Василь Барка
Кінець 20-х – початок 30-х років ХХ ст. ознаменувався для України, яка була тоді в складі СРСР – найстрашнішого, мабуть, прикладу тоталітарної держави в історії, приходом тяжких, дуже тяжких часів. За підрахунками Юрія Лавріненка, одного з небагатьох діячів національного відродження, якому вдалося вижити і під час Другої світової війни виїхати на Захід, в УРСР у 1930-х роках було ліквідовано майже 80% творчої інтелігенції. Тотальний характер винищення національної культурної еліти дали підстави йому назвати добу 1920–1930-х років “розстріляним відродженням”. Але найтяжчим злочином Сталіна супроти українського народу було влаштування голодомору 1932-1933 років.
Віддаленою причиною голоду були завищені, нереальні цілі, яке радянське керівництво намагалося досягнути за час першої п’ятирічки (1928-1932). Виконання плану потребувало величезних капіталовкладень, і їх брак мав компенсуватися жорстокою експлуатацією населення – робітників, селян і політичних в’язнів. Примусовою працею можна було звести велетенські корпуси заводів, але як наповнити ці корпуси модерним технічним устаткуванням? Його треба було купувати за валюту на Заході, і єдиним джерелом одержання необхідних коштів став продаж зерна за кордон. Проте вже взимку 1927-1928 років у СРСР вибухнула заготівельна криза. За умов вільного ринку селяни не були зацікавлені продавати хліб, оскільки ціни на промислові товари утримувалися на дуже високому рівні. Шлях виходу із кризи Сталін вбачав у насильному вилученні хліба і здійсненні за 3- 4 роки часткової колективізації сільського господарства. Колективним господарствам під суворим державним контролем належало стати надійним постачальником хліба. У 1929 р. на Заході почалася затяжна економічна депресія, яка призвела до різкого падіння цін на хліб. Це означало, що більшовицькому керівництву для одержання необхідної кількості промислового устаткування потрібно було збільшити експорт зерна. Листопадовий (1929) пленум ЦК ВКП(б) прийняв курс на здійснення суцільної колективізації. Україна як основний постачальник зерна на ринок займала у цих планах особливе місце: вона мала стати прикладом того, як організувати великомасштабне колективне господарство.
Прискорення темпів колективізації означало фактичне проголошення війни селянству, яке не бажало йти в колгоспи і дивилося на них як на ще одну “міську” вигадку. Утворення колгоспів внесло хаос і дезорганізацію у сільське виробництво. Хаос посилювався невмілими діями збюрократизованого керівництва, яке, не маючи жодного досвіду у сільському господарстві , давало з центру розпорядження , де і що сіяти. З 1931 до 1932 р. посівна площа в УРСР скоротилася на 20%, а втрати врожаю у 1931р. сягнули 30%. До цього неладу додалася посуха, що у 1931 р. охопила степові райони. Але не вона була причиною голоду: 1934 р. трапилася інша посуха, яка мала спустошливий характер. Однак голоду у 1934 р. не було. Він припав на 1932-1933 рр., й безпосередньо його викликала зловмисна воля партійного керівництва. Під впливом загальної дезорганізації, виселення із села найпродуктивнішої частини виробників та у результаті пасивного та активного опору колективізації колгоспи не могли виконувати покладених на них поставок зерна державі. але більшовицьке керівництво вимагало збіжжя за будь-яку ціну. У 1930 р. з України було забрано третину всього врожаю. Це значно перевищувало природну міру: якщо у 1930 р. УРСР зібрала 27% всесоюзного врожаю, то її частина у загальних поставках становила 38%. У 1931 р. УРСР належало здати таку саму кількість зерна, що й у 1930р., хоча врожай 1931 був нижчим за врожай 1930р. на 20%. Для вилучення зерна у селян до села надсилали війська і міліцію. Шляхом реквізицій з республіки було забрано не лише врожай, а й майже половину (45%) посівного зерна. Хоча під впливом наближення катастрофи норму поставок з України знизили у 1932р. з 7,7 до 6,2 млн. т, але й вона значно перевищувала реальні можливості республіки. Увесь врожай становив 14,6 млн. т; 40% його було втрачено під час збирання. Уже в січні в окремих районах розпочався голод. Україна задихалася від непосильних поставок, а ЦК ВКП(б) продовжував вважати темпи здачі українського хліба “ганебно відсталими”. Центральне керівництво не бажало визнати, що воно прийняло нереальні плани. Основним винуватцем невиконання поставок вважалося селянство, яке нібито злісно приховувало хліб, викрадало його з колгоспу, нищило техніку тощо. 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР ухвалили постанову “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності”. Згідно з цим законом крадіжка майна колгоспу каралася розстрілом, а за пом’якшуючих обставин – ув’язненням не менше 10 років. Як крадіжка кваліфікувалася навіть спроба принести додому з колгоспного поля жменю зерна, щоб нагодувати дітей ( у народній пам’яті цей закон залишився під назвою “закон про п’ять колосків”). Для контролю над виконанням рішення центру восени 1932 р. до Харкова прибула спеціальна хлібозаготівельна комісія на чолі з В’ячеславом Молотовим і Лазарем Кагановичем. Окремі села і цілі райони (88 із 358) як “найбільш злісні саботажники” заносилися до “чорних списків”: з них заборонялося виїжджати, їм була припинена доставка будь-яких товарів. Населення у цих селах, якщо у нього не залишилося запасів їжі, вмирало поголовно. Для проведення реквізиції зерна у села надсилалися загони війська і міліції. Їм допомагали “буксирні бригади”, сформовані з місцевих активістів. Озброєні довгими загостреними щупами, вони обшукували хати, стодоли, садибу, щоб вилучити прихований хліб. Забирали не лише необхідну для виконання кількість зерна, а й запаси будь-якої їжі. Прихоплювалися також гроші, посуд, килими та інше – все цінне, що вдалося знайти під час обшуку. Над українським селом нависла смертельна небезпека, якої воно не знало з часів татарських і турецьких навал. Колись Олександр Герцен, реагуючи на моральні проблеми, які піднімає з собою технічний прогрес, сказав, що над усе боїться “Чінгісхана з телеграфом”. Роберт Коквест, американський дослідник колоду 1932-1933 рр., назвав ці слова найвлучнішою характеристикою того, що відбувалося на Україні у ці роки. До цієї характеристики можна хіба додати лише одне: новітні Чінгісхани були страшнішими ще й тим, що, окрім найновішої зброї, мали “єдино вірну ідеологію”. Комісія Молотова вивезла з України майже всі хлібні запаси (хоча навіть цього виявилося недостатньо для виконання плану!).
Найбільшого розмаху голод сягнув після завершення роботи хлібозаготівельної комісії, весною-літом 1933 р. Люди вимирали цілими селами. Першими, як правило, гинули чоловіки, пізніше діти, і останніми – жінки. Голод притуплював моральність. У багатьох місцевостях були зафіксовані випадки канібалізму. Найстрашнішим боком голоду була смерть мільйонів дітей . Про масштаби дитячої смертності свідчить такий факт: у с. Плешкан на Полтавщині напередодні голоду 1932-1933 рр. у школі усі чотири класні кімнати були наповнені учнями. Після голоду школу закрили – більше нікому було її відвідувати.
Селяни пробували рятуватися втечею до міста, але й там їх наздоганяла смерть – міське населення само терпіло від нестачі їжі, та й боялося надавати допомогу “куркулям”, “контрреволюціонерам” і “саботажникам”. Очевидці свідчать, що голод обмежувався українською територією; вимираючим українським селянам не дозволялося переходити або переїжджати в Росію, де голод не був таким гострим. На кордоні з Росією стояли загороджувальні загони, які розстрілювали втікачів з України. Так само розстрілювали селян, які намагалися врятуватися втечею через польський або румунський кордон.
Радянське керівництво довгий час не вживало заходів, щоб полегшити долю мільйонів голодуючих. Купи зерна і картоплі, зібрані на залізничних станціях для вивезення в Росію, гнили просто неба. Але охорона не підпускала до них селян. У окремих випадках люди, яких ще не зовсім покинули сили, наважувалися на штурми зерносховищ. Їх розстрілювали, щасливіших після арешту відправляли на ув’язнення – там принаймні можна було попоїсти! Сільських активістів, які допомогли реквізувати хліб, залишали помирати разом з іншими. Лише у квітні 1933 р., коли голод лютував у повну силу, надійшло розпорядження про передачу селянам певної кількості стратегічних запасів хліба. Партійному керівництву, очевидно, не йшлося про гуманні цілі. Воно боялося втратити повністю своїх годувальників. “На носі” була нова посівна кампанія, а по селах не було ані чим сіяти, ані самих сіячів.
Радянський режим заперечував факт існування голоду. Тому кількість жертв голоду обчислити дуже тяжко: ніхто не вів обліку загиблих . У 1937р. у Радянському Союзі був проведений черговий перепис населення. Він виявив величезні демографічні втрати, які сталися з часу проведення попереднього перепису 1926р. Найбільшу кількість жертв голоду подає Роберт Конквест: у 1932-1933 рр. загинуло 7 млн. людей, з них 5 млн. В Україні, 1 млн. на Північному Кавказі, ще 1 млн. – в інших місцях.
Голод 1932-1933 рр., його витоки та наслідки, стали справжньою національною трагедією. І, звичайно, велике людське горе, горе цілої нації, не могло не відобразитися у художній літературі. В українській і світовій літературі в різні часи з’явилися твори про жахіття 30-х років. Але, я вважаю, найглибше, найгрунтовніше, найпроникливіше розробили тему соціальної катастрофи письменники української діаспори Улас Самчук і Василь Барка.
Першим художнім твором в українській та світовій літературі про велику трагедію століття був роман Уласа Самчука “Марія” (1939), написаний за кордоном по гарячих слідах страшних подій. Невеликий за обсягом, він охоплює кілька десятиліть: в ньому автор художньо осмислює суспільні катаклізми, людські драми й трагедії в дореволюційний період, після жовтневого перевороту, в роки громадянської війни і в час злочинних більшовицьких реформ 30-х років, наслідком яких був геноцид, що забрав з життя близько 10 мільйонів чоловік. Картини людських страждань, мученицьких смертей, аморальних діянь більшовицьких опричників вражають трагедійністю, широтою художніх узагальнень.