“her eye of ice continued to dwell freezingly on mine” [IV, c.38];
«her constitution was sound as a bell — illness never came near her» [IV, c.38].
З негостинного дому місіс Рід дівчинка потрапляє до Ловудського сирітського притулку, яким керує містер Броклгерст, жорстока і нечесна людина, яка зовнішньо нагадує чорну колонну:
The handle turned, the door unclosed, and passing through and curtseying low, I looked up at — a black pillar! — such, at least, appeared to me, at first sight, the straight, narrow, sable-clad shape standing erect on the rug: the grim face at the top was like a carved mask, placed above the shaft by way of capital [IV, p.33].
Значно пізніше, згадуючи у розмові з містером Рочестером своє дитинство у Ловуді, Джен розповідає:
“I disliked Mr Brocklehusrt; and I was not alone in the feeling. He is a harsh man; at once pompous and meddling: he cut off our hair; and for economy’s sake bought us bad needles and thread, with which we could hardly sew”.
“And was that the head and front of his offending?” demanded Mr Rochester.
“He starved us when he had sole superintendence of the provision department…” [IV, c.125].
Зазначимо, що ідіоми «to be alone in the feeling» та «the head and front of» втрачаються при перекладі, що, втім, не позначається негативно на стилістичному аспекті перекладу:
«Я не любила містера Броклгерста, і не тільки я. Він жорстокий чоловік, такий щедрий на гучне слово, а пхав носа в усякі дрібниці: він велів обстригати нам коси, а задля економії купував для нас такі погані голки й нитки, що ними неможливо було шити».
«Оце й уся його провина?» - запитав містер Рочестер.
«Коли він розпоряджався харчами, - це ще поки не було призначено комітет, - то морив нас голодом…» [I, c.125].
У наведеному вище прикладі цікавим видається також розширений переклад прикметників з комплексною семантикою pompous та meddling; в оригіналі ми маємо однослівні лексеми, а в українському перекладі це саме значення передають підрядні частини складного речення.
У Ловудській школі, де навчання проходило в надзвичайно важких умовах, перша ж епідемія робить своє страшне діло, уносячи життя половини учениць. Опис Ловудської школи відзначається високою реалістичністю ще й тому, що Шарлотта Бронте створює його не з уяви, а з власного досвіду – її мати померла рано, а батько, маючи невеликий доход, був змушений віддати чотирьох дочок до благодійної школи Кован-Брідж. «1825 року в школі в Кован-Бріджі вибухнула епідемія тифу, до поширення якої спричинилося погане харчування та бруд у приміщеннях. Серед жертв цієї епідемії була й старша з сестер Бронте – дванадцятилітня Марія. Батько забрав дітей додому, але невдовзі померла й друга дитина – одинадцятилітня Елізабет, що захворіла в школі на сухоти; спогади про неї навіяли письменниці сумний образ подруги Джен Ейр Елен Бернз» [33, c.446].
Бажаючи змінити своє життя, Джен шукає нову роботу поза Ловудом. Так вона знаходить пост гувернантки вихованки містера Рочестера Адель. Скоро вона знайомиться з господарем дому за дуже дивних та романтичних обставин, які так живописно змальовуються в романі:
The din was on the causeway: a horse was coming; the windings of the lane yet hid it, but it approached. I was just leaving the stile; yet, as the path was narrow, I sat still to let it go by. In those days I was young, and all sorts of fancies bright and dark tenanted my mind: the memories of nursery stories were there amongst other rubbish; and when they recurred, maturing youth added to them a vigour and vividness beyond what childhood could give. As this horse approached, and as I watched for it to appear through the dusk, I remembered certain of Bessie’s tales, wherein figured a North-of-England spirit called a “Gytrash,” which, in the form of horse, mule, or large dog, haunted solitary ways, and sometimes came upon belated travellers, as this horse was now coming upon me.
It was very near, but not yet in sight; when, in addition to the tramp, tramp, I heard a rush under the hedge, and close down by the hazel stems glided a great dog, whose black and white colour made him a distinct object against the trees. It was exactly one form of Bessie’s Gytrash — a lion-like creature with long hair and a huge head: it passed me, however, quietly enough; not staying to look up, with strange pretercanine eyes, in my face, as I half expected it would. The horse followed, — a tall steed, and on its back a rider [VI, c.113].
Як ми знаємо, Джен надає допомогу своєму господареві, ще не знаючи, хто саме перед нею. Аналізуючи діалог Джен і Рочестера, ми одразу помічаємо, що його мовлення є яскравішим, ніж її, він використовує більше порівнянь, прислів’їв, приказок, іноді досить експресивних та лайливих, а також ідіоматичних одиниць:
“I see,” he said, “the mountain will never be brought to Mahomet, so all you can do is to aid Mahomet to go to the mountain; I must beg of you to come here”[VI, c.116].
«Бачу, - мовив він, - що гора ніяк не хоче йти до Магомета, тож доведеться вам допомогти Магометові підійти до гори» [I, c.111].
“You shall walk up the pyramids of Egypt!” he growled. “At your peril you advertise! I wish I had only offered you a sovereign instead of ten pounds. Give me back nine pounds, Jane; I’ve a use for it.” [VI, c.116].
«Отакої! – буркнув він. – І не думайте звертатися до газети! Чого я не дав вам один соверен замість десяти фунтів! Віддайте мені дев’ять фунтів назад, Джен. Мені потрібні гроші» [I, c.217].
В останньому прикладі цікаво відзначити прийом цілісного перетворення “You shall walk up the pyramids of Egypt!” - «Отакої!», що є, на наш погляд, цілком виправданим, адже читачу важко було б зрозуміти, до чого тут єгипетські піраміди.
Ідіоматичні одиниці, яскраві стилістичні фігурі та тропи, паремії – все це ми зустрічаємо лише у внутрішніх монологах Джен Ейр; її діалогічне мовлення є досить сухим. Це, на наш погляд, пояснюється особливостями її виховання та характеру – адже ми знаємо з роману, що в дитинстві її мало хвалили, ставилися до неї дуже суворо, отже, і в дорослому житті вона все ще почувається невпевнено і скуто, не наважуючись відкрито висловитися, показавши оригінальність своїх думок та артистизм душі. Проте, як ми бачимо з її внутрішніх монологів, на самотині вона стає значно відвертішою, дуже часто іронічною, інколи навіть романтичною. Так, подумки вона каже про майбутню дружину містера Рочестера:
“…his wife might, I verily believe, be the very happiest woman the sun shines on” [VI, c.186].
«Його дружина, що й казати, була б найщасливіша жінка на землі» [I, c.186].
Характеризуючи містера Мейсона як людину млявої вдачі (він спершу рекомендує себе як старовинний друг містера Рочестера), Джен зауважує:
“A curious friendship theirs must have been: a pointed illustration, indeed, of the old adage that ‘extremes meet’” [VI, c.189].
«Кумедна мала бути ця дружба: якнайпереконливіша ілюстрація до старої приказки, що «крайнощі сходяться» [I, c.186].
Проте найбільше ідіоматичних одиниць ми зустрічаємо у прямому мовленні простих людей – челяді, перехожих, тощо. Ми мусимо припустити, що ідіоматичні одиниці за часів створення роману вважалися ознакою просторіччя, ось чому ми нерідко зустрічаємо їх у прямому мовленні. Так, слуга Рочестера Сем вживає компаративний ідіоматичний вираз, говорячи про циганку, що прийшла у челядню маєтку містера Рочестера, щоб поворожити панам:
“A shocking ugly old creature, miss; almost as black as a crock” [VI, c.191].
«Гидка стара відьма, міс, чорна як сажа» [I, c.185].
У маєтку Рочестера Торнфілд-холлі Джен має змогу спостерігати найвишуканіше аристократичне товариство тогочасної Англії. Проте, як ми знаємо з сюжету містер Рочестер обирає собі за дружину не жінку зі свого кола, а маленьку й непоказну гувернантку, без грошей та зв’язків. «Що ж такого незвичайного знаходить Едвард Фейерфакс Рочестер, багач і джентльмен із старовинного роду, у бідній гувернантці Джен Ейр? Щирість і жвавий розум, добра вдача і артистичність натури – все це дуже вигідно відрізняє Джен від світських жінок, але не це в ній головне. Найважливіше для Рочестера те, що він бачить у дівчині рівну собі людину. Людська гідність, самостійність, волелюбність – ось що найбільше приваблює його в Джен» [33, c.455-456]. Пізніше, коли вона стає нареченою Рочестера, їй здаються принизливими дарунки, якими він її осипає:
“You don’t need to look in that way,” I said; “if you do, I’ll wear nothing but my old Lowood frocks to the end of the chapter” [IV, c.267].
«Не треба на мене так дивитися, - сказала я, - а то я довіку не носитиму ваших подарунків, тільки свої старі ловудські вбрання» [I, c.261].
Для неї неможливе щастя, побудоване на обмані, - воно також принижує людську гідність. Джен переконана, що краще бути простою сільською вчителькою, бідною і чесною, аніж коханкою свого господаря, що втішається уявним щастям, а потім заливається сльозами каяття та сорому. Тільки віра у справедливість власних вчинків дає Джен силу високо тримати голову. Не в багатстві і спокої вона вбачає своє щастя. Для неї ідеал людського щастя – це активна діяльність на благо іншим. Авторка надає можливість своїй героїні розбагатіти і не одружившись з містером Рочестером (вона дістає спадщину від невідомого їй померлого дядька). Але Джен відмовляється від більшої частини спадщини, бо їй не потрібне зайве багатство, а лише той мінімум, що дасть їй незалежність. Головне багатство для неї – це знайти своїх родичів, зробити їм добро, не бути самотньою, відчувати людське тепло і своїм теплом зігрівати інших. Сам ідеал служіння людям письменниця розуміє гуманістично: воно не повинно бути жертвою, яку людина примушує себе принести іншим. Воно повинно втілитися у такі форми, щоб збагачувати і того, хто віддає себе такому служінню. Саме тому, коли її примушують робити те, що суперечить її вдачі, - віддати себе місіонерській справі – вона бунтує. Довгі спостереження Джен над пастором Сент-Джоном приводять до висновку, що корисною може бути лише така діяльність, яка диктується не тільки доводами розуму, а й участю серця. Холодний та розсудливий Сент-Джон у своїй фанатичній вірі керується скоріше власним честолюбством, ніж турботою про благо інших. І Джен відмовляється від того поля діяльності, яке їй пропонує Сент-Джон. Авторка через внутрішні монологи своєї героїні проголошує першу з передумов людського щастя – можливість бути самим собою, тобто відчувати цілковиту згоду серця і розуму, гармонію думки і чуття. Тільки така єдність, на думку Шарлотти Бронте, дає змогу людині знайти своє «я» і цілком порозумітися з іншою людиною. Можливість, що надає авторка своїй героїні, для втілення свого ідеалу щастя – це кохання і подружнє життя:
“I have now been married ten years. I know what is to live entirely for and with what I love best on earth. I hold myself supremely blest – blest beyond what language can express; because I am my husband’s life as fully as he is mine. No woman was ever nearer to her mate than I am; ever more absolutely bone of his bone and flesh of his flesh” [IV, c.445-446].
Звернемо увагу, що в українському перекладі біблійна ідіома beyond what language can express (з Нового Заповіту) не збережена. Це може пояснюватися прагматичною адаптацією перекладу, який робився за радянських часів, коли політична кон’юнктура не сприяла активному вжитку біблеїзмів, хіба що для викриття нечесності священників, або подібних антиклерикальних та загально атеїстичних цілей. Ідіома bone of one’s bone та flesh of one’s flesh, заснована на повторі елементів, також передана коротшим і менш виразнішим одна душа й одне тіло, що може зумовлюватися, з одного боку, бажанням перекладача уникнути тавтології, а, з другого боку, не вносити до українського тексту нехарактерних для нього елементів – якщо вираз «плоть від плоті» існує в українській мові (хоча й має певний старослов’янський відтінок), то «кість від кістки» прозвучало б дещо незвично, стаючи на заваді сприйняттю перекладу українським реципієнтом: