Від шлюбу Зевса і Гери народились: Геба – богиня юності, Арес – бог війни, Гефест – бог вулканічного вогню та ковальства. Серед нащадків Зевса особливо виділявся Аполлон – бог світлого начала в природі. Він вважався покровителем мистецтв, богом-цілителем і одночасно смертоносним богом, який розносить епідемії. сестра Аполлона Артеміда – богиня полювання і покровителька молоді. Багатосторонніми були функції Гермеса, спочатку бога достатку, потім торгівлі, покровителя шахраїв та злодіїв, патрона ораторів та спортсменів. Діоніса шанували як бога виноробства. Великою повагою користувалися Афіна – богиня мудрості та війни. Постійна супутниця Афіни – богиня перемоги Ніка, символ мудрості Афіни – сова. Афродіті, народженій з морської піни, поклонялися як богині кохання та краси.
Однією з останніх воєнних операцій була війна ахейців проти Трої, міста у північно-західній частині Малої Азії, неподалік від входу до Геллероспонту (бл. 1240 – 1230 рр. до н.е.). Троя була зруйнована, але ця перемога дорого обійшлася для ахейців. Проте Троянська війна для грецького народу стала тією ключовою подією, навколо якої почалася кристалізація міфу – ядра гомерівського епосу. Цей епос наче пов’язав крито-мікенську культуру з класичною Елладою.
Поеми „Іліада” та „Одіссея” є найбільш ранніми літературними пам’ятками античності, що дійшли до нас, їхнім автором вважається сліпий поет Гомер (пом. у VIII ст.. до н.е.).
Епос пояснює причину війни – зневага, яку син троянського царя Пріама Парис наніс спартанському цареві Менелаю: Парис викрав у нього дружину – прекрасну Олену. За закликом Менелая та його могутнього брата, царя „ряснозлатих” Мікен, Агамемнона, греки-ахейці виступили проти Трої. А втім, відповідно міфу, коріння війни було глибшим: незгода між ахейцями та троянцями була лише земним завершенням сварки між богами. Не запрошена на бенкет богів богиня ворожнечі Ерида з’явилася на ньому й у розпалі свята кинула на стіл яблуко з написом „найчарівнішій”. Між трьома богинями: Герою, Афіною і Афродітою спалахнула суперечка через цей подарунок. Зевс доручив розсудити його цінителю жіночої краси Парису. Яблуко дісталося Афродіті, яка стала покровителькою Париса і Трої. А принижені Гера і Афіна встали на бік греків-ахейців.
Побачимо один суттєвий штрих: створюючи поему в рамках Троянської війни, Гомер зображує протистояння двох героїв – Ахіллеса та Гектора. Не приховуючи свій патріотизм, Гомер все-таки віддає перевагу герою з ворожого табору – Гектору. Гектор – улюблене дитя Гомера, це символ людського благородства. Ахіллес знаходить задоволення у війні, Гектор її ненавидить. Протиставлення героїв – це не тільки зіткнення людських темпераментів, а й дві стадії еволюції людства. Велич Ахіллеса висвітлюється відблисками пожежі приреченого світу – ахейського світу. Гектор – провісник світу міст, людських колективів, що відстоюють свою землю і своє право.
Мить смерті – це й мить боротьби. Останній заклик Гектора – це заклик людини, яка породжує більш досконале людство, він звертає його до „людей майбутнього”.
Скульптура та архітектура стародавньої Греції.
У ХХ ст. науковці з’ясували, що давня еллінська цивілізація мала своїх ще більш давніх, але від того не менш великих попередників, а саме крито-мінойську і мікенську цивілізації. На межі ІІІ-ІІ тис. до н.е. на о.Крит виникають перші осередки розвиненої культури. Ця культура мала переважно світський, палацовий характер. Найбільшим був палац, споруджений у м. Кнос. Наприкінці ХV ст.. до н.е. острів зазнав катастрофи, внаслідок якої крито-мінойська цивілізація перестала існувати. Вчені припускають, що це було надзвичайно потужне виверження вулкану на о.Тіра (о.Санторин), можливо, підсилене агресією проти країни з боку таємничих „народів моря”.
Значного впливу критської культури зазнала більш сурова мікенську цивілізація, розквіт якої припав на ХV – ХІІІ ст.. до н.е. Жителі цих місць – греки-ахейці – будували свої міста-фортеці на високих пагорбах, звідки пішла назва „акрополь” – верхнє місто, де й зводились царські палаци. Стіни в Мікенах, Тіринфі збудовані з кам’яних брил вагою 5-6т кожна. Таке мурування недарма називають „циклопічним”, бо спорудити його було під силу хіба що велетням-циклопам, а не простим смертним. Ахейці були більш войовничими, аніж критяни.
Протягом архаїчного періоду Греція поступово випередила у своєму розвитку сусідні культури. Саме тоді було закладено підвалини всіх тих процесів, які отримали певний розвиток вже у класичний період. На руїнах мікенський міст, знищених дорійцями, виникла нова культура. На зміну палацам і фортецям прийшли численні культові споруди, храми. Світське будівництво відійшло на другий план. З VIII ст.. до н.е. в архітектурі складаються два ордери (стилістичні канони стояково-балкової конструкції будівлі): дорійський та іонійський. Більш давній дорійський ордер характеризується тяжінням до монументальності, лаконічної досконалості пропорцій. В іонійському ордері цінувалася легкість, вишуканість, примхливість ліній. Серед споруд того часу відомі храм Аполлона у Сіракузах; храм Гери на о. Самос і одне з сімох чудес світу – храм Артеміди в Ефесі. Фундамент цього храму мав розміри 51х105 м2, а дах підтримувало 127 колон заввишки 18 м. У 356 р. до н.е. цей храм було спалено ефесцем Геростратом, який в такий спосіб прагнув уславитися у віках і досяг своєї мети.
V ст. до н.е. позначилося будівництвом чудових архітектурних спору у різних містах Греції. було споруджено велику кількість храмів з багатим скульптурним оздобленням. Храми були не лише культовими спорудами, присвяченими божеству. Вони відбивали в собі ідеї патріотизму, втілювали силу та міць грецького поліса. Такими були храми на о.Егіна, в Олімпії, Дельфах, Афінах. Найграндіознійшим архітектурним ансамблем стала забудова Афінського акрополя, розпочата за наказом Перікла. Роботи проводилися під загальним наглядом Фідія. на Афінському акрополі були збудовані Пропілеї (вхідні ворота), Парфенон (храм на честь Афіни-діви), Ерехтейон (храм, присвячений Афіні, Посейдон та цареві Ерехтею). Ці споруди, за словами давньоримського мислителя, історика і біографа Плутарха, „пронизані подихом вічної юності, мають душу, що не старіє”.
З кінця VII ст.. до н.е. виникає монументальна грецька скульптура. Найрозповсюдженішими у цей період стають два типи скульптури: оголеного юнака (курос) та одягненої дівчини (кора). Оскільки на змаганнях юнаки виступали оголеними, то скульптура з перших своїх кроків почала вирішувати проблеми пластики оголеного чоловічого тіла. Фігури куросів (їх ще називають „архаїчними аполлонами”) відтворювалися монументально, узагальнено модельовано. Підкреслено атлетичну статуру: широкі плечі, вузькі стегна. Куточки вуст ледь піднято, що дозволило вченим ввести термін „архаїчна посмішка”, очі широко відкриті. Куроси присвячувались богам і атлетам. Матеріалом для них слугували камінь, дерево, мармур, бронза. Статуї кор. зустрічаються рідше. Оскільки жінки того часу не брали участі у спортивних змаганнях, то їх зображали одягнутими в хітони та пеплоси. Очі кор. подовжені, широко розкриті, „архаїчну посмішку” ледь намічено. Звичайно кор. розфарбовували, У чоловічих фігурах підкреслено статичною позою стриманість, мужність, силу. Стриманість, благородство при підкресленій жіночості, ніжності можна бачити в образі кор.. Все це відбивало моральні ідеали греків періоду архаїки.
Скульптура та живопис Давньої Греції V ст. до н.е. активно розвивали традиції попереднього часу. Найвідомішими скульпторами цього століття були Мірон(„Дискобол”, „Афіна та Марсій”), Поліклет (провідна тема – показ атлетів, які сприймалися як уособлення найкращих рис громадянина. Всесвітньовідомими є його „Дорифор”, „Діадумен”, та Фідій (показові риси – велич, відчуженість, неземна краса) – Афіни Парфенос, Афіна Промахос.
Театр та драматургія як явище художньої культури.
Синтетичним і узагальнюючим видом мистецтва є театр – вид мистецтва, який акумулює драматургічний твір, тобто літературу, слово, пластичний рух, хореографію, музику, художнє оформлення, світло та архітектурно-просторове рішення сцени. Театр – це колективна творчість, оскільки у спектаклі об’єднуються зусилля драматурга, режисера, акторів, композитора, художника.
Театральні дійства зародилися дуже давно, коли люди відтворювали побутову подію, фіксували її у мистецькому еквіваленті. З часом театральне дійство розвивалось і збагачувалось, набирало усталених форм. На високий рівень його вивели стародавні греки, які ввели класичну триєдність, що стала нормативною та обов’язковою – єдність дії, місця і часу. Це зумовлювалось абсолютною прагматикою, бо старогрецький театр не мав завіси, куліс, задника. спектакль відбувався у природному середовищі, тому змінити час і місце було неможливо.
Архаїчний період став часом, коли прокинулись духовні сили грецького народу. Слідом за ним прийшов класичний період, що характеризується розквітом демократії, мистецтва, філософії, літератури, театру, риторики, права. Це був насправді зоряний час Еллади, найвищий зліт її культуротворчого генія.
Цьому підйому багато в чому сприяла блискуча перемога греків у війні з Персією. вона продемонструвала життєздатність грецької демократії, її перевагу у порівнянні зі східною перською деспотією. Греко-перські війни суттєво вплинули на соціально-економічний розвиток Греції, сприяли поширенню рабства. Особливо відбилися наслідки воєн на становищі Афін. це місто стає центром політичного та культурного життя Еллади. Розквіт Афін пов’язаний з ім’ям визначного політичного та громадського діяча – Перікла. Талановита, освічена людина, він міг силою красномовства переконати слухачів у своїй правоті. Перикл намагався не лише зміцнити демократію і посилити воєнно-політичну міць Афін, але й перетворити своє місто на центр просвіти Греції. У нього в домі збиралися відомі діячі культури того часу, Перікл приятелював з істориком Геродотом, драматургом Софоклом, скульптором Фідієм.
Список використаної літератури:
С.М. Канчук, В.Ф. Остафійчук, Ю.А. Горбань „Історія української та зарубіжної культури” – навчальний посібник – К.: Знання-Прес, 2002р.
В.А. Греченко, І.В. Чорний, В.А. Кушнерук, В.А. Режко „Історія української та зарубіжної культури” – підручник для вищих закладів освіти – К.: Літера, 2000р.
Бокань Володимир „Культурологія” – навчальний посібник – К.: МАУП, 2000р.