Старший шкільний вік – період цивільного становлення людини, його соціального самовизначення, активного включення в громадське життя, формування духовних якостей. У старшому шкільному віці завершується характерний для підліткового віку період бурхливого росту і розвитку організму, настає відносно спокійний період фізичного розвитку. Навчальна діяльність старшокласників пред'являє набагато більш високі вимоги до їх розумової активності і самостійності.
Учні дорослішають, збагачується їхній досвід. Росте їхнє свідоме відношення до навчання. Саме в цьому віці юнаки і дівчата звичайно визначають свій специфічний стійкий інтерес до тієї або іншої науки, галузі знання. Такий інтерес у старшому шкільному віці приводить до формування пізнавально-професійної спрямованості особистості, визначає вибір професії. Наприкінці старшого віку учні опановують своїми пізнавальними процесами( сприйняттям, пам'яттю, уявою, а також увагою), підкоряючи їхню організацію визначеним задачам життя і діяльності. Розумова діяльність старшокласників характеризується в порівнянні з підлітковим віком більш високим рівнем узагальнення й абстрагування, що наростає тенденцією до причинного пояснення явищ, умінням аргументувати судження, доводити істинність або хибність окремих положень, робити глибокі висновки й узагальнення, зв'язувати досліджуване в систему.
Розвивається критичність мислення.
Для того, щоб спостерігалася принципова відмінність у специфіці навчання, пропонується розділити вікові категорії по групах:
1 група –від 7 до 13 років
2 група –від 14 до 18 років
1-а вікова група – це особлива ступінь розвитку; саме з неї починається навчання, що необхідно враховувати при доборі навчальних матеріалів, при виборі прийомів і підходів роботи, вправ, при організації навчання.
Саме в цей період потрібно організовувати навчання так, щоб учень добував знання, а не одержував їх для запам'ятовування в готовому виді, щоб він опановував навичками й уміннями в результаті своєї праці. Для того, щоб виховувати трудове відношення до навчання, варто уникати розжовування завдань і установок, не боятися перевантажити учнів, не знімати труднощі, а допомагати їх переборювати.
Цей період також дуже сприятливий для творчого розвитку.
Всі учні приходять у школу з різним, найчастіше недостатньо розвитим рівнем здібностей до оволодіння монологічним і діалогічним мовленням. Якщо учень не може удержати в пам'яті, скажемо, більш двох слів, не вміє імітувати, погано розрізняє звуки, якщо в нього не розвиті зорова пам'ять, здатність до язикової абстракції і т.п., то надзвичайно утруднена вся навчальна діяльність.
Здатності учнів треба спеціально розвивати і займатися цим цілеспрямовано, починаючи з перших уроків.
Т.ч., змістом навчання початкового періоду повинний бути:
1. Підтримка мотивації учнів до оволодіння іншомовним спілкуванням.
2. Оволодіння основами іншомовного мовлення.
3. Оволодіння достатнім для мінімального спілкування матеріалом.
4. Оволодіння основними прийомами здійснення навчальної діяльності.
5. Розвиток самостійності в оволодінні іншомовними знаннями, навичками й уміннями.
6. Розвиток іншомовних здібностей як однієї з основ успішного подальшого навчання.
Як і в 1 групі, багато чого в навчанні залежить насамперед від специфіки того, кого навчають. От чому потрібно хоча б коротко охарактеризувати особистість підлітка.
Відомо, що соціальна, духовна, соціально-моральна і фізична зрілість приходять до людини не одночасно. У той час як фізіологічно й інтелектуально людина вже сформувалася, шлях до знаходження самостійності, зрілості ще довгий. Це протиріччя в особистості сучасного підлітка вимагає до себе пильної уваги вчителя.
Центральними психологічними процесами цієї вікової групи є розвиток самосвідомості і самореалізації. Підліток багато пробує, бажаючи реалізувати себе в тім або іншому виді діяльності. Різні учні віддають перевагу різним видам діяльності: розумовому, фізичної, спілкуванню, суспільній роботі. У цьому чітко виражена диференціація інтересів, властивому даному вікові.
Часто підліток досить швидко остигає до одного виду діяльності, переміняючи його іншим. І тут дуже важливо помітити, що в цьому виявляється не дифузність його інтересів ( як у 1 групі), а прагнення вибрати такий вид діяльності, що надає йому більше можливостей для прояву його самостійності.
Якщо мати на увазі сугубо навчальну сторону справи, то варто сказати, що процес навчання в 2 групі тим більше коштовний, чим більше він насичений підготовкою до самоосвіти.
Цій віковій групі, особливо на більш дорослому її рівні, властиво довільне запам'ятовування, що виявляється ефективним у тому випадку, якщо вони усвідомлюють, навіщо варто запам'ятовувати той або інший матеріал, що в результаті цього буде досягнуто.
Допомагає в цій віковій групі запам'ятовувати й усвідомлення характерних рис матеріалу, співвіднесення і значеннєве угруповання об'єктів запам'ятовування і, головне опора на розумову роботу в навчальній діяльності.
Висновки до розділу 1
Говоріння – вид мовної діяльності, за допомогою якого здійснюється усне вербальне спілкування. Говоріння репрезентують 2 типи мовленнєвої діяльності – діалогічна и монологічна. У цьому процесі дуже важливу роль відіграють такі психологічні характеристики як мислення і пам’ять. Отже, діалогічне мовлення являє собою об’єднане ситуативно-тематичного спільністю і комунікативними мотивами сполучення висловлень, послідовно породжених двома і більш співрозмовниками в акті спілкування. В умовах природного спілкування діалогічне й монологічне мовлення невід’ємні. Монологічне мовлення – це мовлення однієї особі, що виражає в розгорнутій формі свої думки, наміри, тощо. Навчання монологічному й діалогічному спілкуванню є однією з задач, що висуває програма середньої школи з іноземної мови. Методика навчання іншомовному спілкуванню в середній школі має враховувати деякі психолого-педагогічні особливості, характерні для певної вікової категорії учнів, з метою визначення найефективніших підходів, засобів та методів навчання.
Розділ 2.Методика формування вмінь монологічного та діалогічного мовлення у загальноосвітній школі.
2.1Монологічне та діалогічне мовлення як об’єкт навчання.
Діалогічна мова (ДР) характеризується визначеними комунікативними, психологічними і лінгвістичними особливостями. Реалізуючи в рамках діалогічного спілкування, ДР як чергування достатнє дробових висловлювань граничить, з одного боку, з початком (закінченням) комунікативного контакту, а з іншого боку - з монологічними вставками, з якими вона з'єднується за допомогою початкових (кінцевих) речень, що мають діалогічну зв'язаність. Діалогічну мову варто розглядати як комунікативний акт, де має місце зміна ролей що говорить і слухає. Однак у фізичному плані комуніканти не обмінюються висловленнями як це прийнято думати, а зіставляють ці висловлення, вибудовуючи їх у послідовно-часовий ряд.
Діалогізування – це не завжди мирне кооперування партнерів, що спостерігається, як правило при офіційному або процедурному спілкуванні(учень-вчитель). Нерідко (як наприклад, у ситуаціях неформального спілкування) діалог є змагальним актом сторін, що суперничають, коли один зі співрозмовників прагне монополізувати звуковий канал зв'язку: він перебиває партнера, не слухає його і не погодить свої репліки – реакції з його висловленнями.
Діалог, як і будь-який комунікативний акт, протікає в конкретній ситуації спілкування і є продуктом. Тим часом в ієрархічній структурі усномовного спілкування комунікативна ситуація як програма, але вона, як правило, відразу чітко не розкривається.
З комунікативно-інформаційної точки зору перші репліки можуть бути зведені до наступних типів висловлювань:
- формули соціального спілкування (вітання, вираження подяки, вибачення і т.д.);
- запит інформації ( питання, прохання повідомити що-небудь);
- вираження емоцій;
- інформування;
- наказ-прохання;
- коментування (констатація) обставин, у яких знаходяться ті, котрі спілкуються;
- висловлення фактичного характеру (тобто висловлення, що не несуть якої-небудь важливої інформації; ними обмінюються для підтримання розмови, у силу правил пристойності, коли, наприклад ніяково мовчати, потрібно заповнити паузу).
В умовах природного мовного спілкування діалогічна мова, найчастіше, поєднується з монологічною мовою, будучи, по суті , монологом у діалозі.
Висловлювання, що є реакцією на репліку в діалозі, у залежності від його змісту може складатися як з одного, так і з декількох речень (фрагментарне висловлювання, монологічна єдність), тобто в діалог може бути включений монолог. Репліка – реакція на монологічну вставку відноситься до змісту усього висловлювання, а не тільки до останнього (заключного) речення. З цього виявляється, що монологічні вставки в діалог не піднімають діалогічної язикової діяльності партнерів.