Для цього можна практикувати такі запитання: Яка особливість англійської вимови проявляється при вимовлянні кінцевої приголосної слова bed? Яке положення язика при вимовлянні звука [d], які інші приголосні характеризуються такою артикуляцією? Яке правило порушив Н., вимовивши м'яко звук [t] у слові city? Обговорення таких запитань надає засвоєнню правил суто практичного характеру.
Порівнювати вимову звуків англійської і рідної мов можна і при імітативному засвоєнні, і тоді, коли дається пояснення артикуляції. Мета такого порівняння — допомогти учневі відчути і осмислити спільні і відмінні риси, характерні для артикуляції та звучання певних звуків, що запобігає змішуванню звуків англійської і української мов.
Наведемо кілька типів вправ, в яких практично здійснюється порівняння звуків двох мов.
1) У першому півріччі 5-го класу доцільною є така вправа: вчитель вимовляє в різній послідовності пари подібних звуків: [d]—[д], [t]—[т], [l]—[л] тощо. Коли учні чують український звук, вони підносять руки. В ускладненому варіанті цієї вправи вчитель вимовляє відомі учням англійські слова то правильно, то з фонетичним відхиленням: один із звуків заміняється подібним звуком української мови. Учні повинні виявити цю заміну. Характерною рисою цього варіанта є те, що протиставлення правильної і неправильної вимови звука відбувається у. звукокомплексі, яким є слово.
2) Вчитель вимовляє кілька разів слово рідної мови, вставляючи в нього в деяких випадках, замість українського звука, подібний англійський. Учні сигналізують про ті випадки, коли відбувається заміна.
При виконанні цієї вправи навіть ті учні, яким важко розрізняти подібні звуки, легко впізнають іншомовний звук в українському слові, оскільки тут цей звук звучить особливо контрастно.
Змішування подібних звуків відбувається не тільки внаслідок впливу фонетики рідної мови. Нерідко учні ототожнюють різні звуки англійської мови і не розрізняють у вимові: [θ] [s], [ð] [z], [n] [ŋ], [æ] [е], [i] [і:].
Щоб уникнути можливих помилок, слід пояснити учням смислорозрізнювальне значення того чи іншого звука, а також провести ряд вправ на зіставлення і протиставлення звуків. До таких вправ належать: послідовне вимовляння окремих звуків, які протиставляються: [аз]—[е], [в] — [s] тощо; читання пар слів з цими звуками: bad—bed, thick—sick.
Нові звуки можна вводити різними способами. Найбільш поширені такі:
1. Вчитель ставить перед учнями завдання зрозуміти речення з новим словом. Слово семантизується за допомогою одного з прийомів безперекладної семантизації, що його обрав для даного випадку вчитель. Коли учні зрозуміли речення, вчитель пропонує повторити речення, нове слово. Він фіксує увагу учнів на тому, що деякі з них неточно вимовляють це слово, і пропонує розчленувати слово на окремі звуки. Далі увага концентрується на виділеному новому звуку, на його акустичних особливостях. Учні вправляються у вимовлянні цього звука. В разі потреби вчитель пояснює артикуляцію. Після засвоєння окремого звука, учні вимовляють його у слові та у реченні.
2. Вчитель попереджає учнів про те, що вони зараз дізнаються, як буде англійською мовою слово … . Він вимовляє слово, і учні імітативне повторюють його. Потім вичленовується новий звук, над яким проводиться належна робота, і лише після цього ідуть вправи з новим словом.
При такій організації роботи заощаджується час, який у попередньому випадку витрачався на семантизацію. Це дає можливість одразу сконцентрувати увагу на труднощах вимови. Зрозуміло, що такий спосіб організації роботи доцільніший, коли треба ввести важчий звук, наприклад [æ], [ŋ] іна вправи для його засвоєння потрібно більше часу.
3. Після відповідного попередження вчитель вимовляє новий звук. Він робить це кілька разів і дає потрібні пояснення, які полегшують засвоєння. Далі йде відтворення звука учнями, і після досягнення потрібних результатів учитель вводить його в слова і речення.
Описаний прийом може викликати заперечення, бо введення ізольованого звука здається сумнівним з погляду загальних принципів введення нового мовного матеріалу. Проте в деяких випадках він себе виправдує, бо:
а) якщо звук важкий, спроби учнів без належної підготовки відтворити його в словах і реченнях приводять до численних помилок, що затримує формування потрібної навички. Тому доцільно спочатку попрацювати над окремим звуком, а потім перейти до вимовляння слів;
б) варіювання способів введення нового матеріалу має на меті викликати інтерес до нових фонетичних явищ та загострити на них увагу учнів;
в) опрацювання окремого звука не перешкоджає надалі організації вправ на вимову цього звука в словах та реченнях.
Описаний спосіб ознайомлення з новим звуком не слід застосовувати на перших уроках, оскільки учні ще не звикли до фонетичних вправ і робота над ізольованим звуком може викликати несприятливу психологічну реакцію.
Після того як учні пройдуть етап первинного ознайомлення з новим звуком, роботу над ним треба продовжувати. Не слід вважати, що далі набута навичка закріплюється сама по собі у процесі усних вправ і читання на
уроках. Навички вимови швидко втрачаються, якщо їх не підтримувати спеціальними вправами. Тому в 5-му та в 6-му класах слід давати вправи на вимовляння окремих звуків, позначених транскрипційними значками; відтворення (з метою протиставлення) пар подібних звуків англійської і української мов, а також звуків англійської мови, що їх учні змішують, наприклад [θ][s], [ð][z]; читання рядів слів, що містять у собі звуки, які є об'єктом тренування. В процесі тренування треба обов'язково нагадувати ті відомості про артикуляцію звуків, які були подані учням під час ознайомлення з ними.
Ознайомлення з фонетичною транскрипцією — обов'язковий елемент навчання англійської мови в школі. Фіксація звуків у транскрипції допомагає створити зорову опору, яка дає можливість виділити звук, проаналізувати його особливості, зіставити з іншими звуками, організувати тренувальні фонетичні вправи, повторення та контроль. При навчанні читання фонетичні значки допомагають зафіксувати буквено-звукові та звуко-буквені зв'язки, тобто правила читання.
Як відомо, шкільна програма передбачає навчання читання за допомогою словника, тому ознайомлення з транскрипцією є практичною потребою.
Найкраще починати застосування фонетичної транскрипції на початковому етапі навчання читання, коли учні зустрічаються з випадками різночитання однієї букви. Так, якщо учень засвоїв у читанні слово а ріп, потреби в застосуванні транскрипції нема. Але коли в поле його зору потрапляє слово akite, то це вже слушний момент для введення транскрипційного значка. Вчитель пояснює, що, оскільки буква читається у слові kiteінакше, ніж у відомих уже словах, її вимову треба якось позначити. Для цього можна використати відповідний значок, яким і слід користуватися для позначення даного звука і надалі, якщо в цьому буде потреба.
Характерним для даної педагогічної ситуації є те, що учні раніше усно засвоїли слово kite, І тому їм легко читати його. Фонетичний значок засвоюється на основі відомого слова, що й полегшує його запам'ятовування.
Отже, введення нового графічного символу не призводить. до нагромадження труднощів.Основна небезпека, що виникає при введенні фонетичної транскрипції, полягає в тому, що орфографія і транскрипція змішуватимуться в свідомості учнів, що перешкоджатиме розвиткові навичок письма. Це реальна загроза, і тому вчителеві треба вжити заходів, щоб запобігти їй. Використовуючи транскрипцію, учитель і учні повинні писати значки так, щоб вони нагадували друкарський шрифт і не були подібні до рукописних букв; брати значки в квадратні дужки; записуючи звукосполучення, не поєднувати окремі значки; використовувати значки для часткового транскрибування слів; уникати запису слів, тим більше, речень за допомогою транскрипції.Якщо учитель додержуватиме цих правил, небезпека інтерферуючого впливу транскрипції буде незначна.
Яка ж робота провадиться для оволодіння транскрипцією як дійовим засобом організації роботи над вимовою? Деякі вчителі вважають, що ознайомлення з фонетичною транскрипцією повинно проходити як побіжний процес: треба показати значок, зробити відповідні пояснення, а далі використовувати в разі практичної потреби, тобто, коли слід з'ясувати вимову слова за допомогою словника, позначити вимову при запису слова в зошиті, при фіксації правила читання тощо. Проте слід зауважити, що допоміжна роль фонетичної транскрипції не е підставою для поверхового ознайомлення з нею. Для того щоб транскрипція справді допомагала в роботі над вимовою, учні повинні впевнено оперувати нею, а для цього необхідно виконати певну кількість спеціальних вправ. Наведемо ряд вправ, виконання яких сприяє засвоєнню транскрипції і одночасно виробленню в учнів правильних вимовних навичок.
1) Вчитель показує окремі транскрипційні значки, зображені на картках. Учні вимовляють відповідні звуки.
2) Учні підходять до стола вчителя, беруть одну або кілька карток, показують їх класу і вимовляють кожний звук.
3) Вчитель вивішує в класі зведену таблицю всіх відомих учням транскрипційних значків. Коли хтось з учнів неправильно вимовляє якийсь звук, вчитель зупиняє його і показує відповідний значок на таблиці. Це допомагає учневі виправити помилку, бо графічний образ значка асоціюється з певними поясненнями і вправами, які в свій час виконувалися при опрацюванні певного звука.