Інколи одна літературна мова може існувати у двох варіантах. Наприклад, вірменська літературна мова ашхарабар існує у східному і західному варіантах. Щось подібне маємо і в Албанії, де співіснують два варіанти літературної мови, які базуються на різних діалектних основах, щоправда, за останній час південний (тоскський) варіант набуває більшого престижу. Відмінність санскриту від ведійської мови пояснюється не лише хронологічними рамками їх існування, а також і різною діалектною основою (веди пов'язані з північно-західною Індією, а санскрит - з центральною частиною північної Індії).
Свого часу існувала загроза виникнення двох різних варіантів української літературної мови — на базі середньо-наддніпрянських говорів і на базі місцевих говірок західних областей України. До того ж ситуація ускладнювалась існуванням так званого язичія. Однак мовна практика й активна боротьба прогресивних громадських діячів, насамперед Івана Франка, який виступив проти шляхів розвитку і норм, що їх намагалися нав'язати в Галичині українській мові, зберегли єдність української літературної мови.
Своєрідністю відзначається мовна ситуація в багатонаціональних країнах, де співіснують декілька літературних мов, але тільки одна з них визнається державною, як, наприклад, в Індонезії (бахаса Індонесіа). Досить складні мовні проблеми хвилюють і сучасну Індію, де конституційно чотирнадцять літературних мов визнано рівноправними, але функції загальнодержавної мови з 1965 року надано мові гінді. У деяких штатах цієї країни супротивники гінді вдаються до користування англійською мовою як офіційною.
Інші особливості виникають тоді, коли одна літературна мова одночасно функціонує як така у різних націй в різних країнах. Таке становище у англійської, німецької, іспанської і португальської мов. Німецька мова є літературною в Германії, Австрії та Швейцарії, іспанська — в Іспанії та в країнах Латинської Америки, за винятком Бразілії, де літературною мовою виступає португальська. Англійська функціонує як літературна в Англії, США, Канаді, Австралії, Новій Зеландії, Південно-Африканській Республіці, а також у деяких афро-азіатських країнах, що розвиваються.
Літературна мова — це багатошарове утворення не лише в розумінні структурно- рівневого розрізнення її систем та підсистем, а й в розумінні складності певної функціонально-стильової структури. Поряд із рівневими системами та підсистемами існують іншого роду системи, які визначаються своїм конкретним розмежованим функціональним навантаженням і називаються стилями. Стильова структура мови складається із різних стилів, а кожний з них — це певна сукупність мовних елементів і засобів їх вживання у взаємодії, яка характеризує мовлення в певній галузі чи ситуації спілкування. На функціонально-стильовій структурі мови найбільше відбивається суспільний характер мови. Інколи підкреслюють і те, що стилістичні мовні засоби можуть нести, крім звичайної, ще й додаткову, естетичну інформацію.
Поняття стиль одержало в історії мовознавства найрізноманітніші тлумачення: прийоми ораторського мистецтва, техніка чи манера писемного викладу, індивідуальна характеристика мови письменника, адекватність вираження думки мовними засобами і т. д. Було чимало спроб індивідуалістичного визначення стилю. К. Фосслер, наприклад, вважав, що «стиль — це індивідуальне мовне використання на відміну від загального». К. Осгуд визначає стиль як «властиві індивіду відхилення від норм у відповідності до ситуацій, в яких він здійснює кодування». Ш. Баллі ототожнював стиль з афективно-експресивними елементами мови.
Одне з найбільш обґрунтованих визначень мовного стилю дано В.В.Виноградовим: «Стиль — це суспільно усвідомлена і функціонально обумовлена, внутрішньо об'єднана сукупність прийомів уживання, відбору і поєднання засобів мовного спілкування в сфері тієї чи іншої загальнонародної, загально національної мови, співвідносна з іншими такими ж способами вираження, що служать для інших цілей, виконують інші функції в мовній суспільній практиці певного народу»(Виноградов В. В. Итоги обсуждения вопросов стилистики // Вопр. языкознания.— 1955.— № 1.)
Стилі мови і стилі мовлення вивчає окремий розділ мовознавства -стилістика. Стилістика розподіляється функціональну стилістику (досліджує систему стилів мови), стилістику мовних величин (досліджує функціонування величин всіх систем і підсистем мови), стилістику тексту (досліджує закономірності організації текстових єдностей), стилістику поетичної мови (досліджує естетичне навантаження мови художньої літератури). Проте місце стилістики в загальній системі мовознавчих дисциплін ще не досить чітко визначене. Чимало суперечливого, дискусійного є і в розумінні поняття стилю. Через те що сам принцип розрізнення стилів недостатньо розроблений, іноді буває важко назвати кількість стилів у мові і дати їм якісну характеристику. Одні вчені розрізняють стилі лише в межах літературної мови, інші допускають існування певних стилів за межами літературної мови (фамільярного, вульгарного, жаргонного, арготичного і т. п.). Труднощі викликаються й тим, що ознаки окремих стилів тісно переплітаються з ознаками інших, а між стилями немає суворих меж, стилі — це відкриті системи.
При виділенні мовних стилів слід зважати на різні критерії:
1) інформаційний, який враховує зміст повідомлення і ефект, здійснений на адресата,
2) ситуативний, який враховує умови й ситуацію, за яких відбувається комунікативний акт,
3) соціально-культурний, який зважає на соціальну належність і культурний рівень адресанта та ін.
В літературній мові насамперед розрізняють усно- розмовний і книжно-писемний типи мови. В межах книжно-писемного типу виділяються більш-менш виразно стилі наукового викладу, офіційно-діловий, публіцистичний, художньо-белетристичний. Кожен з цих стилів відрізняється певними специфічними особливостями. Наприклад, науковий стиль частіше характеризується вживанням різних зворотів, що робить середню довжину речень цього стилю найвищою. В науковому стилі обмежена роль дієслів і збільшена питома вага іменників, які дістають розгорнуті прикметникові та дієприкметникові означення. В публіцистичному стилі широко використовуються експресивні засоби, які повинні викликати певне ставлення до повідомлюваного. До цього слід додати, що в межах функціонального стилю спостерігаються різні варіанти і навіть відхилення від встановлених для нього ознак.
Книжно-писемний тип мови реалізується переважно в писемній формі, однак і усна для нього не чужа (пор. наукові чи політичні доповіді, оголошення по радіо і телебаченню, усні оповідання і т. ін.). Розмовний тип літературної мови охоплює усні форми мовлення в умовах природного спілкування. Дехто з учених вважає, що розмовний тип може реалізовуватися і у писемній формі - листах, записках, щоденниках. В розмовному мовленні велике значення відіграють паралінгвістичні засоби спілкування (міміка, жести). Розмовне мовлення відзначається великими відступами від норм писемної мови. Тут часто зустрічаються конструкції з незвичним порядком слів, наприклад: Книжку мені так приємно, що я дістав або Тобі тварини до вподоби, коли в квартирі? В розмовній мові спостерігаються зміни функціонального навантаження багатьох граматичних лексичних елементів, саме тут вступають у двобій протилежні тенденції: синтетизм і аналітизм, готові мовні кліше і мовна творчість нових засобів вираження, синкретизм і розчленованість форми вираження і т. ін. Останнім часом мовознавці почали уважніше досліджувати розмовну літературну мову, її конкретні особливості.
Особливе місце серед форм розмовного типу мови й усного мовлення належить просторіччю. З одного боку, воно найтісніше зв'язане з міськими койне та інтердіалектами, з другого — воно близьке до розмовного варіанту літературної мови. Це й стало приводом до різного розуміння просторіччя. Одні відносять до нього загальнонародні елементи мовлення, які залишилися поза літературною мовою, інші - знижені елементи самої літературної мови. В усякому разі нині просторічні форми ще не в усьому чітко відмежовані від розмовно-літературних, а інколи навіть ототожнюються з останніми.
Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі риси північних і південно-західних діалектів. У становленні її літературних норм важливу роль відіграла художня література. Зачинателем нової української літературної мови став І. П. Котляревський, який увів до літератури багату, колоритну, мелодійну, співучу народну розмовну мову.
Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Тараса Григоровича Шевченка, який з неперевершеною майстерністю розкрив красу і силу українського слова.
Заслуга Т.Г. Шевченка полягала в тому, що він відібрав з народної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфоепічні і граматичні норми, відкрив перспективи багатофункціонального використання літературної мови, вивів українську мову на рівень високорозвинених європейських мов.
Подальший розвиток української літературної мови нерозривно пов'язаний із творчістю Івана Франка, Лесі Українки, Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського та інших письменників. Мова художньої літератури вбирає в себе духовні цінності народу, в тому числі досягнення культури мовлення, і тим самим, з одного боку, сприяє закріпленню багатовікової суспільної мовної практики українського народу, а з іншого - збагачує її виразовими засобами, шліфує літературні норми.
Загальнонародна мова і територіальні діалекти