У способах формування мовних і мовленнєвих метафор немає принципового розходження, ці два види відрізняються друг від друга: язикову метафору можна не тільки виявити, але і якоюсь мірою “запрограмувати”, а мовна метафора легко виявляє себе.
В основі мовної метафори лежать об’єктивованіасоціативні зв'язки, відбивані в конотативних ознаках, що несе відомості або про побутово-практичний досвід даного язикового колективу, або про його культурно-історичне знання ( напр, море – безмірний водний простір, тому безмірна кількість може бути названо морем).
Мотивом для метафоричного переносу можуть служити відпрацьовані в мові логіко-синтаксичні схеми структурування класів подій або соположення в структурі світу речових об'єктів - їхні предметно-логічні зв'язки, що відбивають мовний досвід мовців.
Основна відмінність язикової метафори від мовної полягає в тому, що перша створюється на основі конотацій, що супроводжують слово в його “звичайному” уживанні і як би закріплених за значеннєвим потенціалом даного слова язиковим узусом, що вбирає в себе те, що становить мовний досвід, що залишається за рамками системи лексичних значень, утвореної їхніми тотожностями й розходженнями й правилами регулярної сполучуваності. Язикова метафора тому так легко стирається й втрачає живу образність, що вона “звичайна”, а її мотивування прозоре, добре знайома й без особливих на те зусиль запам'ятовується, внаслідок фонового знання мовців. Мовний характер метафори проявляється в закріпленості й відтворюваності переосмисленого значення язикової форми в мовному ланцюзі [45].
Мовна метафора виходить із конкретного контексту й завжди пов'язана з ним. Вона народжується й існує в ньому, розпадаючись разом з ним, оскільки конотативні ознаки, що служать мотивом для переосмислення словесного значення, фокусуються тільки в рамках даного лексичного набору (у межах пропозиції). Такі конотації відбивають звичайно індивідуальне, а не колективне бачення миру, тому вони суб'єктивні й випадкові щодо загального знання. Але й мовна метафора не цілком довільна. Здатність слова відобразити новий зміст закладена в його семантичному наповненні: чим “природніше” погодиться мотив переосмислення зі значеннєвим змістом слова, тим прозоріше метафора й тим яскравіше її ефект [31, с. 25].
Аристотель відзначає моводіяльний характер метафори “створювати гарні метафори значить помічати подібність”[4][1] (176) і по суті справи вчить, як робити метафори. Метафора, по Аристотелю, подібна до загадки, сутність якої полягає в тому, щоб “говорячи про дійсне, з'єднати з ним неможливе. За допомогою сполучення звичайних слів цього зробити не можна, а за допомогою метафор можливо” (175). Призначення метафори - так змінювати значення слів, щоб говорити не звичайним способом про дійсне, з'єднуючи з ним неможливе й зберігаючи в той же час ясність.
Таким чином, саме поняття метафори у Аристотеля - це спосіб перенесення - метафоризація й результат цього процесу. Оскільки метафора - засіб впливу й свого роду “обман” (назви “не значать те, що в них говориться”), деякий спосіб “говорити про нове”, створюючи протилежність і рівність на рівні понять, а не твердження про “дійсні обставини”.
Метафора й метонімія - це універсальні у своїй понятійній основі способи переосмислення. Розходження між ними зводиться до того, що метафора як прийом - це предикація нової властивості, отриманої на основі аналогії, і вибір найменування на основі такої подоби, а метонімія - це витяг якої-небудь властивості із уже омовленнєвого відбиття дійсності в силу його суміжності із властивістю нового позначуваного й вибір йому найменування, що відбиває у своїй семантиці цю суміжність. Мова віддає перевагу метонімії в індикативній сфері, оскільки вона виходить із того, що справді має місце, а метафора широко використовується у сфері дії експресивної функції мови [19, с. 114-116]. Суть метонімії полягає у фіксації близькості явищ по їх суміжності або зв'язку цілого і частині. Це настільки плавні кроки свідомості, що порівняно з метафорою вони як би менш помітні.
З погляду семіотики і когнітивної психології метафора та метонімія – це різні моделі (схеми, способи, шаблони), по яким свідомість людини, грунтуючись на початковому утриманні знаку, формує нове уявлення (утримуючи його, іноді тимчасово, в колишній формальній оболонці).
Людина порівняла два предмети, побачила між ними схожість і розповсюдила назву першого предмету також і на другий. Таковий механізм метафори (перенесення по схожості), де б він не відбувався, - в звичайній мові, стародавньому міфі або під пером поета. Метафоричність – явище не тільки широко поширене, але і живе, продуктивне. Так, відносно недавно у слів із значенням ‘легені (органи дихання)’ з'явилося значення ‘масиви зелених насаджень; парки, сквери’, ср. рос. Легкі міста.
Метафоричні значення - номінативно-похідні або непрямо-номінативні - пристосовані до виконання характеризуючої функції. І тільки при відповідній актуалізації або придбанні в процесі семантичного розвитку предметної орієнтації такі значення здатні до ідентифікації того, про що йде мова. Метонімічно утворені найменування по самому своєму характеру формування - на основі суміжності в самих позначуваних - орієнтовані на функцію виділення того, про що повідомляється.
1.3. Словотвір і його роль в розвитку нових номінацій.
Словотвір по своїм головним функціям пов'язаний з виникненням і використанням назв. Словотвір і є та ланка в язиковій системі, що “відповідальна” за формування позначень елементів зовнішнього й внутрішнього досвіду людини. Відповідно головним цілям словотвору, згідно його призначенню ми й визначаємо словотвір як систему засобів, одиниць, зв'язків і т.д., що служить процесам номінації й ними обумовлену. У багатьох розвинених мовах саме ця система здійснює завдання наречення світу в рамках такої одиниці, як слово.
Оскільки при створенні нових найменувань відбувається використання різнорівневих засобів, система словотвору виконує стосовно них своєрідну організуючу роль: різнорідні формальні засоби поєднуються в досить складне ціле, створюючи разом упорядковану сукупність тісно між собою зв'язаних словотворчих моделей, взаємодоповнюючих і підтримуючих один одного. Усередині системи словотвору встановлюється завдяки цьому відомий розподіл сфер дії окремих способів словотвору. Питома вага кожного з таких способів визначається сукупним впливом безлічі різних факторів, немаловажну роль серед яких грає не тільки тип мови й особливості її структури, але й ономасіологічні (понятійні) категорії, що групують навколо себе різні словотворчі моделі. Для вираження цих категорій у системі словотвору складаються й свої власні дериваційні засоби: префіксація, суфіксація, різні типи словоскладання й т.п. Служачи завданню формування одиниць номінації, словотвір як особлива підсистема мови має у своєму розпорядженні відому сукупність матеріальних засобів моделювання цих одиниць, а також набір словотворчих значень, які можуть бути виражені за допомогою даних засобів. Границі конкретної словотворчої системи обумовлюються, отже, тим, яке коло значень і ономасіологічних категорій і за допомогою яких саме матеріальних засобів може бути при потребі реалізований на рівні похідного слова. Тому словотвір можна визначити як область моделювання особливих одиниць номінації - похідних.
Формування словотворчої моделі можна нерідко уявити собі саме як послідовний процес трансформації пропозиції певного типу в однослівне найменування. Зняття предикативного зв'язку вихідної пропозиції заповнює “внутрішнім синтаксисом” деривата, що, саме через її буквальну невиразність, стає гнучким засобом передачі більше різноманітних типів зв'язків і відносин.
Словотвір пов'язаний з непредикативними знаками по своїм кінцевим підсумкам (утворенню номінативних знаків), і це пояснює, чому він так сильно тяжіє до лексичної ономасіології. З іншого боку, по характеру свого протікання й по своїм джерелам словотвір у багатьох відносинах виявляється пов'язаним із предикативними одиницями мови, із пропозицією, з висловленням, взагалі із синтаксисом.
Вказівки на пряму залежність багатьох типів складних слів від синтаксичних конструкцій уже втримувалися в класичних роботах з індоєвропеїстики й германістики [53]. У теорії граматики, що породжує, ці концепції знайшли нову форму, але головна ідея - утворення складного слова на основі синтаксичного цілого - збереглися. У якості “номіналізації” стали розглядати не тільки складні слова, викликані до життя трансформацією певних типів пропозицій [8; 45], але й інші типи похідних [58; 47; 35]. У представників генеративної граматики все частіш можна знайти думки про те, що пояснення поверхневої структури складних і довільних одиниць варто шукати у висловленні; порівн. англ. a chimney-sweeper ‘сажотрус’ і висловлення He sweeps chimneys ‘він чистить труби’ або пропозиція The man refused to chair the session ‘людина відмовилася головувати на сесії’ з номіналізацією типу The man’s refusal to chair the session ‘відмова людини головувати на сесії’ і т.п. “Зміст номінації є завжди конденсацією значення висловлення”, - затверджує Я. Кухарж, підкреслюючи далі, що саме таке розуміння “лежить у самій основі ономасіологічних категорій” [16, с. 125]. Похідне як би завершує ланцюг (синтаксичних) трансформацій, виступаючи як кінцева ланка в цьому ланцюзі, наділене формою слова (he keeps a house – a house-keeper).