають, асимілювавшись з поляками), серби (до 10 млн.), болгари (до 9 млн.), хорвати (до 4,5 млн.), боснійці (до 3,8 млн.), словенці (понад 2 млн.), македонці (понад 2 млн.), чорногорці (понад 0,7 млн.). Співвідношення між кількістю слов'ян і носіїв слов'янських мов приблизно однакове, але в Україні значна, а в Білорусі переважна частина громадян користується російською мовою, у зв'язку з чим носіїв цієї мови більше, ніж росіян, а носіїв білоруської та української мов менше, ніж білорусів і українців. Більшість слов'ян має свої національні мови й держави, і лише окремі з них позбавлені таких ознак, що є основною підставою для дискусій стосовно кількості слов'янських мов і народів. Загальноприйнятим є поділ слов'янських народів на три групи:
1. східну (росіяни, українці, білоруси і, за деякими джерелами, русини),
2. західну (поляки, чехи, словаки, серболужичани і кашуби),
3. південну (болгари, македонці, серби, хорвати, словенці, боснійці і, з певними застереженнями, чорногорці).
Єдиного погляду на кількість сучасних слов'янських народів (їх визнається від 12 до 16) і, відповідно, слов'янських мов немає. Це зумовлено постійно діючими історичними процесами конвергенції (інтеграції) та дивергенції (диференціації), що спричиняють перехідний стан багатьох суспільних явищ. Саме тому, наприклад, генетично близькі до закарпатських і східнословацьких українців русини (руснаки), які в середині XVIIст. переселилися на територію сучасної Воєводини в Середній Наддунайщині, внаслідок дивергентно-конвергентного процесу набувають певних ознак окремого народу і стверджують про реальність русинської мови. Аналогічний конгломерат, але значно раніше (з VII ст.), переживали інші племена (слов'янські, грецькі та романізовані іллірійсько-фракійські нащадки), внаслідок чого поступово формувалися македонці, яких лише в XX ст. було визнано як окрему слов'янську націю з власною мовою. З розпадом Югославії й утворенням самостійних держав майже загальноприйнятим стало виокремлення сербської та хорватської мов, хоч до кінця XX ст. панувала думка про єдину сербохорватську мову. Натомість більшість науковців не вважає окремими слов'янськими націями боснійців і чорногорців, які розвинулися переважно в сербському етномовному середовищі і належать до південнослов'янських народів як народності. Ледь помітними залишаються на початку XXIст. сліди колись відомого слов'янського народу кашубів, які поступово асимілювалися з поляками.
Крім об'єктивно зумовлених історичних процесів, які впливають на реальний стан слов'янських народів і мов, важливу роль у питанні про їхню кількість відіграє політичний чинник. Так, на початку XXст. професор Київського університету Св. Володимира Т. Флоринський активно переймався долею і мовою 2,7 млн. словаків, але не визнавав самостійності 30-мільйонного українського народу та його мови, послідовно втілюючи в життя офіційну шовіністичну політику стосовно України Російської імперії. З іншого боку, в XX — на початку XXI ст. переважно західні дослідники пропагують сепаратистську ідеологію щодо русинської мови закарпатських, пряшівських і лемківських українців як мови окремого слов'янського народу, використовуючи здебільшого заангажовані політичні аргументи. У міжвоєнні роки її найактивніше обстоював угорський філолог О. Бонкало, а нині основним ідеологом цієї теорії виступає канадський історик П.-Р. Магочі.
Отже, з огляду на історичні процеси і різні погляди щодо цього питання можна стверджувати про існування 16 слов'янських народів, які функціонують у різних статусах: 11 націй (росіяни, українці, білоруси, поляки, чехи, словаки, болгари, македонці, серби, хорвати, словенці), що мають свої національні держави і мови; 3 народності, які не мають своїх державних утворень (серболужичани) або національних мов (боснійці та чорногорці); 2 етнічні групи, одна з яких остаточно втрачає свою етномовну специфіку (кашуби), а інша набуває ознак відмінної від материнських діалектів мови (русини), не маючи державного чи адміністративно-територіального оформлення.
Незважаючи на те що вже майже півтори тисячі років як перестала існувати праслов'янська етномовна спільність і слов'яни розселилися на різні території, почали користуватися різними мовами, жили здебільшого в різних державах, досі збереглися спорідненість їхніх мов і типові антропологічні дані, близькість культур, вірувань і ментальності, відчуття етнічної солідарності та генетичної спільності. Однією з основних причин духовної близькості була їхня постійна боротьба за свою незалежність, створення чи збереження національних держав. Якщо росіянам у складі Московської Русі, царської Росії та її наступника Радянського Союзу на сході, а полякам завдяки Речі Посполитій і Польщі на заході слов'янських земель вдавалося зберігати й розвивати свої держави протягом багатьох останніх століть, то інші слов'янські народи або дуже давно мали власні державні утворення (наприклад, українці — Київську Русь і Запорозьку Січ, болгари — Болгарські царства), або й зовсім не мали їх (наприклад, македонці, словенці, кашуби). Найчастіше слов'янські народи, крім .росіян і поляків, входили до складу чужих країн. Так, південні слов'яни протягом XIV—XIXст. перебували під турецько-османським гнітом. Білоруси і значна частина українців знаходилися в цей час (XIV—XVIIIст.) у складіПольщі, Великого князівства Литовського та Речі Посполитої. В XIX— на початку XXст. чехи, словаки, словенці, хорвати, частково й українці перебували в складі Австрійської чи Угорської держави, а згодом Австро-Угорської імперії.
Нерідко слов'янські народи були розірваними частинами в складі кількох держав. Прикладом цього є Україна, землі якої до початку Другої світової війни входили до складу Польщі (Західна Україна), Румунії (Північна Буковина й Південна Бессарабія), Чехословаччини (Закарпатська Україна), Радянського Союзу (Центральна й Східна Україна). Лише в 1945 р. споконвічні землі українського народу були зібрані в єдину суверенну (де-юре за Конституцією СРСР) республіку, а де-факто незалежною державою Україна стала після розпаду СРСР 1991 р. Польщу, яка має багатовікову історію великої національної держави, в XIX ст. було поділено між Росією, Австро-Угорщиною та Пруссією (Німеччиною). І навіть такий кількісно невеликий народ як серболужичани, живучи серед німців, був поділений між Пруссією і Саксонією.
Демографічний склад і державно-територіальний розподіл слов'ян на початку XXст. подано в табл. 2.1 (за А. Супруном).
Таблиця 2.1
Слов'яни на початку XXст.
| По державах і країнах (у тис. осіб) | ||||||||||||
| Назви народів | Кількість (у тис. осіб) | Російська імперія | Болгарське царство | Сербське королівство | Чорногорське королівство | Австро-Угорська імперія | Туреччина | Німеччина | румунія | Італія | Інша європа й азія | Америка |
| Великороси | 69400 | 69200 | ||||||||||
| (росіяни) | ||||||||||||
| Малороси | 33100 | 28400 | 4500 | 170 | 330 | |||||||
| (українці) | ||||||||||||
| Білоруси | 7400 | 7400 | ||||||||||
| Болгари | 5700 | 226 | 3400 | 34 | 1900 | 110 | ЗО | |||||
| Серби | 9773 | 2 | 2800 | 260 | 5855 | 550 | 6 | 300 | ||||
| і хорвати | ||||||||||||
| Словенці | 1500 | 1325 | 126 | 43 | 132 | |||||||
| Чехи | 7500 | 65 | 6935 | 64 | 310 | |||||||
| Словаки | 2740 | 2 | 2358 | 56* | 380 | |||||||
| Серболужичани | 157 | 90** | 11 | |||||||||
| Поляки | 21700 | 9800 | 4900 | 3900 | 3000 | |||||||
| Кашуби | 370 | 222 | 100 | 148 | ||||||||
| У підсумку*** | 159420 | 115100 | 3400 | 2800 | 260 | 25600 | 2450 | 4500 | 130 | 50 | 600 | 4500 |
*Саксонія. **Пруссія.
***Сумарні цифри враховують невеликі групи, які фігурують інколи в графі «Америка та інші країни», «Росія та інші країни», і заокруглені, тому не становлять простої суми стовпчика.