На початку 30-х років інтенсивний розвиток українського мовознавства було призупинено. Розпочалась боротьба офіційної комуністичної політики проти української мови й культури. Широкого масштабу досягли репресії щодо провідних діячів української науки, літератури, мистецтва. Безпідставно були репресовані В. Ган-цов, М. Гладкий, О. Курило, С. Смеречинський, М. Сулима, К. Німчинов, О. Синявський, О. Ізюмов, М. Йоган-сен, Н. Малеча, Н. Солодкий, Б. Ткаченко, Г. Сабалдир, згодом А. Кримський та ін. Адміністративно насаджували марризм. Хто не поділяв маррівського вчення, потрапляв до числа буржуазних мовознавців. Розгорнувся масовий пошук «помилок» у працях лінгвістів попередніх років. З'являються публікації з критикою мовознавців. Самі назви статей у журналі «Мовознавство» засвідчують жорстокий терор на лінгвістичній ниві: «Добити ворога» (С. Василевський), «Проти буржуазного націоналізму й фальсифікації» (Г. Сабалдир), «Націоналістичні перекручення в питаннях українського словотвору» (П. Горецькии), «Національне шкідництво в синтаксисі сучасної української літературної мови» (П. Горецькии, І. Кириченко), «Термінологічне шкідництво і його теоретичне коріння» (О. Фінкель), «Націоналізм в етимології» (Н. Ліперовська). У 1934 р. опубліковано брошуру К. Німчинова «Проти націоналістичного шкідництва в синтаксисі української літературної мови». Серед авторів «викривальних» статей є й ті, хто згодом був репресований і розстріляний.
Автори замовлених і часом не зі своєї волі написаних статей вдавалися до далеко не наукової лексики і фразеології з явними ознаками стилю судового вироку. Так, С. Василевський у статті «Добити ворога» пише: «Кримський, Курило, Тимченко, Сулима та інші сумлінно виконували замовлення свого умираючого класу — буржуазії, [...] за «чистою наукою» Тимченка, Кримського та інших ховалися фашистські інтервенціоністські плани», а Г. Сабалдир у статті «Проти буржуазного націоналізму і фальсифікації» виносить такий присуд: «Нариси» С. Смеречинського — «твір ворожий, що його негайно треба з н и щ и т и, бо важко, мабуть, найти виразніший націоналістичний твір в українському мовознавстві [...], де так чітко й войовниче сформульовано ідеї українського фашизму в мовознавстві». Ці статті, звичайно, не мають жодного стосунку до науки.
Серед нечисленних вартісних праць ЗО—40-х років можна назвати «Історію форм української мови» М. Грунсь-кого і П. Ковальова (1931), «Історичний коментарій до російської літературної мови» (1936) і «Російська літературна мова першої половини XIX ст.» (т. І, 1941) Л. Булаховського та «Вступ до мовознавства» М. Калиновича (1940). Власне наукові проблеми досліджували мовознавці, які опинилися в еміграції: Є. Онацький, П. Ковальов, Ю. Шевельов, І. Огієнко, В. Чапленко та ін.
У 50-ті роки після дискусії щодо маррівського «нового вчення про мову» наступило деяке пожвавлення в українському мовознавстві. З'являються дослідження з порівняльно-історичного мовознавства. Помітним явищем став вихід двотомного «Курсу сучасної української мови» за редакцією Л. Булаховського (1951) та «Історичної граматики української мови» О. Безпалька, М. Бойчука, М. Жовтобрюха, С. Самійленка й І. Та-раненка (1957) та двотомного «Курсу історії української літературної мови» (1958—1961).
У 60-ті роки XX ст. пожвавився інтерес до вивчення пам'яток української мови, зокрема було видано «Граматику» І. Ужевича, «Лексикон» П. Беринди, «Лексис» Л. Зизанія, лексикографічні праці Є. Слави-нецького, А. Корецького-Сатановського, «Словник української мови» П. Білецького-Носенка та ін. Ця робота тривала і в 70-ті роки.
Знаменними подіями в українській лексикографії було видання шеститомного «Українсько-російського словника» (1953—1963), тритомного «Російсько-українського словника» (1968), двотомного «Словника мови Т. Г. Шевченка» (1964). На 50—60-ті роки припадає зародження української лінгвостилістики й інтенсивні дослідження діалектів української мови, що згодом вилилося в укладення «Атласу української мови».
Із «хрущовською відлигою» 60-х років посилилася увага мовознавців до культури української мови (з 1967 р. став виходити міжвідомчий збірник «Культура слова»), до нових напрямів дослідження мови (структурна і математична лінгвістика, пов'язана зі школою В. Перебийніс). У 60—80-ті роки активізувалося дослідження міжмовних контактів (Ю. Жлуктенко, В. Акуленко, В. Семчинський, О. Ткаченко), розвивається славістика (О. Мельничук, В. Русанівський), германістика і романістика (Ю. Жлуктенко, Б. Задорожний, Г. Почепцов, О. Чередниченко), досліджуються балтійські (А. Непокупний), тюркські (О. Гаркавець), фінно-угорські (П. Лизанець, О. Ткаченко) та інші мови, закладаються підвалини української акцентологічної школи (В. Скляренко, В. Винницький).
Важливими подіями в українському мовознавстві 70—80-х років є вихід «Словника української мови» в одинадцяти томах (1970—4980), «Етимологічного словника української мови» в семи томах (вийшло чотири томи, 1982, 1985, 1989, 2003), «Атласу української мови» у трьох томах (1984, 1988, 2001), а також п'ятитомного курсу «Сучасна українська мова» (1969—1973), в якому узагальнено здобутки досліджень на той час усіх структурних рівнів української мови. Негативним моментом українського мовознавства цього періоду є псевдосоціолінгвістичні дослідження, в яких у час тотальної русифікації українського етносу і стрімкого звуження суспільних функцій української мови стверджувався її «нечуваний розквіт».
Найвидатнішими постатями українського мовознавства 20—80-х років є А. Кримський, М. Грунський, М. Ка-линович, Є. Тимченко, Л. Булаховський, О. Мельничук.
6. Діячі української лінгвістики
Агатангел Юхимович Кримський (1871—1942) — видатний сходознавець, мовознавець, літературознавець, фольклорист, етнограф, історик, письменник і перекладач. У 1918 р. обраний академіком УАН. З 1921 до 1929 р. був директором Інституту української наукової мови. Володів майже 60 мовами. Опублікував до 1000 наукових праць, найголовнішими з яких є «Нарис з історії української мови», написаний у співавторстві з О. Шах-матовим (1922, 1924), «Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася» (1922), «Нарис історії українського правопису до 1927 р.» (1929), «Українська граматика...» (1907), «Історія Персії та її письменства» (1923). У працях «Філологія і погодінська гіпотеза...» (1904), «Деякі непевні критерії для діалектологічної класифікації староруських рукописів» (1906), «Давньокиївський говір» (1906) спростував псевдонаукову шовіністичну теорію Погодіна — Соболевського про російський етнічний склад населення Києва і Київщини за часів Київської Русі та неавтохтонність на цій території українського етносу. Досліджував українські говори. Низку праць присвятив розвитку й нормалізації української мови. Був науковим редактором «Російсько-українського словника» у трьох томах (1924—1933). Кримського по праву вважають основоположником української орієнталістики. Написав багато праць зі сходознавства (досліджував історію, мову, літературу семітів, арабів, персів і тюрків). У 1941 р. був репресований, помер у в'язниці.
Микола Кузьмич Грунський (1872—1951) — професор Київського університету (у 1919—1920 pp. був ректором). Досліджував походження старослов'янського письма, мову давніх пам'яток старослов'янської писемності, історію слов'янських мов. Відомими є такі його праці: «Пам'ятки і питання давньослов'янської писемності» у двох томах (1904—1906), «Нариси з історії розробки синтаксису слов'янських мов» у двох томах (1910— 1911), «Білоруська мова в її минулому та сучасному вивченні» (1930), «Граматика давньоцерковносло-в'янської мови» (1906), «Українська граматика» (1918), «Вступ до слов'янського мовознавства» (1941), «Українська мова» (1926; у співавторстві з Г. Сабалдирем) та ін. У статті «Основи та проблеми сучасної лінгвістики» зробив критичний огляд тогочасних мовознавчих концепцій з позицій порівняльно-історичного мовознавства.
Михайло Якович Калинович (1888—1949) — відомий мовознавець, літературознавець і перекладач, академік АН УРСР з 1939 p., професор Київського університету. Викладав вступ до мовознавства, порівняльну граматику індоєвропейських мов, санскрит, готську мову, історію давньої індійської літератури. У 1930—1944 pp. очолював Інститут мовознавства Академії наук і відділ загального мовознавства в цьому ж інституті до 1949 р. Найбільше прислужився українському словникарству: був головним редактором «Російсько-українського словника» (1948), автором багатьох публікацій з теорії та історії лексикографії. У «Вступі до мовознавства» (1940, перевидано 1947) вніс багато нового в теорію слова, використавши матеріал різних європейських і пів-денноазіатських мов, чим заклав підґрунтя зіставної лексикології в нашому мовознавстві. Іншим об'єктом зацікавлень ученого була проблема походження мови («Походження мови», 1946).
Євген Костянтинович Тимченко (1866—1948) — один із організаторів Української академії наук, її дійсний член із 1919 р., член-кореспондент АН СРСР з 1929 р. Об'єктом його зацікавлень були питання української літературної мови, її історії. В «Українській граматиці» (1907, 2-е доповнене видання — 1917) детально описав фонетику, морфологію та словотвір української мови, а в «Курсі історії українського язика» (1927, 2-е доповнене видання — 1930) широко залучив матеріал слов'янських та інших індоєвропейських мов, діалектні дані і на цьому тлі розглянув історію української мови. Цінними є його дослідження з синтаксису відмінків української мови, результати яких викладено у працях «Функції генітива в південноруській мовній області» (1913), «Льо-катив в українській мові» (1924), «Номінатив і датив в українській мові» (1925), «Вокатив і інструменталь в українській мові» (1926), «Акузатив в українській мові» (1928). Досліджував учений і проблеми діалектології, якій присвятив кілька праць, зокрема «Причинки до української діалектології» (1908) і «Одна діалектна особливість вживання морфеми ся» (1948).