Якщо погодитися з тим, що для кожної природної категорії, як затверджують когнітологи, існує "кращий зразок класу", або прототип, доречно й стосовно розглянутої категорії задатися питанням про те, які ж тексти можна вважати прототиповими і які ті критерії, які характеризують ці тексти. Хочеться відзначити одночасно, що, всупереч поширеній думці про те, що всі природні категорії, побудовані на прототиповому принципі, рухливі й розмиті, саме поняття прототипу - при всій гнучкості категорії - уводить подання про якісь діапазони варіювання навколо прототипу як фокуса (або навіть фокусів) категорії, тобто про якісь межі для самого припустимого варіювання.
Іншими словами, прототип категорії можна розглядати як такий яскравий представник своєї категорії (зразок, еталон), що найбільше повно фокусує у собі її ознаки, концентрує найбільше число загальних для категорії рис й очевидніше всього характеризує те, як представлена (репрезентована) сама категорія у свідомості людини, з якою структурою знання й досвіду вона асоціюється. Прототип - осередок найбільшого числа найбільш репрезентативних ознак категорії в виді виступаючих у вигляді пучка ознак, співвіднесених між собою. Такий прототип є, безсумнівно, і в категорії тексту.
Якщо врахувати, що найбільш розмито ті границі категорії тексту, які пов'язані з верхньою границею, тобто з розміром, або об’ємом тексту, треба думати, що й виділення прототипових текстів обумовлюється насамперед критерієм матеріальної довжини текстів. Це змушує нас визнати, що прототиповими можна вважати тексти обмежені по своїй довжині, тексти не просто середньої величини (та й що могло б уважатися подібною середньою величиною?), а тексти малого обсягу, малі тексти.
Іноді висловлюється думка, що розмір тексту не входить до числа його сутнісних характеристик, і частка істини в цьому твердженні безсумнівно, є. Це не означає, однак, що всі тексти методологічно дорівнює зручні для аналізу. Уводячи поняття прототипового тексту, ми й хочемо вибрати для аналізу таку групу текстів, які найбільш показові і які наочно демонструють, яка архітектоніка й внутрішня організація тексту і які саме текстові категорії встановлюються тут досить просто.
До групи прототипових текстів можна, по всій видимості, віднести листи й невеликі інструкції до артефактів, статті в енциклопедіях, публіцистичні статті в газетах і журналах, інтерв'ю, рецепти й т.п. Семантичний простір таких текстів невелика, та й анафоричні зв'язки (як, втім, і інші сигнали зв’язності тексту) тут установлюються легко.
Хотілося б у той же час підкреслити, що й у цих текстах починають простежуватися ті риси складної структурованості, при якій, як правильно відзначає Е.И. Диброва, семантичний простір тексту повинен бути охарактеризоване як такий, який включає й предтекст, і підтекст, і надтекст і т.п.
З яких причин ми вибираємо в якості прототипових тексти малого обсягу? Являючи собою безпосередню матеріальну даність, ці тексти доступні для огляду й спостережувані в самих дрібних їхніх деталях. Вони мають чітко виражені межі: початком, кінцем і тим, що міститься між ними. Вони демонструють тим самим такі важливі характеристики тексту, як його окремість, формальна й семантична самодостатність, тематична визначеність і завершеність.
Тут неважко описати всі зв'язки як між окремими фрагментами тексту - пропозиціями, так і між частинами цих фрагментів. Нарешті в подібного тексту ясна його інформативність, його когнітивне підґрунтя - зміст його створення, загальний його задум і реалізований в особливій язиковій формі підсумок створення у вигляді особливого семантичного простору.
Немає й не може бути таких текстів, які не фіксували б який-небудь фрагмент людського досвіду і його осмислення. Це робить текст можливим об'єктом концептуального й когнітивного аналізу, тобто дозволяє встановити, з яким баченням миру ми зштовхнулися в даному тексті, що й з якої причини привернуло увагу людини, які саме фрагменти знання й оцінок у ньому закріплені й т.д.
Але немає таких текстів, які не з'явилися б також кінцевим підсумком дискурсивної, тобто соціально орієнтованої й соціально обумовленої комунікативної діяльності. Як би анонімним не здавався текст, у нього є автор або автори, а виходить, текст відбиває їх мово розумовий акт. Із сказаного випливає, між іншим, що, хоча поняття тексту й дискурсу й варто розрізняти, поняття ці аж ніяк не протипоставлені один одному, тобто не є взаємовиключними.
Подібне протиставлення здається мені позбавленим підстави, а оскільки до понять тексту й дискурсу ми вже неодноразово поверталися (Кубрякова, Александрова, 1999), тут мені представляється необхідним обґрунтувати свою точку зору ще раз.
З когнітивної і язикової точок зору поняття дискурсу й тексту зв'язані, крім іншого, причинно-наслідковою зв'язком: текст створюється в дискурсі і є його дітищем. Різний, однак, ракурс їхнього розгляду, тому що дискурс, будучи, за словами Н.Д. Арутюнової, діяльністю, зануреної в життя, вимагає при підході до нього обов'язкового обліку всіх соціальних параметрів що відбуває, всіх прагматичних факторів його здійснення.
Не можна вивчати дискурсивну діяльність поза культурологічними й соціально-історичними даними, поза відомостями про те, хто проводив дискурсивну діяльність, для чого, при яких умовах, з яких позицій і т.д. Але текст можна аналізувати й абстрагуючись від багато чого із зазначеного переліку, тобто задовольняючись тим, що можна витягти з тексту як такого й вивчаючи його як завершений язиковий добуток.
Не випадково в момент становлення лінгвістики тексту дискурсивний і текстовий аналіз розумілися як синонімічні терміни. Нагадаю, що виникненню терміна ми зобов'язані 3. Харрису (Harris, 1952) і що, відповідно до його думки, у сферу дискурсивного аналізу входила одна лише розбивка його на складовий текст частини (ядерні пропозиції), що й здійснювалося за допомогою дистрибутивної методики.
Лише значно пізніше закордонними вченими стали ставитися питання про те, чому ж природно складний текст настільки різко відрізняється від набору ядерних пропозицій, у яких представлене головний зміст тексту, і чому мовець вибирає для здійснення свого задуму ті або інші язикові форми з їх власним синтаксичним пристроєм і референційним навантаженням.
Хоча текст по суті справи виявляє собою зразок утворення, що виникає по ходу здійснення певного процесу, він вивчається саме у своїй завершеній формі, тобто як щось кінцеве. Це й відрізняє його від дискурсу, вивчення якого як би природно треба процесу його виникнення. Дискурс - це явище, досліджуване on-line, у поточному режимі й поточному часах, у міру своєї появи й розвитку. У всякому разі, дискурсивний аналіз вимагає відновлення цього процесу, якщо навіть вивчається його результат (порівн., наприклад, роботи П. Серіо, присвячені дискурсивним особливостям мови політики в радянський час).
Текст же в сформованому остаточно виді створює, як ми говорили вище, особливу матеріальну довжину, послідовність зв'язаних між собою пропозицій і сверхфразових одиниць, що утворять семантичне, а точніше - семіотичний простір.
Фізично такий простір обкреслений досить точно, але семантично й семіотичне - немає закінчення: якщо в будь-якого знака є своя інтерпретанта а текст може бути охарактеризований як складний або навіть надскладний знак, у нього теж повинна бути своя інтерпретанта - свій, що роз'ясняє даний текст новий текст.
Вихід за межі язикових форм, що втримуються в самому тексті, таким чином, обов'язковий.
Хоча при текстовому аналізі семантичний простір можна замкнути їм самим, обмежуючи спостереження внутрітекстовими зв'язками й працюючи усередині безпосередньої даності тексту, сьогодні віддається перевага дискурсивному аналізу, при якому той же семантичний простір розглядається як зв'язане тисячею ниток з умовами його створення, цілями й завданнями даного тексту у зв'язуванні з аналогічними для нього текстами й т.п. що. властиво, і відбивається в понятті інтертекстуальності.
Не можу не укласти свої міркування про критерії тексту ще одним зауваженням. Текст, що містить інформацію, розрахований на розуміння, а виходить, на витяг цієї інформації. Із цього погляду текст повинен бути розглянутий як такий добуток, що по всій своїй архітектоніці й організації, по всім використаним у ньому язиковим засобам повинен забезпечити в адресата формування його ментальної моделі.
У цьому змісті він повинен також забезпечити адресатові вихід за межі безпосередньо даного в самому тексті й послужити джерелом подальших можливих інтерпретацій тексту. Раніше часто ставилося питання про те, які саме ментальні моделі будує мовець в опорі на той або інший текст. Але треба повернути це питання й по-іншому, підкресливши, що текст як правильно організована форма комунікації, як повідомлення, уже містить у собі самому якоїсь одиниці, засобу, сигнали й т.п., достатні й необхідні для побудови на його основі правильної й осмисленої моделі.
Наша здатність будувати резюме тексту, писати на нього анотацію, становити конспект тексту, створювати лібрето опер й нарешті, писати твори на основі текстів і по їхньому приводу - це доказ не тільки того, що в тексті головне - його зміст, інформація, структура досвіду й знань і т.п., але і явне свідчення того, що процес витягу знань - процес, що вимагає особливих прийомів обробки язикового матеріалу в тексті (Sprachverarbeitung). У цьому процесі - по суті своєї когнітивному - виявляються задіяними й знання мови, і знання миру, і, нарешті, знання в прийняті в мові співвіднесеннях язикових структур з когнітивними. До того ж цей процес не слід уважати таким, який є винятково на раціональному рівні, тому що в когніції все не поривно пов'язані з емоціями, оцінками, а отже, з розумінням того, як саме представлена інформація в тексті і як вона в ньому розподілена.