Зображальна функція кличних комунікатів у поетичному мовленні Лесі Українки
Кличні комунікати – це самостійні речення-звертання, їх модифікації – звертання в складі інших самостійних речень [6, 407].
Кличні комунікати та їх модифікації в поетичному мовленні Лесі Українки, крім естетичного значення, зумовленого прагматичним значенням контактності – називанням конкретної істоти, адресата мовлення – часто мають ще й естетичне значення, зумовлене художньою образністю засобів, з яких вони складаються. Наприклад, такі комунікати-вокативи, як татусю [7, 43], сестрице [7, 84], дитинонько [7, 31], що є емоційно-експресивними дериватами, одночасно з прагмемою контактності містять ще й прагмему емоційності (пестливості) і мають характеризуюче значення. Про можливість утворення форми кличного відмінка іменниками із значенням суб’єктивної оцінки, в тому числі й назвами неістот, писала М.Плющ [5, 41]. У поетичному мовленні Лесі Українки емоційно-оцінна конотація притаманна всім без винятку складеним комунікатам, структурну основу яких становлять назви істот: двокомпонентним, що розширені лише вигуком о (о матері [7, 193], о браття [7, 109]), бо вигук привносить у звертання значення поваги мовця до адресата; двокомпонентним із займенником мій (моя панно [7, 39], милий мій [7, 112]), у яких займенник виступає епітетом, оскільки сприяє передачі інтимності спілкування, передає відношення близькості мовця до адресата; епітетом-ад’єктивом (предки велебні [7, 249], неправий судія [7, 194], любий джуро [7, 172], які, крім передачі емоційно-оцінного ставлення мовця до адресата, певною мірою характеризують і мотиви спілкування, інтенцію мовця. Трикомпонентні комунікати із присвійним займенником і ад’єктивом-епітетом сконденсовують у собі ще більше підтекстної інформації про ситуацію спілкування, ніж двокомпонентні: мій любий козак [7, 95], наш лютий вороже [7, 109], Михайлику мій любий [7, 174]. Поширюючись напівпредикативними ад’єктивними та субстантивними зворотами, кличний комунікат чи його модифікація стає в поезіях Лесі Українки центральною частиною повідомлення, характеризує названого адресата-персонажа, і чим більше компонентів містить такий ускладнений комунікат, тим більше він ускладнюється інформативно. Т.І.Лутак називає напівпредикативні звороти, що є трансформами двоскладних речень, конденсерами вторинної предикації і вважає, що вони “включаються в речення в залежності від конкретних умов комунікативного завдання, авторських уподобань та стилістичних мотивацій” [3, 66].
Кличні комунікати з конденсерами вторинної предикації виявляють помітну активність у поетичному мовленні Лесі Українки: О люде мій бідний, моя ти родино, Брати мої вбогі, закуті в кайдани [7, 52], моє немовлятко, уроджене в люту годину дитятко [7, 95], Брати мої, нащадки Прометея [7, 109], богине таємна! велична Артемідо, Заступнице міцна коханої Тавріди [7, 129], Єреміє, зловісний пророче в залізнім ярмі [7, 140], мій ти єдиний, мій зламаний квіте [7, 201], королівно, ясна панно [7, 205], мій лицарю, любий пане [7, 205]. У зв’язку з цим можна стверджувати, що художньому стилю Лесі Українки властиве згущення інформації, економне використання мовних засобів, інтелектуалізм, зумовлений уподобанням зображати різноманітні ситуації спілкування, давати якомога вичерпнішу характеристику уявній ситуації спілкування, найперше – мовцю і його співбесіднику.
У поезіях Лесі Українки учасниками мовленнєвого спілкування часто стають не тільки живі істоти, особи, а й неістоти. Іменники з персоніфікованим значенням, що називають адресатів, так само, як і назви істот, виступають основою кличних комунікатів чи їх трансформацій. Наше дослідження свідчить, що це різноманітні за значенням іменники, підтверджується думка М.Скаб про те, що “у сучасній українській мові у кличній формі можуть уживатися практично всі іменники чоловічого та жіночого роду…” [5, 31].
Якщо застосувати класифікацію адресатів у поетичних текстах, запропоновану Іриною Безкровною, до аналізу поезій Лесі Українки, то виявляється, що серед адресатів-неістот найчастіше фіксуються метонімічні адресати та зовнішні об’єкти на позиції внутрішнього адресата [1, 70]. Метонімічний адресат – це інакомовне позначення певної ознаки комуніканта, він означає інтенсивне злиття адресанта й адресата, високий рівень автокомунікативності висловів з подібним адресатом [1, 70]. Звертаючись до самого себе, автор використовує непрямі номінації, разом з якими вводиться підтекст, що експлікується в результаті з’ясування значення комунікативних трансформацій. Серед засобів створення метонімічного образу адресата в ідіолекті Лесі Українки використані лексеми серце, серденько, душа: Стій, серце, стій! Не бийся так шалено [7, 113], Спи, моє серце! [7, 120], Мовчи, душе, спини свій стогін, серце, Так мусить бути… Умри, душе, розбийсь, холодне серце, Так жить не варт! [7, 231], Загорися ти, моє серденько, запалай пожаром [7, 239].
З комунікативних метафор, тобто перенесень не-особи в ситуацію безпосереднього спілкування, на позицію другої особи [2, 169], у поезії Лесі Українки можна виділити такі найбільш численні лексико-семантичні групи формальних комунікатів: “рідний край”, “явища природи”, “поетична творчість”. Комунікати-метафори зовсім втрачають функцію адресування мовлення, їх естетичне значення зумовлює лише зображальна, характеризуюча функція. Такі звертання в текстах поезій є центром повідомлення, а в нанизуванні ознак об’єкта полягає сутність повідомлення.
З лексико-семантичної групи (ЛСГ) “рідний край” у функції кличних комунікатів у поезії Лесі Українки представлені лексеми Україна, край, країна, сторононька, Волинь, куточок, Подолля, Еллада, сторона. Крім названих основних компонентів до складу звертання може входити вигук, інтимізуючий присвійний займенник мій/наш, один чи кілька напівпредикативних поширювачів: Україно, наша бездольная мати [7, 30], моя ти Україно мила, кохана, моя безталанная мати [7, 30], рідний мій краю [7, 33], країно моя [7, 45], сторононько рідна! коханий мій краю! [7, 52], моя Україно [7, 52], Україно [7, 52], мій рідний краю [7, 62], Волинь [7, 64], рідний куточок [7, 64], Красо України, Подолля [7, 64], Мій занапащений, нещасний краю [7, 92], Єдиний мій, коханий рідний краю [7, 131], моя Елладо [7, 131], Країно рідная! ох, ти далека мріє! [7, 140], Південний краю! [7, 71], стороно прекрасна! [7, 71].
З назв-явищ природи, що становлять структурну основу кличних комунікатів та їх модифікацій, у поезіях Лесі Українки вжиті лексеми натура, хмари, ніч, нічка, зоря, зірка, гай, дуб, квітка, море, лиман, промінь, весна, гора, вишенька, блискавиця, сонце, сонечко, кінь, земля, землиця. Структура кличних комунікатів з такими основами аналогічна структурі комунікатів попередньо схарактеризованого семантичного типу: Натуро-матінко! [7, 58], натуро-ненько [7, 58], Гей ви, грізні, чорні хмари [7, 31], Лагідні веснянії ночі зористі! [7, 33], нічко дивна! [7, 174], Зорі, очі весняної ночі! [7, 35], Зорі, темряви погляди ясні! [7, 35], Ти, прекрасна вечірняя зоре! [7, 35], ви, зорі, байдужії зорі! [7, 36], зорі пречистії [7, 86], високії зорі [7, 158], холоднії зорі [7, 158], моя зірко лагідна! [7, 36], пишні квіти [7, 62]; море, море! [7, 67], величнеє море таємне! [7, 68], синє море, безкрає, просторе [7, 70], Сильне море! [7, 76], Ви, гордії, вільнії хвилі [7, 70], Ой лимане-лиманочку, хвиле каламутна! [7, 68], гаю милий! [7, 38], Мій гаю сумний! [7, 45], дубе мій високий, Друже мій єдиний [7, 38], Гей, блискавице, громова сестрице [7, 214], веселеє сонечко ясне! [7, 69], Сонце, сонечко [7, 239], сонце [7, 239], ой коню [7, 285], ой коню, коню [7, 285], земле чужая [7, 285], мати-землице [7, 285], земле [7, 286], Весно красна! [7, 76], весно [7, 88], Ой гори, гори, золоті верхів’я! [7, 156], Ой вишеньки-черешеньки, червонії, спілі [7, 180].
До ЛСГ “поетична творчість” увійшли такі лексеми, вжиті Лесею Українкою в основі кличних комунікатів-метафор: фантазія, пісня, муза, слово, мова, зброя, співи, зоря, мрія, думи: моя пісне [7, 72], Гей, шалена пісне [7, 153], слово [7, 110], ти моя щира, гартована мова [7, 116], слово, моя ти єдиная зброє [7, 110], зброє моя [7, 110], мої щирі, одважні слова [7, 116], музо, моя ти порадо [7, 126], о музо [7, 126], пісне моя лебедина [7, 127], Доле [7, 93], воле [7, 52], славо [7, 68], музо, ображена, горда богине! [7, 127], фантазіє химерна [7, 142], голоснії слова [7, 151], слова [7, 151], солодкії співи [7, 187], Ой ви, слова, страшна, двусічна зброє [7, 212], Фантазіє! ти сило чарівна! [7, 32], Фантазіє ясна [7, 32], фантазіє, богине легкокрила [7, 32], фантазіє химерна [7, 142], Гетьте думи, ви хмари осінні! [7, 39], мрії рожеві [7, 93], любі мрії [7, 86], мріє новая [7, 94], мріє [7, 211], мріє загублена [7, 212], мрії передсвітні [7, 246], ой мрії-мари! [7, 285].
Одним з найбільш улюблених адресатів мовлення, причому всебічно схарактеризованим саме за допомогою численних кличних комунікатів, є у поезії Лесі Українка муза. Художній образ музи розгортається в таких звертаннях: чарівнице мила! [7, 88], Ave regina! [7, 112], Безжалісна музо! [7, 112], Ти, горда царице [7, 113], ти, владарко [7, 113], богине [7, 113], моя бранка [7, 113], безжалісна музо [7, 113], моя владарко горда [7, 113], царице [7, 113], ясна царице [7, 113]. У вірші “To be or not to be?” (“Бути чи не бути?”) комунікати є засобом вираження цілої гами почуттів ліричної героїні від роздратування до покори: музо винозора [7, 114], пораднице надземна [7, 114], ти, горда музо! [7, 115], О чарівнице [7, 115]. У поезії “Обгорта мене туга, болить голова…” до образу музи знову ж таки за допомогою трансформованого комуніката моя вихованко [7, 117] Леся Українка додає ще один важливий штрих до портрета. У формі діалога з музою побудований вірш “Зимова ніч на чужині”. Так само у ряді кличних комунікатів розвивається улюблений поетичний образ: музо, моя ти порадо [7, 126], о музо [7, 126], музо, ображена горда богине! [7, 127]. У гуморесці “Музичні химери”, де героями є поет і муза, є ще кілька звертань, що характеризують змальований з іронією образ поета: ох люба; кохана; музо [7, 269].
Кличні комунікати в поезіях Лесі Українки є художнім засобом створення образів долі, волі, слави. Образ долі, наприклад, змальований за допомогою звертань моя зоре [7, 139] (зоря поезії), зоре моя! [7, 139], доле [7, 155], о доленько моя [7, 179]. З образом волі пов’язані кличні комунікати ти, воле, ти зоре таємна [7, 52], ти, вічний дух розкутого ума [7, 91]; о воля [7, 91]. Два поширені кличні комунікати передають ставлення до слави (йдеться про минулу славу українського народу): Славо! Наша згубо! Славо, наша мати [7, 68].