Вагомий внесок у мовознавство зробили представники школи Бодуена де Куртене, його учні Микола В'ячеславович Крушевський (1851—1887) і Василь Олексійович Богородицький (1857—1941). Так, зокрема, Крушевський сформулював важливу семантичну закономірність: «що ширше вживання одного слова, то вужчий зміст воно має». Він також установив, що в індоєвропейських мовах межа між кореневим суфіксом і закінченням у процесі історичного розвитку стає нестійкою. В учення про системність мови він увів поняття асоціативних зв'язків за подібністю і за суміжністю, які пізніше Соссюр назвав парадигматичними і синтагматичними. Богородицький дослідив види морфологічних змін слів (аналогія, диференціація, перероз-клад, спрощення), опрацював морфологічну типологію індоєвропейських та урало-алтайських мов.
2. Соціологічний напрям.
На початку XXст. багатьох мовознавців не задовольняла не лише концепція молодограматизму, а й уся порівняльно-історична парадигма. На їхню думку, мовознавство було відірване від життя, занурене в старовину, тому не могло вирішувати свої прикладні завдання. До цих мовознавців належить Фердинанд де Соссюр (1857—1913) — основоположник соціологічного напряму.
Соціологічний напрям — сукупність течій, шкіл і окремих концепцій, які трактують мову передусім як соціальне явище.
Навчався Соссюр у Женевському (1875) і Лейпцизькому (1876—1978) університетах, слухав лекції К. Бруг-мана, Г. Остгофа, А. Лескіна, Г. Курціуса. Першу працю «Мемуари про початкову систему голосних» опублікував у 1879 р. (єдина серйозна праця, опублікована за його життя). Ця наукова розвідка настільки випередила час, що її зрозуміли й оцінили аж через 50 років. її вважають символом наукового передбачення в лінгвістиці. У ній встановлено початкову систему голосних індоєвропейської прамови у зв'язку з теорією індоєвропейського кореня. Висунена в цій праці гіпотеза про існування у праіндоєвропейській мові ларингалів-сонантів (у лінгвістиці вона отримала назву ларингальної теорії) знайшла своє підтвердження в 1927 p., коли львівський (на той час) мовознавець Є. Курилович виявив один із таких ларингалів у відкритій під час розкопок 1906—1907 pp. у Туреччині хетській мові. Однак у час виходу праці новаторську ларингальну теорію Соссюра не сприйняли навіть його вчителі Бругман і Остгоф, через що Соссюр змушений був повернутися з Німеччини до Парижа, а згодом (у 1891 р.) переїхав до Женеви, де до кінця життя працював професором університету.
Протягом 1907—1911 pp. він прочитав три курси із загального мовознавства, які не мав на меті публікувати. Після смерті Соссюра його учні А. Сепіє й ПІ. Баллі в 1916 р. за своїми конспектами його лекцій видали «Курс загальної лінгвістики», в якому викладено оригінальне вчення їхнього вчителя, що знаменувало переворот у мовознавстві. Дехто порівнює мовознавчу теорію Соссюра з відкриттям М. Коперника.
Філософською основою лінгвістичної теорії Соссюра є соціологічне вчення Огюста Конта й Еміля Дюрк-гейма. У «Курсі загальної лінгвістики» простежується вплив положень Конта (до речі, Конт уперше ввів термін соціологія), викладених у його «Курсі позитивної філософії» (1830—1842): положення про необхідність опису розглядуваних явищ без проникнення в їхню суть, а лише встановлюючи суто зовнішні зв'язки між ними, і положення про соціальну статику (стан суспільства) та соціальну динаміку, що досліджує вплив моральних стимулів на перетворення світу.
Близькими для Соссюра були деякі ідеї праці Дюрк-гейма «Метод соціології», зокрема визначення суспільства як «своєрідної психічної сутності, асоціації багатьох свідомостей» і виведений ним «закон примусу», згідно з яким кожен соціальний факт є примусовим (людині нав'язують певну поведінку).
«Курс загальної лінгвістики» починається з визначення об'єкта мовознавства. Оскільки мова у звичайному розумінні цього слова є багатоликим явищем (фізичним, фізіологічним, психічним, соціальним, індивідуальним тощо), то Соссюр уводить три важливі для його концепції терміни langage«лінгвальна діяльність», langue«мова» і parole«мовлення». Лінгвальна діяльність — це все, що стосується мовного феномену. Мова — це соціальний аспект лінгвальної діяльності, зовнішній щодо індивіда. Це система взаємопов'язаних елементів, обов'язкова для всіх членів певного колективу. Вона соціальна, нелінійна, має психічний характер. Мовлення — це лінгвальна діяльність мінус мова. Воно індивідуальне, лінійне, має фізичний характер (пов'язане з акустичним аспектом). Якщо мова є найважливішою (суттєвою) частиною лінгвальної діяльності, то мовлення є випадковим і побічним явищем. «Єдиним й істинним об'єктом лінгвістики є мова, розглянута в самій собі й для себе», — підсумовує вчений.
3.Лінгвістична концепція Фердинанда де Соссюра
Новизна соссюрівського положення не в самих поняттях (поняття мови й мовлення знаходимо у працях Гумбольдта, Бодуена де Куртене та інших мовознавців), а в їх послідовному розмежуванні. Розмежування мови й мовлення ніби звузило об'єкт лінгвістики, але в той же час зробило його чіткішим і доступнішим для огляду й виявилося перспективним. Так, згодом на цьому розмежуванні було проведено демаркацію між фонологією і фонетикою.
Із названим положенням пов'язане розмежування Соссюром внутрішньої лінгвістики, тобто лінгвістики власне мови, і зовнішньої лінгвістики, яка вивчає все, що є чужим організму мови, її системі. До зовнішньої лінгвістики належать «усі зв'язки, які можуть існувати між історією мови й історією раси чи цивілізації», «відношення, які існують між мовою і політичною історією», історія літературних мов і «все те, що має стосунок до географічного поширення мов та їх членування на діалекти». По суті, висловлюється думка, протилежна концепції Школи «слів і речей» та лінгвістичній географії, які намагались перебороти кризу відходом до зовнішньолінгвістичної проблематики. За переконанням Соссюра, все назване вище перебуває за межами власне мови, тобто системи чистих відношень: «немає такої необхідності знати умови, в яких розвивається та чи інша мова», оскільки «мова є системою, що підпорядковується своєму власному ладу».
Чи не головною заслугою Соссюра перед мовознавством є утвердження системного підходу до вивчення мови, наголошення на необхідності вивчення мови як системи, тобто вивчення того внутрішнього в мові, що визначає її суть як засобу комунікації. Властивості будь-якого мовного елемента визначаються шляхом зіставлення його з іншими елементами. Отже, несуттєвою є природа мовної одиниці; важлива її протиставле-ність іншим одиницям. Так Соссюр уводить нове для лінгвістики поняття значеннєвості (цінності) як ре-ляційної властивості одиниць мови. Для пояснення цього поняття він наводить приклад зі сфери шахів: «Візьмемо коня: чи є він сам по собі елементом гри? Безумовно, ні, тому що у своїй чистій матеріальності поза займаним ним полем на дошці та іншими умовами гри він нічого для гравця не становить; він стає реальним і конкретним елементом у грі лише настільки, наскільки наділений значеннєвістю і з нею нерозривно пов'язаний [...]. Будь-який предмет, що не має з ним жодної подібності, може бути ототожнений із конем, якщо йому буде надано ту саму значеннєвість».
У мові поняття значеннєвості Соссюр ілюструє таким прикладом: французьке слово moutonза значенням збігається з англійським sheep«баран», однак значеннєвість у них різна, бо м'ясо з барана у французькій мові позначається тим самим словом, а в англійській мові (як і в українській) іншим словом — mutton«баранина». Таким чином, за Соссюром, «мова є система, всі елементи якої утворюють ціле, а значеннєвість одного елемента виникає тільки з одночасної наявності інших». Через системний підхід Соссюр дійшов висновку, що «мова — це форма, а не субстанція». Цей висновок був оцінений неоднозначно.
Отже, мовна система ґрунтується на відношеннях. Серед відношень між елементами мовної системи Соссюр виділяє два типи: відношення, основані на лінійному характері мови, коли мовні елементи вишиковуються один за одним у потоці мовлення (синтагматичні), і відношення асоціативні (мовні одиниці асоціюються з іншими мовними одиницями в пам'яті). Згодом останні стали називати парадигматичними. Відповідно до цих відношень Соссюр у науці про мову виокремлює два розділи: теорію синтагм і теорію асоціацій. Основним принципом його теорії є вимога розглядати мову в напрямку «від відношень до одиниці».
Мова, за Соссюром, є не просто системою, а найважливішою знаковою системою. Під знаком він розуміє двосторонню одиницю, що має вираження і зміст, притому «мовний знак пов'язує не річ і її назву, а поняття й акустичний образ. Цей останній є [...] психічним відображеням звучання, уявленням, яке ми отримуємо про нього за допомогою наших органів чуттів». Дві сторони знака, які він називає відповідно позначува-льним і позначуваним, невіддільні одна від одної так само, як два боки аркуша паперу. Найважливішими властивостями знака є довільність (позначувальне і по-значуване не мають природного зв'язку) і лінійність (протяжність). Водночас Соссюр зазначає, що якщо стосовно вираженого поняття позначувальне є вільно вибраним, то щодо мовного колективу воно є не вільним, а нав'язаним. «Мові ніби кажуть: «Вибирай!», але тут же додають: «[...] ось той знак, а не інший!». У цій думці відчутний відгомін дюркгеймівського закону примусу.