СИНТАКСИЧНІ ЗВ’ЯЗКИ У ВНУТРІШНІЙ СТРУКТУРІ УКРАЇНСЬКОГО ПРОСТОГО РЕЧЕННЯ
Вступ
Розглядаються синтаксичні зв’язки в структурі українського простого речення, що охоплюють предикативний у синтаксичних формах координації, співположення, співвияву, співвідношення; аналізуються особливості прислівного синтаксичного зв’язку в синтаксичних формах інтеграції, керування, узгодження, кореляції, прилягання. Досліджується специфіка напівпредикативного, опосередкованого, опосередкованого, приєднувального, сурядного типів зв’язку, орієнтованих на реалізацію об’єктивної модальності, а також модального, інтродуктивного типів зв’язку з послідовним аналізом закономірностей суб’єктивномодального зв’язку в структурі простого речення.
Ключові слова: синтаксичний зв’язок, синтаксична форма, предикативний зв’язок, об’єктивна модальність, суб’єктивна модальність.
Внутрішньосинтаксичні і зовнішньосинтаксичні значення розрізняються тим, що перші безпосередньо пов’язані із закономірностями синтагматики компонентів речення, які у своїй цілісності структурують його об’єктивний зміст. Зовнішньосинтаксичні значення співвідносяться із тими додатковими суб’єктивно привнесеними смислами, що марковані специфікою ситуативно-мовленнєвої комунікації. Вони охоплюють той спектр значень, що пов’язані з авторизованими, заперечними, темпорально-дейктичними та іншими значеннями.
Розгляд системи внутрішньореченнєвих синтаксичних зв’язків та їхніх форм дозволяє встановити особливості формально-граматичної будови речення та окреслити закономірності співвідношення із семантико-синтаксичною, власне-семантичною, комунікативною структурою, простежуючи площини їхньої корелятивності / некорелятивності.
Метою пропонованої статті є концептуальний розгляд усього спектру синтаксичних зв’язків, що реалізуються у структурі простого речення, та вияв ядерних / периферійних синтаксичних форм їхнього вияву.
Внутрішня структура простого українського речення являє собою досить складне утворення, що на формально-граматичному рівні формується відповідними синтаксичними зв’язками. При цьому розгляд останніх слід ґрунтувати на врахуванні специфіки номінативно-денотативної та предикативної функцій речення. Номінативно-денотативна функція речення – це вичерпна реалізація його компонентами типової пропозитивної ситуації, що відображається в особливостях відношень компонентів між собою та закономірностях їхньої реалізації номінативними засобами у реченнєвій структурі. Основною одиницею номінативно-денотативної функції речення є денотативні ролі, що диференціюються на актантні, сирконстантні і предикативно-атрибутивні. До актантних ролей належать учасники певної події та визначуваний перебігом події чи стану статус учасників: Батько любить своїх дітей®Батько (перший актант) любить (предикат) своїх (атрибут) дітей (другий актант). Перший актант може акумулювати у собі сумарну кількість учасників дії, носіїв стану, актуалізуючи локативність, квалітативність, дистрибутивність та ін.: Завод випускає продукцію, де завод репрезентує усіх тих, хто працює на ньому, наголошуючи локативні параметри. Особливо вартісною постає диференціація і деталізація семантичного окреслення членів речення, що й дозволяє кваліфікувати "семантичні ролі" як позначення семем членів речення, що у своїй сукупності охоплюють інваріантні (їх може один і кілька) і варіантні реалізації. Перехідну площину таких виявів складають синкретичні вияви типу "інструментальний суб’єкт" (Камінь розбив вікно), "адресатний суб’єкт" (Мати отримала пакунок) та ін. Ситуативно-пропозитивний рівень речення дозволяє говорити про суб’єктний агентив, об’єктний агентив і под., що найбільшою мірою корелює з відповідними денотатами.
Предикативна функція речення ґрунтується на відношенні його змісту до об’єктивної дійсності, що відображено у всіх відомих на сьогодні граматиках. Предикативна функція найбільшою мірою виявляється у базовому предикативному реченнєвотвірному синтаксичному зв’язку, основною формою вияву якого постає координація, що виявляється у закономірностях взаємопогодження форм підмета і присудка (особи, роду, числа (детерміновані підметом), форми відмінка (визначувані присудком)): Вітри кучеряві беру я у серце, Гаями, полями бреду... (С.Будний); Лиш де-не-де прокинеться пташка, непевним голосом обізветься зі свого затишку (М.Коцюбинський). До координації прилягають синтаксичні форми взаємовияву і співположення. Взаємовияв окреслюється у тому, що два слова однієї частиномовної семантики реалізують синтаксичні функції підмета і присудка завдяки відповідному внутрішньореченнєвому розташуванню: Людські пісні – найглибша мука, найвища радість на землі (М.Рильський); Кожна пісня моя – віку мого день (І.Франко); Учити – завжди удосконалювати себе (А.Яна); Вік прожити – не ниву пройти гомінку (А.Малишко); Керувати для мене – це знаходити спосіб допомагати кращим силам у літературі (І.Драч). Синтаксична форма співположення виявляється в особливому присудковому або підметовому статусі окремих непредикативних іменниково-прийменникових форм або позбавлених словозміни і будь-яких формальних окреслень неморфологізованих форм, пор.: Небо в зорях; Мати в санітарах; Син у мандрах; Микола тут за старшого (А.Яна); Уже всі напоготові; Це так було красиво – збігать по сходах вниз! (І.Жиленко). Синтаксичну позицію підмета може займати словосполучення, що структурується підрядним прислівним зв’язком у синтаксичній формі інтеграції із семантикою кількості: п’ять хлопців, сім кущів, шість учнів. Специфіка інтеграції виявляється в тому, що у межах словосполученнєвої парадигми репрезентуються дві форми підрядного прислівного синтаксичного зв’язку – форма керування у початковій формі словосполучення і форма неповного формально-граматичного узгодження у всіх інших: п’ять учнів – наз.в. (синтаксична форма керування) → п’ятьох учнів – род.в.; п’ятьом учням – дав.в.; п’ятьох учнів – знах.в.; п’ятьма учнями – орудн.в.; (на) п’ятьох учнях – місц.в. (синтаксична форма узгодження), тобто синтаксична форма інтеграції = синтаксична форма керування + синтаксична форма узгодження.
Особливим постає вияв предикативного зв’язку у реченнєвих структурах типу Ой не шуми, луже, зелений байраче! Не плач, не журися, молодий козаче! (Нар.тв.); О кобзо, світу заспівай, що наш співець не тільки грає, не тільки бореться за край, а із мечем в бою вмирає (Олександр Олесь); О земле втрачена, явися бодай у зболеному сні, і лазурово простелися, і душу порятуй мені (В.Стус), в яких компоненти граматичної основи виражені формами кличного відмінка "луже", "байраче", "козаче", "кобзо", "земле" та формами наказового способу дієслова "шуми" (модифікована форма "не шуми"), "плач", "журися" (модифіковані форми "не плач", "не журися"), "заспівай", "явися". У цих реченнях форми кличного відмінка перебувають у предикативному зв’язку з формою дієслова-присудка. Зв’язок між цими компонентами кваліфікувався по-різному. Одні лінгвісти, стверджуючи підметовий статус форми кличного відмінка (О.О.Потебня, Є.К.Тимченко та ін.), вважали, що між ними наявний активний зв’язок. Підтвердженням такої тези постає взаємоузгоджуваність форм, При цьому слід відмежовувати підметову функцію форми кличного відмінка від функцій звертання, уточнювального компонента, прикладки і навіть присудка (пор. Тимченко 1926, с. 14-16, 18 і далі). У функції підмета форма кличного відмінка є компонентом граматичної основи речення, те саме, очевидно, стосується і функції іменної частини складеного іменного присудка, поза реченням форми кличного відмінка виступають у функції "зовного слова" [Тимченко 1926, с. 94-96]. Подібні думки висловлює І.К.Кучеренко, наголошуючи, що кличному відмінку притаманна функція й одночленного спонукального речення [Кучеренко 1961, с.153]. Водночас констатується, що з формою вокатива у функції підмета узгоджуються форми присудка [Там само], що цілком логічно випливає з його доцентрово-суб’єктної теорії речення. Цілком мотивованим є твердження лінгвіста про те, що кваліфікація вокатива як звертання "не дає ніякої характеристики такого іменника як явища граматичного, не розкриває його функцій як члена речення" [Там само]. Мабуть, коректніше витлумачувати синтаксичну форму предикативного зв’язку підмета-кличного відмінка з присудком як співвідносність [Яценко 1968], оскільки в цьому разі такі форми співвідносяться одна з одною, а не узгоджуються. Підмет, виражений формою кличного відмінка, послідовно реалізує функцію адресата - потенційного суб’єкта дії (у формально-граматичному плані – функція підмета): Земле, радій і цвіти! (Леся Українка); Благослови, мати, весну закликати (Нар. тв.) [Вихованець 1987, с. 140-142].
Важливим також у структуруванні речення постає підрядний прислівний синтаксичний зв’язок у сильній формі вияву – керуванні (Учитель (хто?)↔продовжував знайомити®(кого?) учнів(з чим?) з новим текстом), що ґрунтується на властивостях морфологічно опосередкованої міжреченнєвої граматичної категорії валентності (семантико-синтаксичної – за тлумаченням І.Р.Вихованця [1988; 1992; 1993], Т.Є.Масицької [1998]). Ядерні компоненти морфологічно опосередкованої міжреченнєвої граматичної категорії валентності охоплюють усі субстанційні значення: а) суб’єкта (Дитина (хто?) малює; Байраками їхав до війська (хто?) Григорій Триволя – козак молодий, що дубок, та бувалий в боях (М.Стельмах)); б) об’єкта (Любила Галинка сімейні (що?) вечори... (Л.Тараненко); Діти доглядають (що?)сад); в) адресата (Матерям(кому?) шлемо ми наш низький уклін (А.Яна); Учитель читав казку (кому?) дітям); г) інструмента у двох його основних семантичних різновидах – знаряддя і засіб (Косами (чим?) косили косарі хліб від самої зорі (А.Яна); Мати вкрила дитину (чим?) хустиною); ґ) локатив – у двох його основних семантичних варіантах: вихідний пункт руху і кінцевий пункт руху (Повстанці вийшли (звідки?) із села опівночі (А.Яна); До хутора (куди?) прямували останні вантажівки (А.Яна)). Валентнозумовлене заповнення синтаксичних позицій максимально сприяє посиленню доцентрових внутрішньореченнєвих інтенцій, оскільки їх порушення активізує внутрішньореченнєві аналітичні тенденції, орієнтовані на виокремлення та актуалізацію певної інформації: Ми прийдемо усі. До перемоги(В.Чумак). Сукупність синтаксичних зв’язків цього рівня відображають особливості внутрішньореченнєвої лінеарності та сигналізують про національно-мовну специфікацію окремих інваріантних і варіантних виявів стрижневих і залежних словоформ.