Філософія Г.С. Сковороди та його ідея “Справжньої праці”
Філософські погляди Г.С. Сковороди в тлумаченні М.Редька, Мірчука, Т.А.Білича, Д.І.Багалія.
М.Редько автор книги “Світогляд Г.С.Сковороди” вважає, що Сковороду, як мислителя характеризують постійні творчі пошуки, прагнення знайти самостійні відповіді на питання, які ставило перед ним саме життя. Ось чому припускаються великої помилки ті дослідники, які вважають, що світогляд філософа нібито остаточно сформувався у 60-х роках і не зазнав пізніше ніяких змін.
Вже в ранній період своєї творчої діяльності Сковорода починає створювати свою філософію, яка, на його думку, повинна слугувати теоретичною основою для вирішення поставленої ним проблеми щастя. З точки зору мислителя, філософія повинна бути тісно пов’язана з життям і розв’язанням суспільно-практичних завдань. Для створення філософії Сковорода використав ідейну спадщину минулого і спирався на досягнення сучасної йому науково-філософської думки.
У філософії Сковороди є положення співзвучні з матеріалістичною філософією Ломоносова (про вічність матерії, про атомну будову речовин, ідеї множинності світів). Однак у нас немає прямих доказів того, що в даному разі можна говорити про безпосередній вплив матеріалістичної філософії Ломоносова на формування філософських поглядів Сковороди, як це роблять Т.А.Білич та інші автори, схильні мало не цілком виводити філософські погляди Сковороди з матеріалізму Ломоносова.
З впевненістю ми можемо говорити, що український філософ зазнав впливу тих мислителів античного світу, епохи Відродження і Нового часу, які визнавали матерію вічною, нестворюваною і незнищуваною. До них належать Демокріт, Арістотель, Епікур, Джордано Бруно, матеріалісти XVII i XVIII ст.
Сковорода, коли твердив, що всесвіт нескінчений, що земля не є центром світу і що такого взагалі не існує, спирався не лише на матеріалістів античного світу, епохи Відродження і Нового часу, але й на пантеїста Миколу Кузанського. Захищаючи в своїх творах ідеї про множинність світів і можливу їх населеність, він йшов за Демокрітом, Д.Бруно, Фонтенелем, Ломоносовим.
Мірчук, Чижевський вважають, що на Україні у XVIII ст. через її культурну відсталість не було підготовлено грунту для розвитку філософії, а тому Сковороду називають явищем випадковим.
Погляди Чижевського на ідейні джерела світогляду Сковороди, по суті, тотожні з поглядами Мірчука. У своїх творах Чижевський проводить лінію на перетворення українського мислителя в містика платонівського типу і встановлює спорідненість його з німецькою містикою. Причому, в Чижевського можна відзначити деяку “еволюцію” поглядів. Спочатку Д.Чижевський шукав на Заході однодумців Сковороди. Про те, яких однодумців на Заході знайшов Чижевський, ми довідуємось з його монографії про Сковороду. В цій книзі, що вийшла на початку 30-х років він писав: “Думки Сковороди зустрічаються найчастіше з ідеями так званої “німецької містики”” (Екгарт, Таулер, Себастіан Франк, Якоб Беме). Потім він почав стверджувати, що німецька містика запліднювала не тільки філософію слов’янських народів, в тому числі Сковороди, але й усю їх культуру.
Філософія Сковороди
Деякі дворянські та буржуазні вчені, вважали неправомірним те, що Сковороду називали філософом. На їх думку, Сковорода не мав своєї філософії, в якій би ставились і розв’язувались теоретичні проблеми.
Серед авторів дорадянського періоду була поширена думка про Сковороду, як про мораліста. Так, наприклад, Ф.О.Зеленогорський у статті “Філософія Г.С.Сковороди, українського філософа XVIII ст.” твердив, що Сковорода – це “насамперед філософ-мораліст”.
Польський автор Чеслав Ястщембець-Козловський у статті “Г.Сковорода, український мислитель” визнає Сковороду видатним слов’янським мислителем, проте філософом у загальноприйнятому значенні цього слова його не вважає.
У Сковороди дійсно не було завершеної філософської системи, та він і не намагався її створити. Але це зовсім не означає, що в нього взагалі не було своєї теоретичної філософії, як логічної обгрунтованої системи поглядів та ідей.
За твердженням Сковороди у житті є центр, в якому заховані усі таємниці природи і суспільства і таким центром є людина. Сковорода твердив, що “вся… разновидная плоть, вся… неизмеримая безчисленность и видимость стекается в человеке, даже до последней черты”.
Сковорода вважав, що предметом філософії повинна стати жива людина з її земними справами, її думками і почуттями.
Таке визнання предмету філософії об’єктивно було спрямоване проти релігійної філософії, яка в центр уваги ставила міфічний потойбічний світ, а своє завдання бачила в тому, щоб доводити істини “одкровення”, які нібито вміщені в “святому письмі”.
Теорія “двох натур”
У своїй філософії Сковорода був продовжувачем матеріалістичної тенденції, яка зародилася в стінах Київської академії в XVII ст. і зміцніла в першій половині XVIII ст.
Сковорода, який спирався на сучасні йому дані природничих наук та на досягнення російської і світової науково-філософської думки почав із критики уявлень про Бога як творця, який стоїть поза природою і над нею. Він виступив проти розриву природи на дві частини і намагався обгрунтувати її єдність за допомогою своєї теорії “двох натур”.
Для Сковороди характерним був саме гносеологічний підхід до розв’язання проблеми єдності природи. Це видно з того, що для назви натур філософ користувався термінами “видима і невидима натура”.
У Сковороди не викликає сумніву той факт, що світ, незважаючи на зміни, що відбуваються у ньому, не зменшується, а продовжує існувати, що він вічний. Але для нього поки що залишилось “таємницею”, як пояснювати вічність світу – чи визнати матеріалістичне положення про вічність матерії, чи вічність світу вивести із визнання існування вічного Бога.
Філософ, як і деякі мислителі античного світу, вважав, що простір суцільно заповнений і у всесвіті пустоти немає. Він намагався подолати розрив схоластами понять “вічності” і “часу”. Сковорода проголошує єдність вічності і часу, проте не погоджується з тим, щоб час повністю злився з вічністю, тобто, щоб їх єдність перетворювалась у тотожність. Визнавав, що світ і окремі в ньому речі, явища, процеси знаходяться в стані безперервного руху. Причини всіх змін у природі мислитель вбачав у ній самій. Характерною рисою філософії Сковороди було також і те, що він визнавав закономірний характер явищ природи. Мислитель виходив із того, що природі властиві внутрішні незмінні закони, якими визначаються усі явища і процеси в ній.
За своїми космологічними поглядами український філософ стояв на вершинні науки XVIII ст. Як і інші передові вчені свого часу, він вів боротьбу проти старих, наукових геоцентричних уявлень, які захищали церковники. Він вважав, що крім видимого чуттєво сприйманого світу, існує ще невидимий, несприйманий органами чуттів людини світ, якась нематеріальна сила, невидимість, яка у всесвіті є “головою, а видимість хвостом”. За філософом Бог виступає, насамперед, як якась активна нематеріальна сила, що знаходиться в природі і надає їй руху. Він навіть припускав, що ім’я “Бог” походить від слова “біг”.
Матерія і форма
За Сковородою форма – це симетрія, пропорція чи план речі, який пов’язує матеріал в одне ціле, без чого річ неминуче б розпалася і перетворилася у безформенну масу. Погляди Сковороди на форму не зазнали істотних змін і після того, як він сформулював положення про вічність матерії.
Д.І.Багалій у своїй трактовці положення про вічність матерії у філософії Сковороди твердив, що філософ називав матерію вічною нібито в тому розумінні, що вона “будучи створена богом, складає постійний неминучий атрибут”. Т.А.Білич безпідставно вважає, що Сковорода ніби піднявся до розуміння матерії, як “вічної живої субстанції, яка включає в себе і можливість мислення”. Крім того, Т.А.Білич чомусь вважає, що Сковорода, твердячи, що вічна матерія не створена богом, тим самим уже “відмежовується від ідеалізму”, і що “бог у нього – лише богословський додаток до природи, як данина своєму часу”. Вічний матеріальний початок, говорить Сковорода, філософи різних народів і століть різними фігурами зображували по-різному називали: натурою, вічністю, сонцем, вогнем (натяк на Геракліта) і тому різні народи поклоняються або сонцю, подібно персам, або різним звірям, подібно єгиптянам. Виходячи з цього Т.А.Білич перетворює Сковороду в матеріаліста.
Редько не погоджується з деякими досить поширеними в літературі оцінками окремих сторін світогляду українського філософа і викладає свою точку зору. Він піддає гострій критиці фальсифікаторів творчості Сковороди, які намагаються спотворити історію українського народу.
Філософські погляди Сковороди в тлумаченні Д.Чижевського
Ознайомившись з думкою Д.Чижевського про філософію Г.С.Сковороди, я зрозуміла, що Г.С.Сковорода був чи не останнім яскравим виплодом культури українського бароко. Разом з ним, за виразом Д.Чижевського, культура ця “догоріла повним полум’ям до кінця та враз згасла”. Це був час ліквідації політичної спадщини Гетьманщини, остаточної втрати Україною автономії, покріпачення селян. Гинула зароджена попередньою добою козацька людина, в якій віддзеркалювалися широта душі, романтичні поривання, сильні пристрасті, буйні веселощі, гумор. У такій ситуації залишалось три виходи: чи змиритись й стати на шлях пристосування до нових умов; чи вийти на боротьбу з цією дійсністю; чи спрямувати стихію вільної самодіяльності за межі соціального – в сферу духовної реальності. Цей шлях обрав Г.С.Сковорода, і я вважаю, що такий вибір був вдалий з огляду на потребу збереження і розвитку української духовності. На мій погляд, нормальний розвиток національної культури потребує узгодженості соціального і духовного життя. А коли соціальне постає перешкодою на шляху розвитку духовного інтелігенція намагається перебудувати соціальний світ відповідно до вимог духовного.