Працівники американських ЗМІ, які у приватному порядку беруть участь у суспільному русі зі спірних питань, включаючи участь у партійних політичних кампаніях, відсторонюються від роботи з новинами, які стосуються такого спірного питання чи, якщо це виявляється недостатнім, можуть бути відправлені у відпустку за свій рахунок. В основі цього правила лежить припущення, що працівник, який стоїть на такій громадській позиції, як мінімум, втрачає видимість об'єктивності. Крім того, вони не мають право брати участь у телевізійних анонсах, комерційних передачах чи вступних передачах або займатися іншою діяльністю, яка пов'язана зі згадуванням діяльності або продукції рекламодавця. Деякі компанії забороняють участь своїх працівників у будь-якій розважальній програмі, вар'єте чи ток-шоу як ведучих, акторів або інших учасників, у виробничих фільмах будь-якого типу, радіо- чи телепередачах, за винятком тих, де вони виступають у якості інтерв'юйованих. Заборонена участь у презентаціях, урочистих передачах, присвячених товарам, послугам, справам або компаніям, публікаціям будь-якого типу, включаючи книги, незалежно від того, отримують вони за це нагороду чи ні.
Як правило, у випадку зіткнення особистих інтересів журналіста та компанії він може бути звільнений.
На співробітників ЗМІ, що поширюють секретну інформацію, можуть бути накладені додаткові зобов'язання. Кожен такий співробітник на додачу до своїх обов'язків зобов'язаний доповідати начальству про всі суперечності, які мають місце чи потенційно можливі між його посадовими обов'язками та його сторонньою діяльністю чи фінансовими інтересами. Вони не мають права у період їх роботи в даному ЗМІ бути найнятими або надавати послуги будь-якого типу будь-якій державній організації, як місцевій, так і зарубіжній.
Зазвичай великі гонорари, які отримують працівники західних ЗМІ, компенсують ці доволі жорсткі обмеження, які стосуються їхнього особистого життя. Необхідність такого регулювання поведінки працівників ЗМІ викликана тим, що журналістові дуже легко передати, оприлюднити або втратити ексклюзивну інформацію; його власний імідж може стати засобом реклами сторонніх осіб, а якісь вчинки – антирекламою для “рідного” ЗМІ.
Сувора дисципліна характерна не тільки для якісних ЗМІ, що бережуть свою репутацію, як можна подумати. “Скандальний” імідж деяких журналістів аж ніяк не переноситься на їхні стосунки з начальством, і навіть у “жовтих” виданнях менеджмент здійснюється на високому рівні. Без цього вони не мали б шансів на виживання в умовах жорстокої конкуренції на ринку ЗМІ.
Висновки
У європейських державах за минулі десятиріччя відбувся процес драматичної зміни цінностей. Зайве розмірковувати про причини та вплив цього явища, однак ЗМІ були суттєвим їх фактором.
Професор Дітер Вайріх, оцінюючи перспективи розвитку європейської журналістики, каже: “Що ж можна зробити, щоб запобігти повній утраті цінностей у сфері мас-медіа і не лише в ній? Центральне становище в підготовці молодих журналістів та в підвищенні кваліфікації повинна посісти етика. Адже стосунки з владою передбачають відповідальність. Для цього існують непогані передумови, бо більшість початківців відкриті, допитливі, мають великий запас творчої енергії. Ще однією метою підготовки та перепідготовки журналістів має стати з'ясування чіткої межі між функцією серйозного надавача інформаційних послуг чи чистого “майстра розваг”. Зрештою необхідна й самокритична розмова між журналістами про етичні засади їх професії. Саме ті, хто залюбки піддають сумніву всіх і кожного, виявляються найменш здатними до самокритики. Необхідною передумовою є самокритичний аналіз стару у власній галузі та усвідомлення необхідності ґрунтовного виправлення допущених помилок”.
У цій сфері зроблено вже немало. Професійна журналістська етика з теми, що цікавила небагатьох дослідників, за останні 10-15 років стала обов'язковою дисципліною практично в усіх європейських вищих навчальних закладах, що готують кадри для преси. Їй присвячують публікації, конференції та симпозіуми, точаться безперервні дискусії, в тому числі, що дуже важливо, і на сторінках друкованих видань. Адже ніхто, крім самих журналістів, не має морального права визначати норми та принципи професійної журналістської етики.
Про міру відповідальності журналіста перед аудиторією, колективом та соціумом за інформацію, яку він представляє, її зміст і форму, говорять вже більше двох століть. Проте в наш час слід з'ясувати, що ця відповідальність багатократно збільшується, помножена на ефективність сучасних засобів комунікації, довершеність способів переконання та формування громадської думки. Відповідно, багатократно збільшується і та можлива шкода, якої журналіст завдає аудиторії та суспільству, порушуючи норми професійної етики та загальнолюдської моралі. Ця відповідальність постійно зростає. Приміром, коли недавно одна з американських газет надрукувала розгорнуту інструкцію для самогубців, де описувалися всілякі способи відправлення самого себе на той світ, після чого серед аудиторії були численні випадки спроб суїциду, перед журналістами постало питання загрози, яку становить неетична поведінка для людського життя. Такі випадки, на жаль, далеко не поодинокі.
Звичайно, певного позитивного результату вже вдалося досягти шляхом усіляких заборон, обмежень, правил, кодифікації етичних норм. Проте при формуванні нового покоління майбутніх журналістів аж ніяк не обійтися саме без роз'яснення цих норм. Адже основою високої моральності завжди є висока культура, усвідомлення своїх обов'язків перед державою, суспільством та людством.
Список литературы
Етичні критерії створення радіо- і телевізійних програм. Збірка “Інтерн'юз-Україна”. – Київ, 1998.
Фихтелиус Эрик. Десять заповедей журналистики. – Стокгольм, 1999.
Дітер Вайріх. Етика і журналістика. – Київ, 2000.
Ворошилов В. Журналистика. – Санкт-Петербург,1999.
Ламбет Эдмунд. Приверженность журналистскому долгу – http://www.magister.mgu.ru.
Авраамов Д. С. Профессиональная этика журналиста. – Москва, 1991.
Теплюк В.М. Этика журналистского творчества. – Москва, 1980.
Рой Копперуд, Рой Пол Нельсон. Как преподносить новости. – Москва, 1998.
Вказівки продюсерам ВВС. – Київ, 1998.
Журналістика сьогодні. – Київ, 1999.