У Луганську виходили дві українськомовні газети: «Молодогвардієць» (від 1939 р.) і «Прапор перемоги» (від 1946 р.). «Тепер нема жодної», – сумно констатує журнал «Україна» (1991. – №20. – С. 21). В Одесі на 73 російськомовні видання виходить одне українськомовне («Огонёк», 1993. – №25–26. – С. 13). Мовляв, самі собі хахли винні: навіщо рвались із СРСР!
Серед тих, хто торкається проблеми української мови, є i такi, котрi радять вiдроджувати мову українського народу помалу, обережно, щоб часом не образити носiїв iнших мов. Тут же пропонується придiляти якомога бiльше уваги розвитковi мов неукраїнських народiв України, аби вони iз вдячностi за турботу про їхнi мови приступили до вивчення української. «Нiжно» вiдроджувати українську мову радять нам i тi, що готовi бути краще «погвалтованими, нiж українiзованими», у яких вiд цiєї мови алергiя (див., напр.: «Огонек», 1991, №48, стаття «Одесса: языковые баталии»).
Обачнiсть у цiй делiкатнiй справi, а тим бiльше турбота про iнших, безперечно, потрiбнi й заслуговують на схвалення i всiляку пiдтримку. Треба, однак, глядiти, щоб «провансальська» терплячiсть й обережнiсть не призвели українську мову до стану провансальської, що колись була квiтучою мовою трубадурiв, а з кiнця минулого столiття оголошена мертвою, хоча насправдi продовжує животiти приблизно в такому виглядi, як українська десь на Бiлгородщинi чи Курщинi.
19. Інші форми лінгвоциду
Лiгвоцид здiйснювався i багатьма iншими шляхами та способами, яких не сила хоча б перелiчити у нашiй книжцi. Однак не можемо не вказати тут на облуднiсть художньої лiтератури, що «розминулась з духом i з душею народу» (Р. Миша), на безсоромнiсть так званих суспiльних та гуманiтарних наук, у тому числi перетвореної на слухняне знаряддя русифiкацiї українiстики.
Мовознавцiв-українiстiв було вимордовано ще в сталiнськi часи. Тільки за 1932 рік в Україні було знищено 16,4% всього складу науковців (Д. Соловей), в тому числі лінгвістів. Були вилучені з науки такі блискучі мовознавці, як академік А. Кримський, професори Є. Тимченко, О. Синявський, О. Курило, учені Г. Голоскевич, В. Ганцов, Ф. Шумлянський… А пiзнiше, хоч «були талановитi люди, люди оригiнального мислення i незаховуваних фактiв, їх прирiкали тiкати до iнших республiк, мовчати в своїй чи сидiти у в'язницях, концтаборах або психушках» (Ю. Шевельов).
Часи, слава Богу, змiнились, проте мало змiнились люди. «Упродовж останнiх рокiв кожен, хто вимушено чинив шкоду українськiй культурi i усвiдомлює це, мiг би висловитися i засудити минулу мовну практику i свою в нiй участь. А проте таких голосiв не чути» (С. Караванський).
І нині на адресу деяких україністів можна віднести іронічні рядки П. Глазового:
Дома в мене мова –
Засіб спілкування.
А на службі мова –
Засіб існування.
Як же рідну мову
Я забуду, тату,
Я ж за неї маю
Непогану плату?
Одним iз головних напрямкiв здiйснення лiнгвоциду є боротьба з друкованим словом. Недостатньо було заборони на iмена i твори. Ще – спалювали бiблiотеки. Першою згоріла книгозбірня Києво-Печерської Лаври ще за Петра I. Вночі з 21 на 22 квітня 1718 року православні монахи – царські агенти підпалили приміщення Києво-Печерської Лаври, де знаходилася її бібліотека та архів. За Катерини II згоріла бібліотека Києво-Могилянської академії (1780 р.). Пізніше горіли в основному лише книжки. Так, за розпорядженням куратора Київської округи князя Ширинського-Шихматова було спалено 500 книжок із байками Л. Глібова. Спалення бібліотек відновилося у радянські часи. Найбільш відому бібліотечну пожежу було влаштовано у відділі україністики Бібліотеки АН УРСР у Києві у 1964 році. Не треба думати, що горіли лише українські бібліотеки. У 1833 і 1928 роках було спеціально зібрано і спалено рукописи і книги кримсько-татарського народу.
А ще неухильно зменшували тиражi українськомовних видань: вiд 60% у 60-i роки до 19% у 1990 роцi.
А те, що друкувалось українською, являло собою головно пререклади класикiв марксизму-ленiнiзму i вiрних ленiнцiв сучасностi, агiтацiйно-пропагандистську, атеїстичну та соцреалiстичну художню лiтературу. Ця «продукцiя» здатна була викликати огиду не лише до самої себе, а й кидала тiнь на мову, якою вона – i тiльки вона – друкувалась.
«Десятками мов Союзу повинні були друкуватися і читатися тільки повні зібрання творів Маркса та Леніна. Цього було досягнуто з одами Сталіну на додачу. Задля цього треба було задушити національні літератури (особливо українську і тюркську), винищивши значну частину їхньої інтелігенції» (Г. Федотов).
У роки застою Інститут філософії Академії наук УРСР спромігся видати українською мовою лише одну книжку, та й ту про боротьбу з українським буржуазним націоналізмом.
Чи поліпшились справи після проголошення Україною незалежності? «Комуністична система планомірно йшла до знищення національної видавничої справи, але робила це «медленно, но верно»; сьогоднішній шовінізм пішов у атаку на українське слово навально й цинічно, не приховуючи свого справжнього обличчя» («Літературна Україна», 1993, 31 березня). 1992 року газета «Друг читача» зафіксувала в Україні 2277 (61,9%) російськомовних і 868 (38,1%) українськомовних видань, тиражем відповідно 54,4 міліона (71,7%) і 21,5 мільйона (28,3%) примірників. Російською мовою було видано 264 переклади (за тиражем – 95,7%), а українською тільки 24 – у 12 разів менше. Тільки четвертина тиражу дитячої літератури вийшла українською мовою.
Вiдомо, що росiйськi дворяни зневажали рiдну мову не з причини вiдсутностi почуття патрiотизму (навiть багато декабристiв погано володiли росiйською), а головним чином через те, що цiєю мовою нiчого було читати. Щоб не було чого читати (а в нашi часи – ще й слухати i дивитись) українською мовою, машина русифiкацiї працювала на повну потужнiсть протягом кiлькох столiть.
«Руйнування мови – основи нацiональної культури – це вже не просто вина, а злочин держави перед народом» (А. Мокренко). Не дивина. Адже це була не наша держава.
У більшовицько-соціалістичні часи перепало, звісно, і російській мові. «А матюкаюсь я тому, що мат російський рятівний для мене особисто в цій смердячій камері, до якої потрапила наша велика, могутня, вільна і т.д. і т. п. мова. Заганяють її, бідолаху, під нари хто попало: і пропагандисти із ЦК, і смердячі газетярі, і паскудні літератори, і графомани, і цензори, і технократи горді. Заганяють її у передовиці, у постанови, у протоколи допитів, у мертві доповіді на зборах, з'їздах, мітингах і конференціях, де вона поступово перетворюється у доходягу, що втратила гідність і здоров'я, випирають із неї Дух» (Ю. Олешковський).
Але хіба можна порівняти всі ці знущання з тим, що випало на долю української мови? Зрештою, між долею мов і долею народів існує чи не повна паралель. І тут достатньо порівняти у процентах скільки українців і скільки росіян загинуло хоча б від голодомору імені Сталіна.
20. Історiя лiнгвоциду, спрямованого в Росiї, Польщi, Угорщинi, Румунiї, Чехословаччинi проти української мови, з абсолютною однозначнiстю свiдчить, що єдиним i найпевнiшим заборолом проти нього є державнiсть мови i нацiї. «В свой хатi й своя правда, i сила, i воля» (Т. Шевченко).
21. Протистояти явному чи скритому лiнгвоцидовi можна тiльки з позицiї знання, усвiдомлення того, що являє собою мова, як i за якими законами вона живе, яка її роль у життi людини i народу.
II. Що таке мова
Мова займає одне з найвищих мiсць на шкалi нацiональних вартостей.
У. Вайнрайх
1. Мова належить до так званих вторинних систем. Вона iснує не сама по собi, а в людському суспiльствi, похiдним вiд якого вона є. Водночас мова – один iз факторiв самоорганiзацiї суспiльства i невiд'ємна ознака таких спiльнот, як рiд, плем'я, народнiсть, нацiя.
2. Мова iснує у свiдомостi членiв суспiльства, реалiзується в процесах мовлення i «консервується» в результатах цього мовлення (у сказаному, написаному). Тому доля мови залежить вiд кожного з мовцiв.
3. З матерiального погляду в мовi, що реалiзується в мовленнi, немає нiчого, крiм звукiв, якi комбiнуються у слова, речення тощо. За цими комбiнацiями скривається величезний свiт значень – фонетичних, лексичних, граматичних, стилiстичних. Саме в них вiдображенi знання народу – носiя мови – про свiт, його структуру, ставлення людей до нього. «Мова народу – це його дух, i дух народу – це його мова» (В. фон Гумбольдт). У нiй акумулюється духовна енергiя народу. Вона є головною ознакою i символом нацiї.
4. Через мову ми пiзнаємо свiт. Наївно вважати, що кожен з нас сприймає свiт безпосередньо, «таким, як вiн є». Насправдi наше сприйняття свiту вiдбувається крiзь призму нашої мови. «Світ просіється крізь сито слів» (К. Кравс).
Пiдкреслимо, що в кожного народу «мовна картина свiту» – своя, неповторна. Найпростiший приклад: ми в природi чуємо тiльки тi звуки, якi є в нашiй мовi (р-р-р, ш-ш-ш, ку-ку, ку-ку-рi-ку, гав-гав, няв, дзень, хрусь, хляп тощо). В iнших народiв цi звуконаслiдування звучать зовсiм iнакше.
Весь свiт ми «розчленовуємо» i «сортуємо» так, як це змушує нас робити структура нашої мови, у якiй зафiксовано досвiд усiх попереднiх поколiнь рiзних епох. Тому зникнення будь-якої мови – це незамiнима втрата, яка збiднює людство в цiлому.
Мова – засiб самопiзнання народу, форма iснування надбудови в усiх її виявах. «Мова – дім духу» (М. Гайдеггер).
«Мова є річище, яким дух може котити свої хвилі з твердою впевністю, що джерела, до яких вони його підводять, ніколи не висохнуть» (В. фон Гумбольдт).
5. Мова – найважливiший засiб спiлкування людей, тобто засiб вираження i передавання думок, почуттiв, волевиявлень. У цiй ролi людська мова має унiверсальний характер: нею просто передати все те, що виражається, наприклад, мiмiмiкою, жестами, морським зводом чи дорожнiми знаками, тодi як жоден iз цих засобiв спiлкування не може конкурувати у вираженнi з мовою.